Голова Міністерства зовнішніх справ України Андрій Сибіга заявив, що проти України воюють щонайменше 1436 громадян з 36 африканських країн.
"За наявною інформацією, щонайменше 1436 громадян з 36 африканських країн зараз воюють у лавах російської армії вторгнення в Україні. Це ті, кого було ідентифіковано, хоча фактична цифра може бути вищою", — заявив Сибіга.
За його словами, Росія використовує різні методи вербування: пропонує гроші, вдається до обману, або ж змушує людей підписувати контракти під тиском. Міністр підкреслив, що підписання такого контракту фактично "рівнозначне підписанню смертного вироку".
Іноземні громадяни мають "сумну долю" в російській армії, додав Сибіга. Більшість із них негайно відправляють на так звані "м’ясні штурми", де їх швидко вбивають.
"Російське командування розуміє, що за вбитого іноземця не буде відповідальності, тому до них ставляться як до другосортного, витратного людського матеріалу. Більшість найманців не живуть більше місяця", — наголосив очільник МЗС.
Міністр окреслив два основні варіанти для іноземців, щоб не стати жертвою війни. По-перше, не йти до лав російської армії та не підписувати жодних документів з російською владою. Сибіга закликав усі уряди держав Африки публічно застерегти своїх громадян від вступу до окупаційної армії, наголошуючи, що така участь є незаконною, аморальною та прямо порушує Статут ООН і міжнародне право.
По-друге, додав Сибіга, якщо іноземець вже опинився на передовій, він має шукати будь-яку можливість дезертирувати та здатися у полон. Міністр зазначив, що більшість іноземних найманців, які перебувають в українському полоні, стали військовополоненими під час свого першого бою, врятувавши собі життя. Він запевнив, що Україна ставиться до військовополонених відповідно до всіх стандартів міжнародного гуманітарного права, а український полон забезпечує квиток до життя та можливість повернутися до рідної країни.
"Апостроф" також писав, що Центр протидії дезінформації РНБО заперечив нову дезінформацію, поширену пропагандою РФ. Йдеться про нібито відправлення жіночих підрозділів ЗСУ до Куп’янська Харківської області через нестачу військових-чоловіків.
