Волонтер про пошук тіл загиблих на Донбасі: ніколи не забуду свій перший виїзд

Пошук тіл загиблих на Донбасі воїнів — не тільки важлива і відповідальна місія, а й важка робота, пов'язана іноді з чималим ризиком для життя тих, хто цим займається. Однак повернути родичам тіло загиблого, щоб ті могли поховати його з усіма почестями, - це святий обов'язок, вважає ЯРОСЛАВ ЖИЛКІН, голова правління Всеукраїнського громадського об'єднання "Союз "Народна пам'ять", яке займається пошуком поховань часів Першої і Другої світових воєн і в зоні АТО. В інтерв'ю "Апострофу" він розповів, як змінилося невиправдано жорстоке раніше ставлення сепаратистів до тіл убитих українських бійців, відзначив відсутність в Україні єдиного координаційного центру пошуку та впізнання загиблих, а також пояснив, з якої причини багатьох полеглих вже ніколи не зможуть ідентифікувати.

— Чи сьогодні держава бере якусь участь у процесі пошуку тіл загиблих на території України у двох світових війнах і під час проведення АТО?

— І так, і ні. З бюджету було виділено для таких цілей 2 млн гривень, Управлінню цивільно-військового співробітництва Збройних сил України доручено займатися цією проблемою. Ці гроші, звичайно, не відповідають потребам пошукових місій. Ми подавали бюджет для фінансування такої роботи, там була вказана сума 7 млн гривень у рік. Але це так, приблизно, тому що все залежить від інтенсивності роботи. На сьогодні окремої програми (з пошуку та перепоховання тіл, - "Апостроф" ) немає — не створено центрального органу, який би за цей процес відповідав. Нині в цій роботі беруть участь і прокуратура, і поліція, і Нацгвардія, і Міністерство оборони, і СБУ та інші відомства, але тим не менш координуючого органу так і не створили, не розроблена нормативна база, точніше, вона була написана для мирних часів, а за нинішніх умов це іноді надто ускладнює нашу роботу.

За словами Ярослава Жилкіна, в 2010 році закінчилася цільова державна програма з фінансування пошукових робіт та упорядкування пам'ятників часів Другої світової війни, коли обеліски ставилися, як правило, по одному за шаблоном, були зроблені із залізобетону, термін дії якого — максимум 50 років, а отже, він давно закінчився. "Ми зараз бачимо, як ці пам'ятники обсипаються, і місцеві жителі намагаються за допомогою гіпсу або ще якось їх відновити, однак це проблема масового характеру", — говорить Жилкін. Уже другий рік поспіль не виділяються гроші також для пошукових робіт. До того ж немає центральної бази даних і реєстру пам'яток.

— Можете собі це уявити? У нас в країні величезна кількість пам'ятників і могил за всіма періодами — за Першою світовою, громадянськими конфліктами, воїнами УПА, але половина не поставлена на облік, тобто в них немає паспорта. Чим це загрожує? Якщо завтра, умовно кажучи, буде повінь чи землетрус, або бульдозер проїдеться по якомусь місцю поховання, то як його відновлювати? Документа немає. Навіть притягнути до відповідальності нікого не можна, тому що пам'ятник не стоїть на обліку, розумієте? А якщо не стоїть на обліку, то, власне, нічого не пошкоджено. Тому передбачена величезна робота. Коли я був свого часу відповідальним секретарем Державної комісії з питань увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій, то ініціював опрацювання таких проблемних питань. Але потім розпочався Майдан, і все, що було на стадії узгодження, зникло. Потім прийшла нова влада — звичайно, всі проекти, які раніше розглядалися, розпочали з нового аркуша.

— Ви сказали, що на пошукові операції потрібно 7 млн гривень на рік. Це стосується роботи в зоні АТО?

— На сході, так. І це оптимістична цифра, без урахування інфляції...

— А скільки ж тоді треба, щоб продовжувати роботу з пошуків тіл воїнів, загиблих у Другій світовій війні?

