RU  UA  EN

Четвер, 28 березня
  • НБУ:USD 38.90
  • НБУ:EUR 42.05
НБУ:USD  38.90
Політика

Допомогти Збройним Силам України! Посилання для переказів

Погляд

​Рік після Вільнюсу: що відбувається зі Східним партнерством

У 2008 році Польща спільно зі Швецією запропонували новий формат співпраці з 6 колишніми радянськими республіками (Азербайджаном, Білоруссю, Вірменією, Грузією, Молдовою та Україною). Офіційний старт ініціативи ЄС «Східне партнерство» (СхП) відбувся 7 травня 2009 року у Празі. Тоді, після розширення Євросоюзу у 2004 році, тамтешнім бюрократам видавалося, що настав час облаштування східних кордонів з ЄС та реального наближення його сусідніх партнерів за рівнем впровадження європейських норм та стандартів.

Основні напрямки співпраці, які викликали зацікавлення, – це візова лібералізація, створення зони вільної торгівлі та політична асоціація. Проте найбільш бажаного пункту, ні в концепції ініціативи СхП, ні в угодах про асоціацію, які вже у 2014 році підписали Грузія, Молдова та Україна, – можливість набуття членства в ЄС – немає.

Цього тижня минає рік з дати проведення Вільнюського саміту СхП. Минулого року 29 листопада українці й європейці все ще сподівалися, що Президент Янукович підпише Угоду про асоціацію з ЄС і Україна стане першою з країн СхП, кому це вдалося. Однак через відомі події сталося інакше. В результаті лише після перемоги Революції гідності Угода була підписана, причому в два етапи. Сама процедура була розділена: політичну частину документу від імені України підписав Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, економічну – новообраний Президент Петро Порошенко. Натомість угоди з Грузією та Молдовою були підписані без пригод, у повному обсязі.

Сьогодні перед ЄС і країнами-партнерами СхП, що підписали угоди про асоціацію, стоїть завдання розібратися, що робити далі. Для розуміння того, чи може Східне партнерство оновитися та досягти успіхів у майбутньому, слід проаналізувати основні плюси та мінуси ініціативи. Слід зазначити, що вже у період розробки ініціативи СхП спостерігалися явні розбіжності в позиціях держав-членів ЄС. Країни так званої «старої Європи», які мали високий рівень відносин з Росією, намагалися стримувати розвиток цієї ініціативи. Південні держави-члени ЄС також не особливо її підтримувати, адже прагнули поглибленої співпраці, із країнами Середземномор’я. По суті, лобістами ініціативи виступали її автори – Польща та Швеція, а також Велика Британія та деякі держави Центральної та Східної Європи. В результаті неконсолідована позиція, а також відсутність активної підтримки з боку ключових держав – засновниць ЄС вплинули як на обсяг фінансування цієї ініціативи, так і на подальші перспективи країн-партнерів.

Одним з прорахунків ЄС стала неспроможність узгодити з Росією, – найбільшою державою в Європі, що опинилися поза межами євроінтеграційних процесів – взаємовигідний формат повномасштабної співпраці. Владіміру Путіну було запропоновано окрему Угоду між Росією та ЄС, але цього виявилося замало. Східне партнерство стало наріжним каменем у відносинах Росія – ЄС. Очевидно, Європейський Союз під час створення ініціативи не зміг передбачити (навряд чи спеціально) такий варіант розвитку подій, який маємо сьогодні. Це легко пояснюється: Європа вірить у верховенство права і необхідність дотримання прав людини. Натомість Росія історично вважала усі 6 колишніх радянських республік сферою свого впливу. Кремль культивує принцип права сили, замість сили права, що й призвело до розбіжностей у поглядах та діях у питаннях, які стосуються країн – партнерів СхП. Якщо ЄС пропонує пряники у вигляді Угоди, то Росія показує батіг у вигляді торговельних, газових й реальних війн. Москва не здатна запропонувати європейські стандарти життя та повагу до прав і свобод людини. Але вона може (наприклад, у випадку з Януковичем) дати мільярдні кредити, як це сталося одразу після дипломатичного фіаско у Вільнюсі.

Тим не менше, Угода про асоціацію підписана, і вона «не є кінцевою метою». Це формулювання Європейського Союзу настільки завуальоване, що його важко критикувати. Створюється ілюзія того, що існує можливість для країн СхП у віддаленій перспективі отримати статус країн-кандидатів на вступ до ЄС. З іншого боку, саме таке формулювання є найбільш зручним у той час, коли європейці ще не вирішили, яким змістом його наповнити.

