Третю річницю розстрілів на Інститутській в Україні чекають з напругою. Мінімум 8 із запланованих на ці дні (19-22 лютого) акцій, на думку СБУ, координуються з Росії. Самі ж мітинги заявлені, як антиурядові – учасники називають владу "кривавим режимом, який веде до внутрішньої окупації України", а ідеали Революції зрадженими. "Апостроф" поговорив з безпосередніми учасниками тих подій – тими, хто залишився живим після розстрілів і родичем загиблого про те, як вони зустрічають третю річницю тих жахливих днів.
18-19 лютого. Реконструкція
18 лютого 2014 року Верховна Рада зібралася на засідання, де планувала повернути варіант Конституції, що обмежує повноваження президента. Напередодні троє лідерів Майдану – Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок та Віталій Кличко – зібрали людей на масовий мітинг під будівлею Ради. Місяць до цього Майдан жив в очікуванні.
Ходоровчанин Роман Тітик вже кілька тижнів був в Жовтневому палаці. Після чергування він разом з товаришами вирушив до Верховної Ради.
– Прийшли, постояли трохи, побачили, що на Шовковичній щось починається. Ми туди. Попереду йшов [Андрій] Парубій, люди кричали, в долоні плескали, – згадує в розмові з "Апострофом" Тітик.
Перші зіткнення біля Ради почалися після відмови спікера Володимира Рибака включити питання про Конституцію до порядку денного. Новина про це одразу підбадьорила протестувальників. Між ними та міліціонерами почалися сутички. У деяких майданівців були петарди, бити та палиці. "Беркут" відбивався світлошумовими гранатами.
Опівдні події змістилися на Інститутську. Туди вирушив і Тітик з товаришами – їм повідомили, що "Беркут" руйнує їх барикаду. Тітик згадує, що на Інститутській потрапив під кам'яний обстріл силовиків, але йому пощастило– в той день він не отримав ні подряпини.
18 лютого стало зрозуміло, що розв'язка на Євромайдані буде зовсім скоро: з одного боку – втомлені від місячної бездіяльності протестувальники, з іншого – розлючені відсутністю конкретики бійці "Беркута". Останні перестали стримуватися і сильно били протестувальників. Найяскравішим доказом цього стала фотографія сім'ї Кузнєцових – закривавлених батька і сина, які потрапили під руку силовиків на Інститутській.
Роман Тітик
Барикаду Тітика і його друзів зруйнував "Беркут", а потім її зніс бульдозер. Намети на Майдані почали горіти. Ближче до ночі загорівся Будинок профспілок. Перед цим, МВС і СБУ поставили мітингувальникам умову – до 18:00 звільнити площу. Керівництво силовиків оголосило про початок антитерористичної операції.
– Ну, були сміливці, які кричали – давайте йти у наступ! – розповідає Тітик. –Але людей мало було. Почали пускати газ. Багато людей через це падали – просто не могли дихати.
"Беркут", який перейшов в наступ, зачистив Український дім, Жовтневий палац, Інститутську. Але до кінця дня повністю повернути контроль в центрі, владі не вдалося. На наступний день, 19 лютого, протистояння продовжилося. Майданівці були вже більш підготовленими – запаслися протигазами, а кияни приносили одяг.
– Кидали коктейлі, звичайно, – зізнається Тітик. – Але техніки безпеки ніхто не дотримувався. Хлопчина кинув, а пляшку не закрив – загорівся сам. Підбігають з камерами, починають його знімати, а він кричить: "Ой, не знімайте, а то мама не знає, що я на майдані".
За ті два дні в центрі Києва загинуло 29 осіб.
Дві кулі
Артем Запотоцький з Луцька в свої 34 роки не встає з інвалідного візка, але надія, що він знову почне ходити, є. 20 лютого 2014 року, Артем отримав поранення в грудний відділ хребта. Ноги відмовили одразу. Артем згадує, що, коли його везли до лікарні, медсестра сказала: "Що ж з ним робити, мені ж його вже холодним привезли".
Артем Запотоцький під час лікування
На Майдан Артем приїжджав постійно. У ніч на 18 лютого він і його друзі, двома машинами заїхали до Києва. Міліція пускати не хотіла – довелося їхати по зустрічній. Вранці вони вже були на Майдані. А 20 лютого, на мосту біля Жовтневого палацу, Артем отримав кулю. Його друг – на сходах поруч. Врятувати хлопця не змогли.
20 лютого був поранений і Роман Тітик. Про те, що по людях на Інститутській стріляли, він зрозумів не одразу. Разом зі своїми товаришами Романом Точіним і Володимиром Жеребним, вони йшли вулицею, коли побачили, що один хлопець лежить і не рухається, а другий сидить поруч. Тітик підбіг до нього, запитав, що сталося. Той відповів, що він поранений, а другий вже загинув. Тітик і Точін взяли пораненого, почали тягнути його куди-небудь, де могли надати допомогу.
– Протягнули ми його кроків п'ять-шість і я впав, як підкошений, – згадує Тітик. – Одна куля пройшла навиліт, друга в спині застрягла. Почав абияк відповзати, потім мене вже підібрали медики. Я, здається, навіть кричав: "Рома, Рома, я поранений". Потім у хлопців запитав, а вони кажуть – а Рома все. Помер Рома.
Тітика відправили на лікування до Польщі. Повернувся він в Україну вже влітку 2014. Тоді ж з Ізраїлю приїхав і Артем Запотоцький. Тітик може ходити, але операції ще не закінчилися - днями зробили ще одну. Від держави він отримав пенсію по інвалідності.