— Я боюся помилитися, не знаю, скільки грошей на це потрібно, я знаю, що обов'язок держави — повернути всіх додому і всіх поховати з почестями, як годиться, по-людськи. Подивіться, як до питання повернення тіл загиблих солдатів ставляться в ізраїльській армії: щоб повернути додому одного загиблого, вони готові відпускати з в'язниць сотні полонених терористів.

У питаннях щодо обміну або викупу заручників або загиблих ізраїльтян Ізраїль дійсно готовий на небачені компроміси. Так, наприклад, у жовтні 2000 року "Хезболла", воєнізоване ліванське угруповання, яке сьогодні представлене в парламенті Лівану як політична партія, захопило тіла трьох загиблих ізраїльських військовослужбовців і бізнесмена Эльханана Танненбаума, а через чотири роки в рамках обміну були відпущені 400 палестинців, які в Ізраїлі утримувалися як терористи, а також більше 30 ліванських громадян і громадян інших арабських держав.

У 2008 році на ізраїльсько-ліванському кордоні п'ятьох палестинців, які отримали довічні терміни, обміняли на тіла двох ізраїльських резервістів, а ліванцям також передали тіла майже 200 бойовиків, ексгумованих заради цього з одного з кладовищ на півночі Ізраїлю. У 2011 році ізраїльського капрала Гілада Шаліта обміняли на 1027 палестинських ув'язнених, багато з яких були засуджені до довічних термінів. "Ось, на що вони йдуть, адже їх важко звинуватити в лояльності до терористів, але є святий обов'язок — повернути тіло родичам загиблого. Тому неважливо, скільки часу знадобиться на пошуки тіл загиблих. Це треба зробити. І все, крапка", — каже Ярослав Жилкін.

— Скажіть, чи звертаються до вас із проханням відшукати тіла загиблих у Другій світовій уряди інших країн або родичі тих, хто воював на території України? Як в інших державах йдуть справи з похованнями загиблих у війнах ХХ століття?

— Родичі звертаються, найчастіше надходять запити з Росії та інших країн колишнього СРСР, були випадки, коли зверталися з Німеччини, Румунії, Угорщини. Але в цих країнах діє досить чітка процедура, виділені гідні засоби за доглядом за діючими похованнями, за пошуком тіл. Наприклад, у США є комісія при Міністерстві оборони, яка займається пошуком загиблих в Індокитаї, після В'єтнаму в них близько двох тисяч безвісти зниклих: льотчики, які зникли в джунглях. Вони доклали чимало зусиль, щоб знайти тіла, і всі вони, до речі, ідентифіковані, немає жодного непізнаного. А у нас така цифра досі є.

— Ваша організація в рамках гуманітарної місії "Евакуація 200" ("Чорний тюльпан") останні два роки активно займається пошуком тіл та останків загиблих за час проведення АТО. Скільки сьогодні нараховується безвісти зниклих під час конфлікту на сході України?

— На щастя, у нас тут тенденція позитивна, це, напевно, один з унікальних випадків, коли ще в ході конфлікту сторони змогли домовитися щодо цього гуманітарного питання, нехай це неофіційна співпраця, але вона має місце. Турки з кіпріотами тільки через 20 років після конфлікту домовилися про створення спільної комісії з передачі тіл. А ми вже з вересня 2014 року, ще до першого перемир'я, перетинали кордон, щоб шукати тіла загиблих.

— Ви пам'ятаєте свій перший виїзд?

— Я його ніколи не забуду.

— Як це було?

— Страшно.

— Страшно, бо не було гарантій безпеки?

— Тому що ми їхали в невідомість. Мені передали контакти, сказали, до кого підійти там (на території сепаратистів), що сказати, від кого, якісь явки-паролі. Але звідки я знав, правда це чи ні? Я кілька разів уточнював, чи все буде нормально? Мені говорили, що так, і доводилося вірити на слово. Приїхали туди, і нас дійсно не вбили. Слава Богу.

— Куди ви поїхали в перший раз?

