Європейські лідери починають усвідомлювати, що намагання Росії розширити зону свого впливу мають активну тенденцію виходити за межі традиційного ареалу, куди входять країни СНД, в тому числі Східного партнерства, зокрема Україна, Молдова та Грузія. Про таку загрозу вперше публічно заявила канцлер Німеччини Ангела Меркель під час свого виступу в Інституті міжнародних відносин імені Франка Лові в Сіднеї у рамках свого візиту в Австралію для участі у саміті G20.

Вплив Росії поза межами водорозділу, який склався після Холодної війни, донедавна був спрямований на створення розбіжностей всередині ЄС та підтримку російських позицій щодо чутливих для неї питань, зокрема запровадження санкцій. Це стосувалося як вже дійсних держав-членів ЄС (Угорщини, Болгарії, Чехії, Словаччини тощо), так і кандидатів на вступ – зокрема, балканських країн, які в майбутньому мали посилювати проросійські позиції всередині співтовариства.

Водночас, у зв’язку із ситуацією в Україні та у контексті останніх тривожних геополітичних тенденцій, російська стратегія впливу на Балканах може зазнати змін та трансформуватися із впливу засобами м’якої сили у розгортання сценаріїв, подібних до українського.

Найвірогіднішою така загроза виглядає для Сербії, яка з поглибленням кризи між Росією та Заходом щодо України вимушена балансувати між євроінтеграційними та євроатлантичними прагненнями країни та історично тісними відносинами з Росією.

З одного боку, протягом останніх років Сербія здійснила значний прогрес у напрямку до європейської інтеграції, підписавши Угоду про асоціацію у 2008 році та ставши країною-кандидатом у 2012 році. У січні 2014 року Рада ЄС погодила початок переговорів про вступ Сербії до Європейського Союзу.

Водночас сербська ситуація щодо вступу в ЄС виглядає надзвичайно подібною до тої, що відбувалася в Україні під час правління Януковича – Азарова щодо підписання Угоди про асоціацію з ЄС. З одного боку, Прем’єр-міністр Сербії Александр Вучич декларує євроінтеграційні прагнення Сербії, але сербський Уряд не поспішає із проведенням реформ, яких вимагає для цього ЄС. На сьогодні правлячу еліту Сербії більше влаштовують слабкі державні інституції, політично залежна система судочинства та медіа, які забезпечують їхні сильні владні позиції. Натомість реформи, проведення яких є передумовою вступу в ЄС, можуть поставити під загрозу продовження перебування при владі нинішніх сербських політичних гравців.

Більше того, переговори щодо вступу Сербії в ЄС ускладнені питанням Косово, що є надзвичайно чутливим для сербів. Хоча формально Брюссель і не вимагає від Сербії визнання незалежності Косово, але головною умовою продовження переговорів щодо вступу визначає налагодження Сербією діалогу із косоварською владою своєї колишньої провінції.

Ці тенденції зумовлюють обопільну втому – як ЄС від Сербії, так і Сербії від ЄС, – яка продовжує наростати. Свідченням першого є низка останніх заяв європейських лідерів, зокрема нового Президента Єврокомісії Жан-Клода Юнкера про те, що протягом наступних п’яти років не слід очікувати, що якась із країн Західних Балкан стане членом ЄС. З іншого боку, ЄС також втрачає свою привабливість для сербів. Так, якщо у 2000 році рівень підтримки вступу Сербії до ЄС сягав 80% опитаних, то зараз цей показник вперше впав нижче 50%. Антиєвропейські настрої в Сербії продовжують зростати, що вилилося 16 листопада 2014 року у десятитисячну демонстрацію у Белграді проти вступу країни в ЄС та за інтеграцію із Росією, з якою Сербія має традиційно тісні контакти. Хоча заради справедливості слід зазначити, що така чисельність не є критичною для цієї країни, в якій протягом останніх 15-20 років з інших приводів виходили на вулиці сотні тисяч громадян.