20 лютого в центрі Києва було вбито 48 осіб. Ще 17 осіб померли пізніше в лікарнях від поранень. Серед співробітників правоохоронних органів загинуло 19 осіб.
Відтворити смерть
Сергій Бондарчук загинув на Майдані якраз 20-го. Він був одним з організаторів Євромайдану в Старокостянтинові Хмельницької області. До Києва їздив регулярно, розповідає "Апострофу" його син Володимир.
Останній раз з батьком Володимир говорив увечері 19 лютого. Після штурму Жовтневого палацу, Сергій Бондарчук зі своєю сотнею розмістився на третьому поверсі будівлі Київської міської ради. Володимир домовився зустрітися з Сергієм вранці 20 лютого. Але о 9 ранку телефон батька вже не відповідав.
Володимир Бондарчук з мамою на фоні портрету батька
– Я приїхав на Майдан, біг з боку Бессарабки і постійно дзвонив йому. Трубку взяла інша людина. Це був підполковник міліції, він сказав, що мого батька вбили, – розповідає Володимир.
Спочатку Бондарчук-молодший не повірив. Підполковник сказав йому, що тіло Сергія відвезли на Прорізну, 12, у відділення міліції. Володимир побіг туди. Там він і застав того самого підполковника, який тримав в руках батьківський телефон. Тіла Сергія вже не було.
– Хвилину тому швидка повезла його до моргу на вулиці Оранжерейній, сказав мені цей підполковник. Я взяв таксі і поїхав туди. Вийшло так, що я приїхав раніше, ніж швидка. Там вже стояли близько 10 машин. Страшна картина – люди з травмами голови, всі закривавлені. Але батька серед них не було. У мене ще була надія, що все це неправда, – згадує Володимир. – Приїхала машина знімальної групи 1+1, і журналістка сказала, що привезли чоловіка 50-55 років. Я побіг до машини, але побачив лише, як чоловіка, схожого на батька, спускають в підвал. Я ще не був до кінця впевнений, і мені вдалося домогтися упізнання тільки ввечері. Тоді я і дізнався, що він загинув.
Володимир вирішив, що повинен обов'язково дізнатися, як загинув його батько. Він знайшов двосекундний фрагмент сюжету "ТСН. Тиждень". На ньому було видно, як пораненого Сергія несли з Жовтневого палацу до готелю Козацький, де знаходився польовий госпіталь. Володимир зробив скріншоти цих кадрів, розмістив в соцмережах і почав шукати свідків.
Це допомогло. З Володимиром зв'язалася сестра загиблого Богдана Сольчаника. Вона розповіла йому про лист, який на зустрічі родичів загиблих на Майдані передав хлопець, який виносив Сергія Бондарчука. Разом з іншими родичами загиблих, Володимир увійшов до пошукової групи, куди входили парамедики і активісти Майдану.
– Мені передали відео від Мустанга (руфер Павло Ушівец, відомий тим, що пофарбував зірку на одному з московських будинків в кольори українського прапора, – "Апостроф"), там було видно, як мій батько з трьома хлопцями виносить пораненого з барикади біля станції метро "Хрещатик". Потім вони підходять до центрального входу до Жовтневого, відео обривається, і наступний епізод – мій батько лежить біля входу в палац. Його заносять, лікар надає першу допомогу, каже, що потрібно терміново переносити в польовий госпіталь, – розповідає Володимир.
Потім знайшлися інші відео. За кілька місяців Володимирові вдалося відновити кожну секунду того, де був і що робив його батько на Майдані. Він навіть знайшов відео, де один з представників беркутівський "Чорної роти" стріляв у бік мітингувальників у Жовтневому палаці – як раз, коли Сергій був поранений. Володимир майже впевнений, що саме ця людина вбила його батька.
Вірити
Через три роки, відповіді на питання, хто ж стріляв по людях, немає. Суд над п'ятьма беркутівцями, яких звинувачують у вбивстві 48 осіб на Майдані, триває вже більше року. Втім, більшість постраждалих здогадується, хто це був. Набагато цікавіше інше – хто віддав наказ.
– Мені хотіли довести, що стріляли в спину, – говорить Тітик. – Але я ж знаю, хто вбив мого друга. Думаю, ця людина вже в Росії.
Артем Запотоцький про своє поранення говорить без емоцій. Вірить, що обов'язково стане на ноги. Все, що йому цікаво з того фатального дня – це подивитися в очі тому, хто віддавав наказ стріляти по людях. Хто ця людина, поки невідомо.
– Справа пішла тільки зараз, – каже Володимир Бондарчук. – Лише завдяки тиску адвокатів і родин. У перші місяці взагалі ніяких матеріалів не було. Зараз почалася нова активна фаза розслідування у цих справах і, звичайно, громадськість повинна їх контролювати. Деякі справи вже у суді, вони затягуються з різних причин. Серед об'єктивних – недолік матеріальних і людських ресурсів, серед суб'єктивних – корумпованість прокуратури і брак людей, щоб провести розслідування. Йде опір з боку МВС, колишні міліціонери не хочуть давати свідчення.
Кожен, хто був на Майдані в ті дні, говорить, що не шкодує про свій вчинок. Роман Тітик згадує: спочатку він взагалі не думав, що потрапить на Майдан. Потягнув його туди старий друг Рома Точін, який з Євромайдану не повернувся. Якщо було б потрібно знову "піти за пацанами" – він би пішов би. Про владу говорить неохоче – "вони прийшли на крові". Третього Майдану Тітик не хоче точно.
– Я в лікарні лежу, бачу, Юля [Тимошенко] на підборах в інвалідному кріслі. І за таких людей виходити на Майдан? – іронічно запитує він.