— Це було 2 вересня 2014 року, ми перетнули тоді Гамалію, це блокпост в напрямку Курахове та Донецька, а потім заїхали в Донецьк, нас затримав "холодильник" (машина, обладнана холодильною установкою для транспортування тіл, - "Апостроф"), він пізно приїхав, ламався постійно. Ми приїхали, тільки встигли зустрітися з Червоним хрестом, який нам передав мішки для тіл, спасибі їм за це, тому що ми не знали навіть, куди їх вантажити, але потім покрутилися, вже було 5 годин вечора, командування підрозділу з Цивільно-військового співробітництва просило дати хоч якийсь результат, мабуть, їм треба було теж показати, що не дарма стільки зусиль доклали, але представники так званої "ДНР" запитали, куди ми їдемо. Мовляв, до Савур-Могили їхати ще півтори години, назад — півтори години і там ще попрацювати, кажуть, приїдете — вже буде темно, а вночі вони за нашу безпеку не відповідають, вибачте. Ну, ми спіймавши облизня в той день поїхали. А на наступний день вже раніше виїхали, щоб забрати тіла. Однак тоді в перший день ми хоча б переконалися, що нас не розстріляють на місці, це вже добре. А вже на другий день добре відпрацювали.

— Скільки тоді забрали тіл?

— 3 вересня ми забрали 11 тіл.

— Скажіть, навіщо ви взагалі в це вплутались? Фінансування відсутнє, підтримки держави немає, весь час думаєш про те, чи не підстрелять тебе. Навіщо?

— Ви знаєте, складні часи дають людині можливість себе проявити. Напевно, покидьки стають ще більшими покидьками, тихі герої стають справжніми героями. Це — випробування, воно допомагає розібратися, хто тобі друг, хто ворог. Ми порахували, що наш досвід, знання, які ми накопичили з пошуку тіл часів тих воєн, потрібні нашій Батьківщині і нашим співгромадянам. Це був наш громадянський обов'язок. Я, чесно кажучи, боявся, як я відреагую на труп, який, напевно, страшно виглядає, і запах... Я не знав, як поводитися, бо я з цим не працював, одна справа — кістки, які пролежали в землі десятиліття, а тут — зовсім інше. Я вже мовчу про те, наскільки небезпечні такі операції. З нами тоді й психологи спілкувалися, говорили, що коли ви будете працювати з тілами, ви абстрагуйтеся, ну, припустимо, думайте, що картопля, а не людина, говоріть собі — хто, якщо не я? Хтось же повинен це зробити. Ось так ми підбадьорювали себе, і це допомогло.

— Кажуть, що війна не закінчилася, доки гідно не похований останній солдат. Скільки ще буде продовжуватися" Друга світова, як ви вважаєте?

— Сотні тисяч солдатів залишаються непохованими. Величезна кількість санітарних поховань просто забута, кинута, там діти грають, люди ходять, коні пасуться. Проблема — величезна, а розуміння, що з цим робити, немає. Можна було свого часу зібрати свідків, описати, скласти списки, щось організувати, а тепер тисячі імен просто зникли назавжди.

За словами Жилкіна, сьогодні інтерес до теми пошуку поховань часів Першої та Другої світових воєн в суспільстві практично відсутній, він вважає, що це велика помилка, тому що неважливо, скільки років пройшло після конфлікту, але гідно поховати загиблого — це громадянський обов'язок живих, адже щодо мертвих можна судити про культуру нації в цілому. "У мене є знайомий француз, він з гордістю розповідає мені історію свого предка, який жив у XVII столітті! У XVII, підкреслюю, не в XX! Часто розмовляю з молоддю, а вони навіть не пам'ятають, де бабуся або дідусь поховані, як війна торкнулася їх. І це жахливо, — каже Жилкін. — І така сама картина на кладовищах. Мені за службовим обов'язком доводиться бувати в таких місцях. Скільки там занедбаних могил! Ніде в Європі такого немає. Це є наша культура, це треба виправляти".

