За цей час він планує розчистити будівельний майданчик країни від корупції і хаосу, закласти правильний фундамент взаємної довіри і єдності, умов і стимулів для самореалізації кожної людини, а також змонтувати правильні будівельні блоки – держави і політики, економіки і освіти, науки і технологій, громадянського суспільства і середнього класу, безпеки і правосуддя.

Його програма спрямована на створення образу сильного лідера, справжнього офіцера, який сильною, подекуди авторитарною рукою наведе порядок в країні і відновить справедливість.

Безумовно позитивним елементом програми Гриценка є пропозиції щодо прийняття закону про імпічмент президента та подолання дуалізму виконавчої влади, що може призвести до вдосконалення наразі малоефективної та розбалансованої системи стримувань і противаг. Скорочення кількості функцій держави, а також посад чиновників є цілком виправданими позиціями з огляду на роздутість чиновницького апарату в Україні та наявність органів влади з функціями, що дублюються.

Перевірка чиновників на поліграфі заради убезпечення від корупційних ризиків не є виправданою, адже поліграф – це не науковий метод і не може виступати гарантією чесності людини, а пропозиція хабара чиновникам взагалі заборонена українським законодавством. Пропозиція щодо сплати збитків суддею, який виніс хибне рішення, зафіксоване ЄСПЛ, не відповідає демократичним принципам, адже суддя діє від імені держави, яка і несе відповідальність за кінцеве рішення.

Позбавлення правоохоронних органів і спеціальних служб можливості впливу на економіку дійсно може позитивно вплинути на економічну ситуацію в країні та стимулювати підприємницьку діяльність. Пропозиція щодо легалізації зброї може розколоти суспільство на два антагоністично налаштовані табори.

За умови дотримання озвучених тез, результатом стане зовнішня політика, що матиме прагматичне спрямування, реалістичні цілі й спиратиметься здебільшого на власні можливості й ресурси. Основна проблема полягає в тому, що таких ресурсів замало для розв'язання хоча б однієї з ключових проблем протягом п'яти років у заявлений спосіб.

Досвід російської присутності в конфліктах на пострадянському просторі свідчить про те, що Кремль готовий грати довго: жоден із «заморожених конфліктів» не було розв'язано досі, а їхня історія нараховує вже майже тридцять років. Крім того, затяжний характер таких конфліктів відповідає в цілому загальносвітовій тенденції до збільшення тривалості подібних протистоянь в кілька разів за останні 50-60 років. Сьогодні внутрішні конфлікти з міжнародними наслідками або втручанням тривають в середньому 25 років. Динаміка конфлікту на Сході України не посилює наші позиції; міжнародний тиск не достатній для зміни політики Кремля і навряд чи посилиться до такої міри.

За словами Гриценка «є дипломатичний шлях, який дозволяє повернути Донбас за допомогою наших західних партнерів. Алгоритм реінтеграції такий: відновлення контролю над кордоном, введення миротворчого контингенту, встановлення українських адміністрацій на місцях, надалі – проведення місцевих виборів. Разом із розмінуванням території це потребуватиме близько п'яти років». Дипломатичний шлях справді є, але попередні роки засвідчили те, наскільки є він тривалим і складним. Питання введення миротворців знаходиться на порядку денному кілька років, але не просунулося далі через позицію Росії. Якими будуть наші нові аргументи? І якщо доведеться йти на поступки Росії в цьому питанні, то чи можна буде вважати це шляхом до врегулювання конфлікту на умовах України? Ідея введення міжнародної тимчасової адміністрації для підготовки виборів теж лунала й раніше, причому готове її концептуальне оформлення – але як перевести прийняття рішення про її розгортання у політичну площину?

Зберігається значний – до десяти разів – розрив між силовими можливостями Росії та України; і немає підстав вважати, що він буде істотно скорочений у перспективі кількох років. Це означає, що співвідношення сил на Донбасі не зміниться, навіть за умов збереження поточних, вже достатньо високих, видатків України на потреби оборони. Збережеться й високий рівень зацікавленості Росії у контролі ескалації й присутності у конфлікті на Сході України. Все разом це означає, що завершити конфлікт протягом п'яти років можливо лише за рахунок значних поступок з боку України. Якщо поступок не робити й наполягати на наших умовах, то конфлікт триватиме далі, і тоді більш реалістичною метою виглядає вироблення нових чи вдосконалення існуючих принципів управління тривалим конфліктом, в тому числі і з урахуванням того впливу, який він здійснює на внутрішнє суспільне життя в Україні.

Позиція «Крим – це Україна» виглядає аксіомою для українських політиків і буде відтворюватися майже всіма кандидатами на посаду президента. Заявлена неприйнятність обміну цієї позиції на економічні поступки є теоретично правильною, оскільки такий обмін суперечитиме принципам управління асиметричними відносинами. В будь-якому випадку сумнівно, що Росія пропонуватиме щось подібне. Позицію «Крим – це Україна» краще доповнити баченням конкретних кроків, спрямованих на повернення півострова.

