Цього тижня в епіцентрі великого скандалу опинився театр на Подолі. Не всім киянам сподобалося нове приміщення, яке звели на Андріївському узвозі. У мережі споруда вже обізвали "енергоблоком" і "крематорієм". "Апостроф" поспілкувався з автором проекту будівництва театру, харківським архітектором ОЛЕГОМ ДРОЗДОВИМ. Він розповів про всі перипетії і визнав, що краще було б зовсім не починати будувати в цьому місці. Резонанс, який викликав фасад нового театру в соціальних мережах, архітектор пов'язує з політикою і ізоляцією України від цивілізованого світу.
- Для початку розкажіть передісторію. Як до вас потрапив цей проект?
- Насамперед, проект називається "Завершення будівництва будівлі театру на Подолі". Взагалі, ініціатива бере свій початок ще в початку 1990-х, коли театр з театру-студії трансформувався в драматичний і став відомим, міським начальством того часу було вирішено побудувати театр. І був обраний будиночок, такий купецький двоповерховий, схожий на ті, які стоять праворуч і ліворуч від театру.
А ще раніше, на початку 1980-х, Андріївський узвіз став культовою вулицею і остаточно сформувався в туристичний атракціон, яким не був до цього часу. До цього він був більш секретний. Вже в перебудовний час на Андріївському узвозі почали проводити різні фестивалі, і, як завжди, таке бурхливе життя призвела до того, що все почало змінюватися.
І тоді було вирішено поруч з існуючим театром-студією, котрий вміщував 70 місць, побудувати традиційну будівлю театру з усіма його атрибутами, колосниками і так далі. Працювала команда, яка вибрала псевдоісторичну естетику з безліччю деталей. Тоді й сформувався подальший шлях пенопластового історизму. Фінансування то починалося, то припинялося, загалом, щось там відбувалося. Від перших ескізів, які є в інтернеті, він став сильно відрізнятися – він став в три рази більшим. Проте в самому залі на вузьких лавочках, як для профспілкових зборів, могло розміститися всього 170 осіб. Будівля була дуже лабіринтовою, і у неї був образ житлового будинку багатої людини, а не театру. Наприклад, в зал виходили три скляних вікна. Така ось симулякра, в якій повинен був оселитися театр.
Пізніше знайшовся відповідальний спонсор, який вирішив все-таки цей театр добудувати. Був конкурс портфоліо, який проводив директор театру разом з меценатом. Вже далі ми працювали одночасно з командою театру і командою "Рошену".
- Які були основні складності у вашій роботі?
- Коли ми взялися за цей проект, це був такий лабіринт, що нам здавалося, місія нездійсненна. Але ми пропрацювали певний час і увірували в те, що у нас все виходить. Ми щосьзнесли, всередині якось спростили, бо для двохсот глядачів там було багато дуже-дуже дивного і незручного: треба було піднятися, щоб спуститися, перетиналися всі потоки, коли ти з гардеробу повертаєшся в зал, зустрічаєшся з тими, хто заходить... загалом, якась була страшна плутанина, але ми загалом впоралися. І нам це сподобалося.
- У чому була ідея вашого проекту?
- Про що був наш проект? Звичайно, про контекст Андріївського узвозу. Наша концепція була така, що одна з найцінніших речей – це якраз ступінчаста структура маленької парцеляції, ритміка цегляних будиночків, які, як правило, будувалися навіть без архітектора, артілями, і які мають свою принадність. І це якраз підкреслює те, що ми опустили наш карниз до цієї сходинки, виконаної із старовинної київського цегли, котру купували на різних звалищах. Це була окрема робота. Ідея була – успадкувати саму плоть, абсорбувати, щоб це була не якась підробка, а щоб плоть була справжня.
Друга ідея, яка доповнювала першу, це зелений пагорб, біля підніжжя якого знаходиться театр. Він у багатьох ракурсах зливається з нашим будинком, і для цього ми обрали такий природний матеріал – цинк-титан. Це не фарбування, це такий сплав, який з часом окислюється. Можете собі уявити які-небудь бронзові скульптури зі стажем більше 5-6 років, які, умовно, не сідають на коліна. Ось і цей матеріал отримає таку патину, стане схожим за своєю суттю, текстурою.
