В Україні ведеться «дві війни». У першій війні ми воюємо за соборну державу з проросійськими терористами, у другій – за реалізацію реформ з правлячим класом. Якщо у першому випадку спостерігається динаміка із перемінними успіхами, то ситуація з реформами набагато сумніша. Війна не є приводом для влади відмовлятися від реалізації реформ.
Чому в країні не має змін? А хтось взагалі в Україні знає, як робити реформи? Чому вони буксують? Скільки ще донорських коштів треба «освоїти», щоб державна машина завелася і поїхала? Чому всі реформи у нас половинчасті та провальні? Пояснення були постійно одні й ті ж самі: «Державний апарат саботує реформи… олігархи противляться... немає державного фінансування… немає підтримки серед населення… реформа не популярна… ».
Успішність реалізації реформ залежить від методології та методики реформ. Кожна реформа ґрунтується на чотирьох компонентах: розуміння, підтримка, виконання та контроль.
В Україні не використовують загальновизнаної методики та методології реформ, яку використовують демократичні країни. Досить часто міжнародних експертів, радників та донорів чують до тих пір, поки вони виділяють кошти на реформи. Тому рекомендації щодо правильності реформ постійно ігноруються українськими можновладцями.
1. Розуміння реформи забезпечують державні документи про політику. На жаль, в Україні не існує плану та стратегічного бачення державних змін – починаючи від громадських організацій і закінчуючи органами державної влади та політичними партіями. Є лише окремі експертні позиції або поодинокі спроби гасіння пожежі, однак цілісне уявлення щодо реформ відсутнє. Публічний документ про політику створює строгу рамку, описує структуру, процедуру, стандарти та вміння, необхідні для реалізації нових політик. В США, Канаді, Великій Британії public policy щодо охорони здоров’я, екології чи науки є зрозумілою для виконання від міністра до простого виконавця. В Україні ж все працює в ручному режимі та постійних доручень.
2. Підтримку реформ забезпечують консультації із зацікавленими сторонам. Під час цієї процедури визначають інтереси всіх зацікавлених сторін, можна побачити прихильників та противників змін. Саме завдяки проведенню консультацій зі стейкхолдерами уряди європейських країн мінімізують соціальні та політичні ризики. Можна проаналізувати всі можливі ризики та визначити ціну нероблення реформ, вирахувати вартість затрат для майбутніх безробітних, їх навчання, субсидій по тарифах тощо.
3. Виконання реформ забезпечує карта адміністративних виконавців. Якщо в Україні проводяться реформи – то невідомо, хто є її виконавцем на всіх рівнях державної влади. Найбільшою проблемою є те, що прийняті політичні рішення ніколи не переходять на бюрократичний рівень виконавців. Структура адміністративних виконавців нової політики є непрозорою через відсутність державних документів про політику.
4. Контроль за виконанням реформ. Цей процес мають здійснювати виключно державні інституції, до яких також залучаються спостерігачі із громадських організацій та експертного середовища. Сукупність цих факторів ускладнює процес контролю за виконанням. В Україні контролерів у різноманітних відомствах, департаментах та міністерствах завжди більше, ніж виконавців.
Минуло більше ніж півроку, як втік Віктор Янукович та його команда. Однак система управління і правила гри все ще залишаються «сімейними». Складається враження, що політичні еліти намагаються «законсервувати зручні правила гри». Немає жодних системних змін. І до виборів навряд чи вони відбудуться. Вся надія на «нові обличчя політики», а також громадських активістів, що мають дуже високі шанси потрапити до новообраного парламенту. Саме ці люди мають стати тим локомотивом, який забезпечить реалізацію та підтримку реформ на рівні парламенту.