Анатолій Гриценко обіцяє відповідальну й прогнозовану зовнішню політику без «пустих обіцянок» зарубіжним партнерам. Дипломатія України буде націлена на зміцнення безпеки України, захист і звільнення громадян, а також виходитиме із домінанти економічної складової у міжнародних відносинах. Відповідальна й прогнозована зовнішня політика – це, звичайно, чудово. Але професійна, висококваліфікована зовнішня політика потребуватиме, по-перше, значного фінансового забезпечення; а, по-друге, принципових змін у процесах прийняття зовнішньополітичних рішень. Де взяти гроші на дипломатію та як трансформувати неефективну пострадянську систему прийняття рішень, відкривши її до нових ідей, підходів та зробивши конкурентною – ці питання залишаються на порядку денному.

Наголос на економічному вимірі міжнародних відносин є доволі традиційним для української дипломатії останніх десятиліть; однак як раз зараз краще було б зробити пріоритетом питання безпеки. Світ змінився – міжнародний порядок зруйновано. Ставка на силу стає більш популярною, а питання «жорсткої безпеки» знов визначають порядок денний міжнародної політики. Ці зміни краще врахувати при визначенні пріоритетів української дипломатії.

Захід має бути стратегічним орієнтиром України, зближення з яким можливе за умов здійснення справжніх реформ в Україні. Інтеграція в європейські співтовариства в цьому сенсі є набагато важливішою, ніж розмови про вступ до НАТО – такою є позиція Анатолія Гриценка щодо європейської та євроатлантичної інтеграції України. Це – реалістична позиція. Членство в НАТО та ЄС набувається не через зміни в конституції України, але через проведення глибоких реформ, що перетворять Україну на правову, демократичну державу із конкурентною економікою та надійними механізмами захисту прав меншин.

Стратегічне й фундаментально важливе питання майбутнього формату відносин із Росією залишається без вичерпної відповіді. В той же час, прагнення до рівноправних, прозорих та взаємовигідних відносин з Росією в перспективі означає, що Україна не буде грати роль антиросійського форпосту в Європі за будь-яких умов. Але з іншого боку умова відновлення територіальної цілісності – що означає повернення Криму – робить такий сценарій примарним, навіть після відходу Володимира Путіна від влади в Росії. В цілому ставка на зміну еліт в Росії не виглядає переконливою: інститути, стратегічна культура та внутрішні процеси в Росії роблять зміну зовнішньополітичної парадигми малоймовірною, а шанси на перегляд Кремлем рішень по Криму – мінімальними. Україні потрібна відповідь не стільки на питання про те, якими мають бути відносини з якоюсь іншою Росією колись, але якими вони будуть з нинішньою, ворожою й агресивною Росією, яка до того ж залишає за собою широкий арсенал засобів впливу на українську безпеку.

Із фундаментальним питанням про майбутнє відносин з Росією пов'язані й інші ключові для України дилеми: членство в НАТО, зближення з ЄС, регіональна співпраця, дизайн національної політики безпеки. Є сумніви в тому, що відносини ці будуть сприйматися в Кремлі як «рівноправні» або будуть дійсно прозорими. Як перетворити непрозорі відносини, де сторони не довіряють одна одній, у щось мінімально конструктивне?

Те, що зовнішня політика повинна бути прогнозованою, базуватись на сильній внутрішній політиці та відповідати національним інтересам України – один із ключових месенджів Анатолія Гриценка – не викликає сумнівів. Залишається відкритим питання про те, як і за рахунок яких ресурсів її зробити такою.

Якщо слідувати наведеним принципам, вийде зовнішня політика, яка нагадуватиме поточну, але із більшим ухилом в регіональну співпрацю. Основна проблема в тому, що такій політиці бракуватиме критеріїв успішності або невдачі: ставка на такі речі як «налагодження співпраці», «зміцнювання співпраці» або «ініціювання» призведе до того, що через п'ять років, перебуваючи у тій самій «сірій зоні безпеки», ми так і не зможемо зрозуміти, чи стали ми ближче або ж далі від НАТО та ЄС.

Крім того, така зовнішньополітична стратегія не бере до уваги світ навколо України, що стрімко змінюється, оперуючи знайомими гаслами, що здаються безпечними та безпрограшними. В той же час навіть інституції, що надійно асоціюються в українців із стабільністю та успіхом, включно із НАТО та ЄС, перебувають у стадії переосмислення, що цілком може передувати трансформації. Якщо таке станеться, то зовнішня політика України може опинитися в кризі.

Брак конкретики відчувається із самого початку. Будувати прагматичні відносини із партнерами можна дуже по-різному. Що вважати критерієм прагматичності або користі? Які ресурси для нас матимуть найбільшу цінність – дипломатична підтримка, безпека, гроші, цінності чи щось інше? ЄС, приміром, дуже прагматичний у відносинах з Україною –і виходячи саме з цього не поспішає надавати нам перспективи членства. Прагматичними є й наші західні сусіди – Угорщина та Польща. Якщо будувати із ними прагматичні відносини, то якою має бути позиція України стосовно національної меншини угорців в Україні, можливості подвійного громадянства або історичних суперечностей з Варшавою?

