Волонтер Леся Литвинова розповіла страшну історію про втеклих з окупованого бойовиками Луганська мати та сина, який в результаті кинув самотню пенсіонерку в Києві.

Про це вона написала на своїй сторінці у Facebook.

Наводимо її розповідь повністю.

"Вони прийшли годині о шостій вечора. Непогано одягнений молодий хлопець і літня жінка, якій важко стояти на ногах.

- Мені потрібно кудись прилаштувати маму.

- А ви звідки?

- З Луганська. Я тут давно, а мама переїхала у зв'язку з подіями. Там, де ми жили, нас вже попросили, а зняти квартиру я не можу.

- А скільки мамі років?

- 59.

Повірити в це важко - жінка виглядає на хороших 70, якщо не більше. В розмову не втручається, тільки тривожно дивиться на сина.

- А що з нею?

- У неї Альцгеймера.

Далі була важка розмова, що ходила по колу. Давай ми тобі знайдемо роботу? Ні, я їду до Франції. Давай ми вас разом кудись влаштуємо? Ні, я їду, у мене вже квитки. Треба йти в соцслужби. Ні, я там був, вони дають доглядальницю, але не дадуть житло.

Коли спроби все це вирішити розумними способами зайшли в глухий кут, я запитала прямо:

- Ти просто хочеш від неї позбутися?

- Так, я з нею жити не зможу.

- А якщо ми не придумаємо, куди її подіти? Що ти будеш робити?

- Залишу на вокзалі.

Мама дивиться на нього, на нас...

- Ти ж мене не залишиш? Ми разом поїдемо?

Мовчить. Волонтери, які випадково затрималися на Фролівській, теж мовчать. Потрясіння у всіх настільки велике, що розумних слів підібрати неможливо.

- Ходімо, я вас чаєм напою?

Віка Василевська як зазвичай приходить в адекватний стан перша. Бабуся п'є чай з печивом, годує голубів і турбується, що Андрійкові чаю не налили, а він з ранку не пив.

Андрійко бадьоро спілкується по телефону, займаючись вирішенням питань з квитками, зустрічами, планами. Сміється, жартує. Телефон у Андрійка... Хороший такий телефон. Мені не по кишені. Андрійко добре одягнений, гладко поголений і ні про що не засмучується.

- Так ви її заберете?

- Куди?

- Ну я не знаю. А куди мені подіти? Під парканом залишити?

В мені борються два бажання - бити Андрійка ногами, поки не перестане хрипіти і не відпускати їх за ворота, поки я щось придумаю. Біль за жінку, яка в трьох метрах від мене кришить печиво голубам, сильніший, ніж абсолютно тваринна потреба розмазати по стінці її синочка.

За гарячкові півгодини созвонів з усіма на світі, з'ясовується що в жоден будинок престарілих її при живому сині не оформлять. А якщо візьмуть, то на платній основі. Суми називають близько 7 000 на місяць + медикаменти. Мудра думка відвезти до лікарні і щось вирішувати спокійно не приходить. В очах темно від злості і від страху, що не зможу нічого зробити.

В результаті отримую згоду від будинку престарілих в Житомирській області. На місяць, за 4 000 грн. Можна привозити завтра. Завтра не влаштовує - він її вже сьогодні нікуди не збирається забирати. Передзвонюю, передомовляюсь. Можна їхати зараз.

Волонтери оживають - починається проста і зрозуміла біганина. Зібрати постільну білизну, посуд, шкарпетки, нічні сорочки, халати, мило, шампунь, туалетний папір. не тільки на бабусю, але і на інших. Будинок престарілих малесенький, бідний, але з дуже доброю завідувачкою.

- Давай документи. Що у тебе є?

Паспорт, довідка переселенця, ІПН, медична карта. Пенсійного немає - втратили.

- А пенсія?

- Рахунок сьогодні ми закрили.

- А картка у неї є?

Дає пластик імені Промінвестбанку.

- Код не знаю. Вона не знає теж. Телефон, до якого прив'язаний, - втратили.

Все це нагадує якийсь сюр. Таке враження, що зараз звідкись вискочить хлопець з дурною посмішкою і прокричить "Вас знімала прихована камера! Посміхніться оооось туди!"

Їхали ми мовчки. Він не обійняв її на прощання, не запитав, куди ми їдемо, не взяв у мене номер телефону і навіть не запитав, як мене звати. Просто здав маму, як інші здають мені посуд і старі іграшки, і пішов у своє життя.

Дві з половиною години дороги Раїса теж мовчала. Точніше, відповідала на питання про Луганськ, про сина, про те, що хоче пити і болить голова. Але жодного разу не запитала, куди ми веземо її і що з нею буде далі. Тільки коли ми вже вивантажували речі на порозі маленького будиночка в сплячому селі, раптом вчепилася в Вікіну руку:

- Ти ж мене не кинеш?

Її радо прийняли настільки, наскільки це взагалі можливо в подібних місцях. Розбуджена посеред ночі завідувачка допомагала стелити постіль і розпитувала про ту дещицю, яку ми про неї знаємо. Вона, досвідчена у таких питаннях, теж не могла зрозуміти, як таке можливо.

Коли ми виїхали, у мене було таке відчуття, що це я її зрадила.Кинула. Я боюся навіть думати, що відчуває жінка, яка ще вчора жила з сином, ще вчора спала у своєму ліжку і пила зі своєї чашки... Відрізана від світу. Без телефону. Невідомо де. У кімнаті із ще двома безпорадними старенькими. З чужими людьми. Нічия....", - написала волонтер.

"Якийсь час всі фінансові витрати будуть лежати на мені. Пенсію треба переоформляти, виплати відновлювати, за проживання і ліки платити. Син не залишив ні копійки. Що не дивно", - додала Литвинова.

Її запис менш ніж за добу набрав майже 5 тисяч репостів і сотні коментарів, в яких люди осудливо висловлюються про сина, який кинув мати, і висловлюють готовність допомогти пенсіонерці.

Як повідомляв "Апостроф", державна служба з надзвичайних ситуацій станом на 6 березня зареєструвала 1,018 млн біженців із зони проведення АТО і анексованого Криму.