- Журналісти говорили, що архітектурно-містобудівна рада винесла певні зауваження, які ви не врахували. Прокоментуйте, будь ласка.
- Там були різні думки. Юридично вони носили рекомендаційний характер. Ми вислухали, напевно, дві третини виступів. З негативних там були, скажімо, думки про те, що "харків'яни не можуть зрозуміти київських скреп". Якісь конструктивні речі були, були версії, які ми перевіряли. Загалом, якісь ще зміни ми внесли, але використовували той же інструментарій, який у нас був, трохи змінили пропорції – нижню частину зробили трохи вищою і більшою. Десь знайшли можливість прибрати метр-півтора в одній частині, що ближче до Андріївського. А так всі геометричні параметри, які були, вони ж і залишилися. Він не став більшим чи меншим.
- Вам самому подобається ваш проект?
- Ви знаєте, це питання з розряду: а чи любите ви своїх дітей? Ми віддали цьому проекту дуже багато часу і віддали його для того, щоб знайти максимально професійне рішення. Це дуже важливий проект для нас, і нам він дуже близький. Там вже стоять наші підписи.
- А скільки людей працювало над цим проектом?
- Я думаю, що десь близько 30-40 осіб. Команда з 6-7 архітекторів в нашому офісі, група інженерів з усієї України – від інженерів по акустиці до тих, хто забезпечує систему пожежної безпеки; конструктори, всякі різні служби, багато-багато різних людей. Режисер, колектив театру, інші служби театру. Загалом, це була велика колективна безперервна робота протягом двох років.
- Після відкриття фасаду головний архітектор Києва Олександр Свистунов заявив, що він може бути скоригований з урахуванням думки жителів міста. Як ви ставитеся до цього?
- Давайте подумаємо, як ці думки можна зібрати. Нам потрібно акумулювати цю думку і її представити. Повинен бути для цього якийсь релевантний механізм, це раз. А вийде майже як колективний живопис або колективна театральна постановка. Я собі це так уявляю. Інша справа - проводити якісь слухання, щоб відповісти на питання: так чи ні. Зараз же не обговорюється, бути театру чи не бути. А обговорюється, яким він повинен бути. Я, наприклад, собі це не дуже добре уявляю, як абсорбувати цю колективна свідомість і як її направити. Напевно, це можливо. Я просто не знаю як.
- Мер Києва Віталій Кличко навіть сказав, що поки не буде схвалення киян, це будівля не буде введена в експлуатацію.
- Це слова політика. І одне, і інше. Добре було б, якщо б цей алгоритм хтось пояснив. Можливо, були якісь прецеденти.
- Як ви взагалі ставитеся до того резонансу, який викликала ваша робота?
- По-перше, я хочу розібратися в його природі. Я приймаю це на свій рахунок і на рахунок всієї команди - і з театру, і з "Рошену". Ми не були досить публічними, не було інформаційного поля навколо цього театру. Це абсолютно точно наша помилка. Занадто сильно всі були занурені в питання творення. А ці питання були дуже важливими.
Другий момент – це дуже професійна маніпуляція свідомістю, тому що ті картинки, які були вкинуті, і ті слова, які були написані, - це абсолютно точно замовна штука. Судячи зі стилю і з усього іншого, людина так не може писати. Це дуже професійна робота.
Третій момент – це те, що наше суспільство переживає таку глибоку незадоволеність всією ситуацією в країні, пов'язану з тим, що були дуже високі очікування, за це було заплачено колосальними жертвами і були ніби як потужні зусилля спрямовані на те, щоб перейти на інший щабель, а ми залишилися, а то й відступили на кілька кроків назад. І як би нічого такого не відбувалося для того, щоб така була реакція. Це виявилося просто приводом для того, щоб вилити той негатив, який накопичився. Тим паче це виявилося ще якось політично пов'язано з меценатом, хоча, я б сказав, що "Рошен" діє як соціально відповідальний бізнес.