Для Росії ж Сербія – це не просто стратегічний партнер, а чи не єдиний плацдарм для ширшого розповсюдження свого впливу на інші балканські країни, зокрема Боснію і Герцоговину, Македонію та Чорногорію. Тому Москва послідовно намагається поглиблювати свій вплив, використовуючи ті ж інструменти, які вже успішно пройшли свою апробацію в Україні та раніше в інших колишніх радянських республіках. Мова йде передусім про економічну та енергетичну експансію, а також розігрування карти унікальної православно-слов’янської цивілізації, яка протиставляється західній. Сербія залишається єдиною європейською країною поза СНД, яка має зону вільної торгівлі із Росією, і це в той час коли не Росія, а Німеччина та Італія є її найбільшими торговельно-економічними партнерами.

Європейський Союз у відносинах з країнами, які отримали статус кандидата на вступ, наголошує на необхідності проведенні спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП). Водночас склалася унікальна ситуація, коли Сербія дозволяє собі займати окрему позицію щодо санкцій проти Росії. При цьому Сербія у переговорах з ЄС наполягає на відсутності в принципі у ЄС такої СЗБП, наводячи як приклад різну позицію держав-членів ЄС щодо Косово. Адже велика частина держав членів ЄС вже визнали незалежність Косово, в той час як Словаччина, Румунія, Іспанія, Греція та Кіпр утрималися від такого кроку.

Офіційний Белград, у переговорах із Брюсселем наполегливо просуває позицію, що його інтеграція до ЄС не повинна суперечити підтримці традиційних історичних зв’язків із Росією. Як конкретний приклад такої позиції є намагання Белграду використати можливості, що відкрилися для сербської економіки у результаті запровадження російських продовольчих санкцій на продовольчу продукцію ЄС. У цьому зв’язку наприкінці серпня 2014 року Єврокомісія видала рекомендацію державам-партнерам та державам-кандидатом на вступ в ЄС не нарощувати поставок продовольства в Росію. Офіційний Белград відреагував на це заявою про те, що не буде вводити субсидії на експорт товарів в Росію, але і не стане зупиняти виробництво чи експорт товарів на російський ринок. При цьому Сербія періодично блокує спроби деяких європейських країн обійти російське ембарго через її територію. У цьому зв’язку офіційний Брюссель опинився в доволі делікатній ситуації. Адже складно вести мову про заборону, до прикладу, експорту Сербією полуниці до Росії, в той час як все ще висить у повітрі питання передачі Францією «Містраля», який є надсучасним військовим кораблем.

Іншим аспектом балканського ребуса є те, що Сербія має статус спостерігача в Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), в якій домінує Росія. Рік тому між Сербією та Росією було укладено Угоду про військове співробітництво, де визначено напрями співпраці під час миротворчих місій, спільних військових навчань, обмінів у військовій сфері та у галузі військового виробництва. У рамках цього Договору 14 листопада 2014 року Росія та Сербія провели наймасштабніші за останні 30 років спільні військові навчання, що відбулися за 60 кілометрів від кордону з Хорватією, яка є членом НАТО. Такими маневрами Росія намагається довести, що має союзників в Європі.

Що стосується українського питання, то сербські офіційні представники підкреслюють у своїх заявах, що «як Косово є частиною Сербії, так і Крим є частиною України». Водночас, у березні 2014 року Сербія утрималася від підтримки Резолюції ООН 68/262 щодо територіальної цілісності України, в якій засуджувалася анексія Росією Криму. Натомість Україна, дотримуючись принципу безумовної поваги до суверенітету та територіальної цілісності всіх держав у міжнародно-визнаних кордонах, не визнає незалежності Косово, навіть попри те, що Косово, на відміну від Сербії, нещодавно приєдналось до санкцій ЄС проти Росії.

У серпні цього року Прем’єр-міністр Сербії Александр Вучич публічно визнав, що декілька десятків громадян Сербії беруть участь у збройному конфлікті на Сході України на стороні так званих ДНР та ЛНР, та засудив їхні дії. Мова йшла про представників сербського руху четників, який часто характеризується як «православний Талібан». Крім того, цей рух в усіх військових конфліктах та войнах, в яких коли-небудь брала участь Сербія, проявив себе як організація з явними ознаками терористичної. За іншими даними, представники цього радикального руху також активно виступали на боці російської сторони в Криму. Під час псевдовиборів на Сході України, що відбулися 2 листопада 2014 року, було ідентифіковано двох так званих спостерігачів з Сербії, один з яких – Владімір Дукановіч – є членом сербського парламенту від правлячої партії.

