Британія на межі розколу, гра м'язами на Близькому Сході та "іранське" яблуко розбрату - ключові події у світі

"Апостроф TV" продовжує серію публікацій, присвячену ключовим подіям міжнародної політики. У свіжому випуску експерт МЦПД Микола Капітоненко розповідає про те, чому після Brexit на Британію може чекати спалах сепаратизму, чому Ізраїль та сектор Гази знову обмінюються ударами, чому Дональд Трамп так вперто воює проти іранської економіки та чи варто чекати появи спільної європейської армії.

Кінець Brexit - старт сепаратизму?

Уряд Великої Британії затвердив угоду про Brexit, після чого двоє міністрів і держсекретар міністерства у справах Північної Ірландії подали у відставку. Загроза уряду Терези Мей справді є, бо консерватори дуже швидко зібрали велику кількість листів для початку процедури відставки прем’єр-міністра. Вона опинилася в дуже складній ситуації, і проблема не лише у відставках членах кабінету, а й в тому, що попередня угода про вихід Великої Британії з ЄС багато кому не подобається. Якщо досягти згоди не вдасться, можна вийти й без неї, але це не влаштує як Лондон, так і Брюссель. Ми чуємо заклики продовжити термін виходу ще на два роки, але прямі норми договору про ЄС говорять лише про дворічний перехідний період. Цей час спливає у березні 2019 року, тож є висока ймовірність поглиблення політичної кризи.

Із виходом із ЄС для Британії з різних причин питання сепаратизму загостриться. Шотландії вигідніше бути в ЄС, ніж поза ним, бо в рамках Євросоюзу вона отримує значні кошти з його бюджету та фондів. Що стосується Північної Ірландії, то тут проблема пов’язана із тривалим конфліктом. Вихід Британії з ЄС призведе до того, що між ними виникне фізичний кордон, який проходитиме по кордону Ірландії та Північної Ірландії. Зараз його немає, бо Британія - частина вільної зони, але після виходу це завершиться, адже найважливішою метою Brexitбуло відмежуватися від міграційних потоків.

Повторний референдум щодо виходу з ЄС - один із можливих варіантів, і в ньому є багато зацікавлених. Але це буде поганим прецедентом, бо демократія працює інакше, адже уряд повинен виконати волевиявлення народу. Можемо навіть припустити, що повторний референдум відбувся. А що, коли результат його буде такий самий, як і першого?

Ізраїль і сектор Газа - обмін ударами

Після півроку відносного затишшя на Близькому Сході почався новий виток ескалації між Ізраїлем і сектором Газа. Сирійське питання й далі впливає на регіональних гравців - цей конфлікт призводить до зміни позицій сторін. Наразі посилюються позиції Ірану, а це не влаштовує Ізраїль. Тому збільшується вірогідність найрізноманітніших провокацій та ескалацій, причому не тільки в секторі Газа. Кадрові перестановки в Ізраїлі, як-то відставка міністра оборони Ізраїлю, відображає непросту геополітичну ситуацію на Близькому Сході.

Сторони хочуть покращити свої тактичні позиції. Гра м’язами дає державам можливість демонструвати, як далеко вони можуть піти в застосуванні військової сили для обстоювання своїх інтересів. Усі ці епізоди демонструють, як багато готові поставити Ізраїль та інші держави в наступному раунді цього конфлікту.

Трамп проти Європи та Ірану

Конфлікт між США та ЄС стосовно Ірану був неминучий із того моменту, як Дональд Трамп заявив, що розірве досягнуту в 2015 році з Тегераном угоду про припинення ядерної програми, після чого з Ірану зняли санкції. А пообіцяв він це іще до того, як став президентом. Можна знайти аргументи на його підтримку, але в цілому це призвело до того, що режим багатосторонніх санкцій зруйновано. У цій ситуації можна провести паралель із антиросійськими санкціями. Їхню відносну ефективність підтримує той факт, що в них беруть участь всі країни Заходу. Якщо ж хтось захоче вийти з цього режиму, то ми отримуємо таку ж ситуацію, яку має Трамп з Іраном. Президент США хоче нових обмежень, тоді як європейці задоволені укладеною угодою.

США тиснутимуть, щоб наблизити Європу до своїх позицій, але вона готова обходити американський санкційний режим. Тим більше, у Ірану є досвід 40 років існування під санкціями. Іран - це велика економіка й авторитарний режим. Ці два фактори дають державі дуже високий імунітет перед зовнішніми санкціями, незважаючи на те, наскільки сильними вони є.

Проте загалом США мають хороший досвід реалізації головної стратегічної мети: будь-яким чином загальмувати поширення світом ядерної зброї. Якби після перших випробувань комусь сказали, що через 70 років після отримання технології ядерної зброї її матимуть тільки з десяток країн, багато хто здивувався би. Як правило, технології поширюються дуже швидко. Тож можемо говорити про ефективність американської програми з недопущення розповсюдження ядерної зброї. Це в будь-якому разі заслуговує на повагу.

Чи буде у Європи спільна армія

Ідея створити об'єднану європейську армію - це чистий зовнішньополітичний популізм у виконанні Еммануеля Макрона. Його передвиборчі обіцянки про новий вимір і дихання євроінтеграції лишаються невтіленими. Тож він витягнув стару й доволі популярну на тлі суперечок із США ідею спільної армії. У 1952 році існував так званий план Плевена: шість європейських країн намагалися це зробити, але французький парламент цю угоду не ратифікував. Місця для європейської армії в планах інтеграції ніхто особливо не шукав, оскільки існує НАТО, яке надає прекрасний захист. Всіх це влаштовувало, але після кількох заяв Трампа європейці придумали PESCO - структурне та координаційне співробітництво у сфері безпеки між країнами-членами ЄС (за винятком трьох держав, у тому числі - Великої Британії).

Тож ідея Макрона, по-перше, не містить нічого нового. А популістська вона тому, що європейці дійсно мають низькі видатки на оборону, на що і вказував Трамп. А створення спільної європейської армії - це величезні видатки. Хто готовий за це платити, коли менше півдесятка європейських країн витрачають на оборону необхідні 2% ВВП?