Наступний, більш серйозний момент, це повна ментальна ізоляція від цивілізованого світу. Ми досі представляємо собою якийсь ізольований острів в цивілізаційному плані. По-перше, те, як ведеться взагалі вся ця дискусія в інтернеті. Я перший раз з цим зіткнувся. Звичайно, це колосальна дикість. Другий момент пов'язаний з тим, що Київ залишається герметичним містом з точки зору професійної культури. Я думаю, що це пов'язано з тим, що старше покоління окупувало своїми смаками це місто, і нав'язується такий образ міста через те, що сталося за останні 25 років. Це місто, наповнене майже утопічного розміру гігантами, просто величезними будівлями. Найстрашніше – що це житло, в якому точно є міні-ком'юніті, - це такі величезні в'язниці, які люди купують за власний кошт. І друга крайність - це ось цей пінопластовий псевдоісторизм, абсолютно позбавлений смаку, ірраціональний. І він заполонив практично всю основну історичну частину Києва. І, напевно, на Подолі він є взагалі домінуючою плоттю. І заповідник всього цього – сусідня Воздвиженка. І, напевно, противники нашого підходу до історичного середовища якраз апелюють ось до такого. Взагалі це мало зрозуміло комусь ще за межами України. Таке ставлення до середовища, до історії, взагалі до місця, міста, тому що такої кількості підробок, симулякрів немає ніде на планеті.
Ще одна важлива тема нашого будинку – це правдивість. Ось з того, з чого він складається, - це і є суть. Цей будинок побудований в таке дуже-дуже складний час. Це чудово, що у цей складний час витрачаються гроші на культуру. Цей будинок і всередині, і зовні є дуже прагматичним, дуже якісним з точки зору технології, з точки зору всіх цих поверхонь і матеріалів, які там будуть, естетичних і стійких до часу.
Що мене вразило у всьому цьому, так це те, що майже ніхто з городян не говорив про те, що це будівля театру. Я постараюся провести аналогію: уявіть собі, що величезна п’ятимільйонна громада (я думаю, Київ зараз налічує не менше), величезна християнська громада не потребує церкви. Мені здавалося, що це такий дефіцит, така необхідність в цьому місці, цьому будинку, який всі чекають. Але про це взагалі не йшлося. Не випадково я таку аналогію провів, тому що церква має свою інфраструктуру, вона відрізняється від усіх сусідніх будинків, на ній дзвіниця, це певний публічний простір, який має свою оболонку. Театр – приблизно те ж саме. І колосники – це його дзвони, вони потрібні для того, щоб забезпечити світ перфомансу, світ вистави, диво драматичного жанру. Це місце для всіх. Це публічний будинок. З точки зору масштабів, якщо це театр – тут не треба цього соромитися, цього приховувати.
- Може, проблема якраз в тому, що театр не варто будувати на Андріївському узвозі?
- А тепер до вас питання, і я думаю, що кожен повинен на нього відповісти. Що треба було зробити з будівлею театру, яка зараз добудовується, на думку кожного? Я думаю, що, за сьогоднішніми цінами, будівля театру, котру ми переробляли. вже коштувала 5-6 млн доларів. Там колосальні роботи, там мільйони бетонів, палі, зміцнення схилів, які робили попередні будівельники, інженери. І що з цим? Місто повинен був продати це під офіс? Взагалі все це знести, засипати землею? Яка думка городян, цікаво, з цього приводу? Напевно, є місця, які найбільше могли підходити для цього. От якщо ми зараз уявимо, що не було нічого. Але ми напевно знаємо, що кожен клаптик землі в центрі, де хотілося б бути театру (а це не просто будівля, це успішна трупа, на чиї вистави квитки розкуплені заздалегідь), вже зайнятий. Ми говоримо зараз про сучасний театр з дуже високою сучасною технологією. Ось ми просто зважили одне і інше. Ми зробили свій вибір. Ці гроші, які витрачені (насправді їх було набагато більше, вони безсовісно розкрадені, там десятки кримінальних справ щодо будівництва цього театру), ці розкрадені гроші – це було даремно? Нам здалося, що соціально відповідально його закінчити. Та що там він може бути.
- А якби там не було нічого?
- То ми б рекомендували його не починати. Абсолютно точно.
- А крім всяких відгуків від "експертів" в соціальних мережах, напевно, ви почули якесь професійне думку з приводу проекту. Було таке?
- Ви знаєте, було. Є думки, які я поважаю і які мені близькі. Були там слова підтримки, була дуже тонка дискусія, тому що це пов'язано з тим, що важливо всю історію знати від початку і до кінця, те, в якому контексті ми працювали.
