Повернення вперед.
Майже 58% голосів за «Єдину Росію» мене абсолютно не дивують. Лише дуже наївні або необізнані люди можуть вважати те, що сьогодні відбувається в Росії, справжніми виборами.
Насправді кожен із регіональних керівників, кожен із прислужників Путіна змагається не за виборця, а за те, хто покаже Кремлю кращий результат. Скільки треба — стільки й намалюють. Бюлетені можна навіть не рахувати, бо результат відомий заздалегідь.
І цим він мало відрізняється від результатів, які колись демонстрував «блок комуністів і безпартійних» на виборах до рад усіх рівнів у Радянському Союзі.
Такі «вибори» — це вже не політика. Це ритуал. Спосіб ще раз продемонструвати, що Росія дедалі більше відтворює Радянський Союз: зі своїми дисидентами і політв’язнями, зі своїми ворогами, зі своєю цензурою і, найстрашніше, зі своєю війною.
І кожен наступний етап утримання цієї імперії стає жорстокішим. Ленінський і сталінський Радянський Союз був незрівнянно жорстокішим за Російську імперію, яка наприкінці свого існування принаймні намагалася набути якихось ознак парламентаризму. Сьогоднішня Росія знову будує систему примусу, страху й насильства. А війна Росії проти України показує, наскільки далеко ця система готова зайти.
Тому те, що відбулося в Росії, має дуже мало спільного з виборами. Це черговий етап становлення диктатури.
Дивним чином я думав про все це у Львові — на шоукейсі в Театрі Лесі.
Театр Лесі — це театр мого дитинства.
У радянському Львові були Оперний, театр імені Марії Заньковецької, Театр юного глядача і цей театр — Театр Прикарпатського військового округу, театр російської драми.
Тут був добрий колектив. Актори грали російською, їх знімали в кіно, на їхні вистави ходили львів’яни. Але навіть тут вони залишалися для московського театрального світу певною мірою провінціалами.
Можливо, саме тому, що жили у Львові.
Бо російськомовні актори неминуче потрапляли під вплив місцевого галицького, українського, європейського середовища. Інтегрувалися в нього. І, продовжуючи грати російською, поступово ставали людьми зовсім іншої культури й іншої цивілізації.
Однією з таких фантастичних акторок була Зінаїда Діхтярьова.
Богдан Ступка говорив про її неймовірний талант. Роман Віктюк ставив її поруч із найбільшими радянськими акторками того часу — Вією Артмане, Тетяною Дороніною. У кіно Діхтярьову знімали не так багато, як вона заслуговувала, але у Львові вона збирала повні зали.
А деякі вистави за участю Діхтярьової чи Бориса Щербакова забороняли практично одразу після прем’єр. Бо навіть російськомовний театр у Львові міг ставати дисидентським.
Про дисидентів говорили і на нинішньому шоукейсі.
Фантастична «Божественна комедія» Театру Лесі, створена Дмитром Захоженком і Ніною Захоженко, говорить не лише про часи Данте. Вона говорить про виклики, з якими ми живемо сьогодні, під час війни. І про те життя, яке ми вже колись мали — у Радянському Союзі.
Одна зі сцен повертає нас до знаменитої львівської коляди 1972 року.
До вулиці Спокійної, 13.
Там жили Олена Антонів і В’ячеслав Чорновіл, згодом — Зіновій Красівський. Там минули молоді роки Тараса Чорновола.
А я виріс зовсім поруч.
Ми з Тарасом ходили до однієї школи, хоча я був молодшим. Я проходив повз цей будинок і ще малим бачив Олену Антонів — ту саму Олену Антонів, про яку сьогодні розповідають зі сцени.
Значно пізніше я приходив до Тараса. Ми брали «Український вісник», «Євшан-зілля» — самвидав, який передавали Чорновіл, подружжя Калинців та інші, — і розносили по домівках людей, які не боялися це читати.
У цьому домі бував Василь Стус.
Тут звучала знаменита коляда 1972 року, після якої почалася хвиля арештів української інтелігенції. Коляда, яка стала одним із символів українського дисидентського руху.
Минуло понад пів століття.
І сьогодні ця коляда знову звучить у Львові — зі сцени Театру Лесі.
Але тепер її виконують зовсім молоді люди.
Тут уже немає Зінаїди Діхтярьової. Немає Бориса Щербакова. Є молоді українські актори.
І вони чимось нагадали мені трупу Івано-Франківського театру в ті роки, коли все лише починалося, коли туди прийшов Ростислав Держипільський.
Молоді. Запальні. Надзвичайно талановиті.
Люди, які намагаються зрозуміти власне минуле, щоб осягнути власне майбутнє.
Театр Лесі зараз переживає непрості часи. Пішов головний режисер. І ця невелика група молодих талановитих людей сьогодні намагається втримати театр у своїх, здавалося б, тендітних руках.
Шоукейс завершувався виставою «Леся».