Як уявляється, моментом істини у визначенні позиції Сербії щодо дій Росії в Україні стане 2015 рік, коли вона головуватиме в ОБСЄ, адже саме ця організація наразі відіграє провідну роль у сприянні врегулюванню українсько-російського конфлікту. З одного боку, це головування може додати країні балів на європейському напрямку, з іншого боку, Сербія поки що не готова ризикувати загостренням стосунків із Росією з цього питання.

Для ЄС позиція Сербії є серйозним іспитом. Адже з одного боку, ця країна неодноразово ставала дестабілізуючим чинником для всієї Європи, тому її конче необхідно тримати під контролем. З іншого боку, мова йде про спільні цінності та уніфікованість підходів до найважливіших питань сьогодення, які культивує ЄС.

На даний момент ЄС намагається діяти щодо Сербії по аналогії з Україною часів раннього Януковича, - проголошує її найкращим учнем на шляху вступу до ЄС та закриває очі на факти порушення свободи слова та відсутність інших демократичних стандартів. Власне, у цьому проявляється ставлення до Сербії як до об’єкта, а не суб’єкта міжнародних відносин, та поглядів на неї не як на окрему країну, а лише як на частину балканського регіону, де Белград досі має ще значний вплив та наразі виступає у ролі фактору стабільності.

Росія ж, зі свого боку, офіційно не заперечує можливість приєднання Сербії до ЄС. У цьому зв’язку Москва, окрім близького партнера всередині ЄС, вірогідно розраховує також отримати негативний приклад того, що вступ до ЄС не спричинює таких бажаних результатів, як демократизація та підвищення стандартів життя для демонстрації його найбільш запеклим єврооптимістам. Це, у свою чергу, має збільшити втому ЄС від розширення та ще далі відсунити євроінтеграційні перспективи України.

В той же час, складаються передумови, які можуть змусити Росію змінити тактику щодо Сербії та перейти від сценарію м’якого впливу зсередини ЄС до жорсткого розкачування ситуації за прикладом України. Цьому також сприяють реваншистські настрої щодо Косово, що не без російського впливу поступово поширюються серед значної кількості сербського населення. Одним із свідчень такої тенденції є розповсюдження серед суспільства тези про те, що «Косово – це Сербія, а Крим – це Росія», а також підтримка в русофільських осередках такої думки, що без так званого «звільнення Новоросії неможливе звільнення Косово». Таким чином, в сербському суспільстві є схильність розглядати Крим як російський реванш та одночасно приклад для Сербії. Якщо згадана тенденція наростатиме та Кремлю заради самоствердження та реваншу за приниження під час G20 в австралійському Брісбені вдасться розкачати ситуацію, то наслідки для всього регіону будуть непередбачувані, а питання України взагалі відійде на другий план у порядку денному для ЄС.

Водночас, для простих сербів ще свіжі в пам’яті бомбування Белграду за часів Мілошевича та зрадлива позиція Москви по відношенню до їхньої країни і під час запровадження санкцій ООН, які діяли досить тривалий час, і в питанні визначення статусу Косово. Тому першочерговим завданням Європейського Союзу має стати протидія інформаційній пропаганді Росії в Сербії та повномасштабна співпраця з громадянським суспільством та політичною елітою цієї без перебільшення ключової для стабільності в Європі балканської країни.

Наразі важливо, щоб сербська нація та сербська політична еліта усвідомили, що й їхня країна, й Україна виступають суто розмінними монетами у ході протистояння чи досягнення якихось домовленостей між провідними геополітичними гравцями: США, Росією, ЄС та Китаєм. Уряди обох країн не розуміють важливості проведення внутрішніх реформ, що є єдиним способом посилення їхніх держав та перетворення їх на самостійних гравців на міжнародній арені на кшталт Польщі та Туреччини. Водночас Сербія знаходиться у більш вигідній позиції, оскільки ще не пройшла точку біфуркації і приклад України може стати для неї корисним уроком.