— Як ви думаєте, скільки ще триватиме ця війна на сході, якщо, знову ж таки, говорити про те, що всі її жертви повинні бути поховані гідно?

— Не буває вічних конфліктів, будь-який колись закінчується. Але й тут багатьох (я не хочу називати цифри) втрачено назавжди.

— Чому?

— Багато тіл згоріло. Ось, припустимо, якусь техніку відправили на звалище, на місці, де людина згоріла, ми знайшли тільки жетон, а останки вже зникли.

— Як на тій стороні, непідконтрольній Україні, ставляться до останків загиблих українських військовослужбовців?

— Зараз ставлення змінилося, з самого початку була невиправдана жорстокість, знущання, але потім, в тому числі завдяки нашій роботі (пошуковики також повертають тіла загиблих сепаратистів, - "Апостроф"), ставлення почало змінюватися. З'явилася гуманність.

— Що ще на це вплинуло?

— Можливо, охолола кров, можливо, їм вже набридло воювати...

— Той факт, що обидві сторони збройного конфлікту на сході намагаються повертати тіла, незважаючи на те, що залишаються противниками, може якимось чином стати першим кроком до примирення?

— Так, може, і стане, тому що це тут і проявляється людяність. Можна нескінченно малювати образ ворога — такого, з рогами-копитами, закінченого негідника без натяку на щось людське, як це роблять наші засоби масової інформації щодо супротивника, як таким самим чином це роблять ЗМІ на тій стороні стосовно нас. І ці шаблони тільки розпалюють ненависть і недовіру. А такі гуманітарні місії, як наша, розривають ці шаблони і змінюють ставлення як наших пошуковиків, так і тих людей, які стають свідками нашої роботи на тій стороні.

Ярослав Жилкін каже, що нещодавно швейцарський уряд виділив для роботи їхньої місії 50 тис. євро, тому що як країна, яка не воює, Швейцарія розуміє, що подібна діяльність може зіграти свою роль у питанні припинення конфлікту. Жилкін сподівається, що після того, як пошуковики звітуватимуть про свою роботу, за Швейцарією підтягнуться й інші, з'являться благодійні фонди, які будуть готові підтримати їх фінансами.

— Як ви думаєте, ці дві війни — Друга світова, перемогу в якій святкують 9 травня, і війна на сході —в чомусь подібні?

— Багато паралелей, але в чомусь вони і не схожі. Назвіть це війною, а я скажу, що це не війна. Бо війна (а ми звикли працювати на плацдармах, де сотні танків, десятки літаків, тисячі гармат сходилися в одній точці) — це зовсім інший масштаб. То була справжня війна, а це — битва, утримання якихось укріпрайонів, блокпостів, між якими — просто порожнеча і заміновані поля. До того ж, тоді було зрозуміло, хто супротивник: ти говориш німецькою, зрозуміло, що ти — ворог, а тут найчастіше розмовляють однією мовою, одному Богу моляться, техніка однакова. Скільки було таких курйозних випадків, коли тебе питають: "Куди ви їдете?" — "До наших" — "А хто ваші?"

— І все-таки, чи є щось схоже у цих збройних конфліктів?

— Вони схожі ставленням мирних жителів до поховань. І тоді місцеві ховали, прикопували і з тієї, і з іншої сторони, а потім боялися в цьому зізнаватися, тому що, хто його знає. Ось я пам'ятаю, один мужичок, який мені показав могилу загиблого українця, а поруч були "днрівці", питає: "А мене за це не розстріляють?" Чому тебе розстріляють, за що? Я чув історію часів Другої світової, коли людина поховала червоноармійця і німця в одній могилі, а потім боялася і німцям сказати, і нашим. Думала, а раптом її звинуватять, що вона їх вбила. Все життя боялася зізнатися і вже на смертному одрі доручила синові розшукати рідних цих убитих. Зараз такі історії повторюються, ми опитуємо місцевих жителів і бачимо таке саме ставлення і такі самі страхи.