Процеси поглиблення інтеграції всередині ЄС та його розширення завжди здійснювалися паралельно. Така конструкція та її самогенеруючий характер превалюють над питаннями кінцевої мети розбудови Європейського Союзу, тобто його остаточного змісту і форми. Можливо рішення про надання статусу країни-кандидата трьом державам СхП, які підписали угоди про асоціацію дало би усім сторонам процесу чіткі відповіді на вічні питання: що буде далі і до чого прагнути. З огляду на складну політичну ситуацію в Європі, такий крок засвідчив би Росії конкретність намірів та рішучість і послідовність дій Євросоюзу. Більше того, на практиці такий крок показав би дієвість принципу ЄС «більше за більше» та підтвердив ще раз актуальність основоположного принципу євроспільноти – «єдність у різноманітті».

У цьому зв’язку важливим моментом для існування ініціативи є фінансова допомога. Для реалізації реформ в країнах СхП потрібні значні фінансові ресурси. У бюджеті ЄС на 2009 – 2013 роки на ініціативу СхП (6 держав) закладалося всього 600 млн. євро. Для порівняння: протягом 2007 – 2010 років фінансова допомога країнам-кандидатам – Македонії (населення 2,107 млн.) склала 302,8 млн. євро, Хорватії (населення 4,4 млн.) – 592 млн. євро, а Туреччині – 2 млрд. 256 млн. євро. Досвід показує, що надання країнам політичного стимулу у вигляді європейської перспективи та економічного у вигляді відповідної фінансової підтримки позитивно впливали на євроінтеграційні поступи цих держав. Саме така модель могла б застосовуватися й до трьох країн СхП.

Очевидно, ЄС і ті країни, які відмовилися від підписання угод про асоціацію, потребують нового підходу у співпраці. Білорусь та Вірменія наразі залишаються у сфері впливу Росії, проте, з урахування останніх подій в Україні, наразі їм є над чим замислитися. Але для цих держав важливе співробітництво з ЄС, а не його вплив на проведення реформ, адже їхні політичні еліти наразі не готові до зміни політичного клімату на демократичний. З Азербайджаном також потрібно шукати нові підходи, враховуючи його непрості відносини з Вірменією у зв’язку з Нагірно-карабаським конфліктом.

За останніми спостереженнями, офіційний ЄС досі не прийняв жодного рішення щодо подальшого існування ініціативи «Східне партнерство». Наразі немає висновків щодо результатів та прорахунків з боку ЄС за роки реалізації цієї політики. Зрозуміло, що Європейський Союз повинен мати інструменти для поширення впливу на Схід від своїх кордонів, зважаючи на те, що держави, що з ним межують з цього боку, мають ключове значення для безпеки всієї Європи. Питання полягає у тому, який формат буде обрано, адже від цього залежить спільний успіх ЄС та колишніх радянських республік. Офіційному ЄС, задля уникнення повного краху СхП, зараз потрібні нестандартні підходи і рішення та асиметричні відповіді на питання безпеки в Європі.

Натомість громадянське суспільство держав-партнерів СхП активізує свою співпрацю. Так 20-21 листопада 2014 року у Батумі відбулася чергова зустріч Форуму громадянського суспільства СхП. Останні події на Європейському континенті вплинули на низку важливих рішень, які розглядалися під час нього. Зокрема, прийнято резолюції про боротьбу країн СхП проти інформаційної війни, яку веде Росія, а також посилення співпраці з громадянським форумом ЄС – Росія, та про пошук нового формату співпраці між Вірменію і ЄС у безпековій сфері у зв’язку з ситуацією в Нагірному Карабаху. Значну увагу було також приділено питанню формування Платформ громадянського суспільства між ЄС та державами, що підписали угоди про асоціацію. Україна, Грузія та Молдова запропонували створити багатосторонній спеціальний комітет ЄС – Україна – Молдова – Грузія для напрацювання єдиного механізму та методики створення платформи. Така позиція пояснюється тим, що Європейський економічний і соціальний комітет нав’язує своє бачення, з яким представники країн-партнерів не погоджуються.

Таким чином, слід констатувати, що громадськість країн-партнерів СхП по суті бере на себе ініціативу по модернізації політики ЄС. Для перезапуску ж у повному обсязі СхП потрібні відповідальні рішення Брюсселю та держав-членів ЄС.

Читайте також

В Альянсі думають про Україну: що дасть нашій країні статус кандидата в НАТО

У НАТО відбувається дискусія щодо того, як співпрацювати з Україною та як взаємодіяти з Росією

Бити чи не бити: що робити Україні з російськими НПЗ

Україна не повинна відступати від своїх задумів і завдавати ударів по російським НПЗ

Конгрес може проголосувати за допомогу Україні, є чотири сценарії - Уріель Епштейн

Республіканська партія США потрапила під повний контроль Дональда Трампа та прихильників його політики