Щоправда, таке зауваження можна застосувати до всіх аналізованих програм кандидатів. На його думку, за п'ять попередніх років в Україні було закладено міцний фундамент для становлення України як великої держави. Саме цей фундамент, переконаний Порошенко, за наступні п'ять років повинен привести до якісних змін в державі. При чому ці зміни Петро Порошенко прив'язує до вступу України до Євросоюзу та НАТО. Реальна інтеграція до яких, згідно з його програмою, почнеться у 2023 році, коли буде подана заявка на вступ до ЄС і Україна отримає й почне виконувати План дій щодо членства в НАТО..

На нашу думку, недоречним є зведення успішних зрушень в країні виключно до входження України в ЄС та НАТО, адже цей процес може бути достатньо довгим, а структурні реформи потрібні вже сьогодні. Загалом внутрішньополітичний порядок денний в програмі чинного президента є надто вузьким і не розкритим.

Поза увагою Петро Порошенко залишив такі важливі питання як судова реформа, яка наразі не може вважатись успішною, прозорість роботи органів державної влади, механізми реформування правоохоронних органів, зокрема ГПУ та СБУ, подолання дуалізму виконавчої влади, виборча реформа тощо.

Результатом поєднання таких цілей стане зовнішня політика, схожа на поточну, але, можливо, більш ризикована і, скоріше, більшою мірою ідеологічна, ніж прагматична. Остання обставина обумовлена тим, що критерії успіху матимуть символічний характер і пов'язані будуть із захистом незалежності, суверенітету, сакралізацією території та національних символів.

Фундаментальною проблемою зовнішньої політики України у 2014-2019 роках була відсутність реалістичного бачення мети та місця України в європейський системі безпеки. Прагнучи – принаймні на словах – всього одночасно, ми в результаті не досягли нічого. Нашими пріоритетами було оголошено відновлення територіальної цілісності, відсіч російській агресії, вступ до ЄС, приєднання до НАТО та перетворення України на європейську державу. Жодної з цих цілей не досягнуто, і є підстави вважати, що від деяких з них ми стали ще далі. Це, в свою чергу, означатиме, що продовження поточної зовнішньої політики в її загальних рисах буде вельми сумнівною стратегією.

Дієвого плану управління конфліктом на Донбасі, не кажучи вже про його розв'язання, так і не було розроблено. Окремі розрізнені епізодичні ініціативи на кшталт спеціальної поліцейської місії ОБСЄ були сумнівними із самого початку, оскільки не містили формули або бачення подальшого врегулювання. Спроби перекладання української частини відповідальності за розв'язання конфлікту на наших партнерів теж виявилися невдалими. В результаті ми маємо єдиний інструмент – Мінські домовленості – і достатньо сильну позицію Росії, яка, як і раніше, контролює ескалацію в зоні конфлікту та здатна використовувати його задля досягнення цілей власної регіональної політики.

Конфлікт на Донбасі, «завдяки» відсутності дієвого бачення його розв'язання, став тривалим, інституціоналізованим та набув додаткової складності. Проблеми недовіри стали ще більш глибокими, а роздвоєння ідентичності українців виявилось цілком реальним. За сумнівні переваги замороження конфлікту сьогодні ми змушені будемо платити наростанням ціни реінтеграції у геометричній прогресії.

Запропонована Петром Порошенком формула «примусити Росію виконувати Мінські домовленості» не виглядає переконливою. Україна не має достатніх ресурсів чи сили переговорної позиції, щоб примусити Росію навіть до речей не настільки масштабних, як виконання Мінських домовленостей, що в цьому конкретному випадку означає повернення Україні контролю над кордоном та виведення російських військ. На практиці «примус Росії» обернеться продовженням поточного напівзамороженого протистояння на рівні близько ста загиблих українських військових на рік.

Питання Криму залишилось на рівні риторики. Ані політичних, ані дипломатичних зусиль не було здійснено для формування ефективної міжнародної коаліції в цьому питанні, основою для якої були б прагматичні інтереси держав-партнерів, а не тільки моральна підтримка України.

Україна впевнено продовжує перебувати в «сірій зоні безпеки» Європи – без союзників та гарантій безпеки. Було очевидно, що в умовах відкритого конфлікту з Росією членство в НАТО не може бути реалістичною метою, але ми його безрезультатно прагнули, можливо, за рахунок нехтування іншими альтернативами. Інша ключова передумова для зближення з Альянсом – становлення справжньої та сталої демократії в Україні – теж не була виконана. Україна продовжує перебувати в групі гібридних режимів. Взагалі-то, брак справжніх реформ в державі, особливо тих, які могли б сприяти перетворенню її на правову та демократичну, різко звузили простір для дипломатичних та зовнішньополітичних маневрів, а також коло потенційних союзників. Ми переоцінили свою значимість як військового союзника й недооцінили цінність демократичної України для європейської безпеки.

Перебільшенням власної ролі характеризуються і відносини України із США. За гаслами про стратегічне партнерство прихована відсутність позитивного порядку денного та глибокого розуміння американських інтересів, в результаті чого можливості для реального партнерства звужуються, а зростає ймовірність стати інструментом для досягнення Вашингтоном власних цілей. Протягом попередніх п'яти років так і залишилися розмовами плани про отримання статус основного союзника поза НАТО або заручитись американською підтримкою на шляху до Альянсу. Прагматична та місцями егоїстична політика адміністрації Трампа стала для України несподіванкою: ми знову залишились із старою риторикою в цілковито нових умовах. Постачання американської зброї в Україну – рішення про це було нарешті прийняте Білим Домом – не є досягненням української дипломатії, а є результатом зміни акцентів в сприйнятті Вашингтоном ситуації у Східній Європі та власних інтересів в регіоні. До того ж наслідки такого кроку для України залишаються предметом дебатів.

Є підстави вважати, що за умови продовження поточного курсу зовнішньої політики відносини України із західними сусідами, насамперед Угорщиною та Польщею, ставатимуть все більш проблемними. Зв'язок, який будується Петром Порошенком між внутрішньою та зовнішньою політикою через символи національної ідентичності, створює регіональні ефекти, збільшує попит на ідеологію націоналізму в сусідніх державах і перетворює питання мови, історії, релігії та інших символів на предмет політичних спекуляцій. Враховуючи зазначене вище перебування України в «сірій зоні безпеки» та брак союзників, результатом стане слабка переговорна позиція і у діалозі з Варшавою або Будапештом.

Втративши час, ми спостерігаємо, що європейці, яких ми начебто захищаємо від російської загрози, як раз адекватно переглянули принципи організації своєї безпеки та розробили надійні інструменти захисту в нових геополітичних умовах. Ми ж, натомість, переслідуємо звичні цілі, які часто не відповідають реаліям світу, що швидко й радикально змінився. Роблячи завеликі ставки на інструменти, які не працюють – як-от приміром антиросійські санкції – ми так і не запропонували конструктивного власного бачення майбутньої архітектури європейської безпеки.