Якщо поточні тенденції збережуться, то українська зовнішня політика матиме все менше активів для прагматичного діалогу з партнерами. Іншими словами, будувати прагматичну зовнішню політику – це правильно, але варто мати наперед розроблені критерії прагматизму.

Співпраця з НАТО – важливий, але недостатній засіб для отримання перспективи членства. Чи маємо ми розвивати співробітництво з Альянсом, усвідомлюючи, що найближчим часом не зможемо до нього приєднатися? Якщо так, то якою саме має бути ця співпраця, яких форм і обсягів набувати?

Відносини з НАТО є складним фрагментом зовнішньополітичної стратегії України, де не працюють прості рішення й порожні заклики. Для вступу до Альянсу необхідна згода всіх держав-членів; Україна мати стати цікавою як союзник кожній з них. Ми сьогодні далеко від цієї мети, далі, ніж були у 2008 році, коли отримали відмову у наданні Плану для членства на Бухарестському саміті. Відкритий конфлікт з Росією збільшує шанси на дестабілізацію, а отже зменшує зацікавленість НАТО в Україні. Навіть якщо Європа чи США захочуть користуватись Україною як щитом від російської агресії, їм не обов'язково буде приймати нас до НАТО чи розповсюджувати будь-які інші гарантії безпеки на Україну. Тому на натівському напрямі зовнішня політика України має бути особливо відповідальною і уважною до стратегічного бачення самих себе в Європі та тенденцій безпекових процесів в євроатлантичному просторі. Визначення основних форм, мети й меж співпраці з НАТО має бути якомога чіткішим.

Ідея про створення Центрально-Східноєвропейського військового альянсу виглядає найбільш сумнівною в програмі Андрія Садового. Окреслення потенційних членів такого альянсу через «усвідомлення небезпечної політики Росії щодо цивілізованого світу» є знов таки неконкретним. Усвідомлюють небезпеку дій Росії майже всі, але багатьом з тих, хто усвідомлює, це не заважає будувати ділові й партнерські відносини з Москвою. Зрештою, не тільки Україна керується критеріями прагматизму у своїй зовнішній політиці.

Питання про те, хто ще міг би приєднатися до подібного регіонального альянсу стає ще більш відкритим, зважаючи на те, що значна частина країн регіону є членами НАТО і ЄС. Навряд чи зусиллями центрально- та східноєвропейських країн вдасться створити щось ефективніше за ці організації. Створювати новий альянс і витрачати на нього гроші задля зміцнення української безпеки навряд чи хто стане. Таким чином, план про військовий альянс в регіоні за участі України виглядає як не підкріплена плануванням обіцянка. Більше того, навіть якби такий альянс було утворено, його ресурсів не вистачало б для ефективного стримування Росії без залучення НАТО. Залучати ж НАТО до таких ризикованих регіональних ініціатив навряд чи погодяться в Вашингтоні, Берліні чи Лондоні.

Теза про зміцнення співпраці з ЄС, навпаки, виглядає як найсильніший елемент стратегічного бачення майбутньої зовнішньої політики України Андрієм Садовим. Вона виглядає реалістично – на відміну від обіцянок про членство, і прагматично – на противагу вимогам про перспективу членства. Україні принципово важливо скористатися тими інструментами, що вже надані Угодо про асоціацію; зрозуміти, в чому таких інструментів недостатньо – та запропонувати власне бачення перспективних напрямів поглиблення співпраці. Це має бути не самоціллю – як, власне, й членство в ЄС – але гнучким інструментом захисту інтересів України, завдяки якому можна знайти своє місце в Європі та отримати шанс на модернізацію. Інакше перспектива перетворитися на країну «вчорашнього дня» ставатиме для нас все ближчою.

Конфлікт на сході України Андрій Садовий пропонує розв'язувати через т.зв. «український формат» - запрошення до Києва тих країн, «які реально розуміють загрозу Росії» – тобто ідея, схожа на регіональний альянс. Латвія, Литва, Естонія, Польща, Румунія названі потенційними партнерами, але аргументація для них – «якщо проблеми є в Україні, то ці країни стануть наступними» - виглядає надто слабкою. Розуміючи загрозу з боку Росії, вони в першу чергу зміцнюють надійність НАТО, а забезпечення оборони України навряд чи входить в їхні плани.

При цьому зазначається, що добровільно Росія Крим і Донбас не поверне, а відібрати їх силою «в сьогоднішніх реаліях» неможливо. Андрій Садовий пропонує зміцнювати українські збройні сили й тримати оборону. Також від нього пролунала цікава згадка про Конрада Аденауера, який свого часу, у 1952 році, не погодився об'єднати Німеччину на умовах нейтралітету. Скоріше за все, це треба розуміти як незгоду повертати Донбас на російських умовах.

Загальний принцип, на якому будується бачення зовнішньої політики та стратегії безпеки Андрієм Садовим – зробити Україну сильнішою і розв'язати всі проблеми – здається проблематичним саме тому, що сильнішою Україна ставатиме довго, а розв'язувати ці проблеми їй доводиться вже зараз. Яку зовнішню політику реалізовувати бідній, воюючій країні? Це питання залишається без вичерпної відповіді.