Пачка цигарок, запальничка, та чашка кави. Саме такий, суто чоловічий натюрморт, вперше після поранення опублікує в соцмережах 38-річний ветеран з Харкова Михайло Тарасенко. “Звичайний, шкідливий, ранковий ритуал. Рухаємось далі до вже більш корисних цілей”, – підпише світлину військовий.
Чоловік ще навіть не здогадується, що мине зовсім небагато часу, і його цілі заблищать сріблом і бронзою престижних міжнародних спортивних змагань та виявляться вищими... за Говерлу. І все це на протезі! Свою історію ветеран розповів нашому виданню.
В ДШВ? Легко!
До початку “великої” війни Михайло Тарасенко працював у харчовій галузі, потім влаштувався кур'єром, та згодом мріяв вчитися на IT-спеціаліста. Чоловік відверто зізнається, що зовсім не цікавився подіями в країні, відтак, ні про яке повномасштабне вторгнення РФ він навіть і не думав.
“Можу визнати свою помилку і сказати, що був навіть байдужим до того, що у нас з 2014 року йшла війна. Мене тоді це ніяк не обходило, тому й не було думок, що почнеться повномасштабна війна”, – зізнається харківянин.
24 лютого 2022 року російські ракети в небі над Україною кардинально змінили світогляд чоловіка.
“В той день я прокинувся, і хочете вірте, а хочете ні, та навіть не відкривав новини, а просто почав збиратися на роботу. Дружина вийшла і каже: “Ти дивився, що відбувається?”. Та я не надав значення її словам. Просто зібрався собі і пішов на роботу”, – пригадує чоловік.
Continue after commercialADVERTISING
Майже рік Михайло активно допомагав ЗСУ, а потім вирішив, що йому цього замало, то ж харків'янин, який в мирний час був визнаний непридатним до служби, пішов у військкомат та отримав військовий квиток.
“Я сказав, що у війську не служив, строкову службу не проходив, зброї в руках ніколи не тримав, але маю велике бажання. Чи потрібен я? Воєнком подивився на мене і запитав: “Зможеш носити на собі 20 кілограмів спорядження?” Я відповів: “Легко”. Він каже: “Ну тоді в ДШВ”, – розповідає ветеран.
На той час чоловік навіть не знав, що таке ДШВ, однак мотивація перемогла.
“Звісно, я хотів захистити свій дім, рідних та близьких. Це “офіційна” версія. Але, чесно кажучи, я хотів вбити хоча б одного окупанта. І життя тоді б я прожив точно не дарма”, – зізнається військовий.
Разом з іншими рекрутами Михайла відправили на навчання до Великої Британії. Там, оцінивши успіхи і навички чоловіка, британські інструктори порадили йому обрати фах сапера, та розвиватися саме в цьому напрямку.
“Нас вели дронами. Я міг залишитись в тому полі назавжди”
Повернувшись до України, чоловік потрапляє в 135-й окремий батальйон управління ДШВ і заступає на посаду сапера. В підрозділі, Михайла сприйняли як готового спеціаліста, та одразу ж відправили на бойове завдання.
“Взагалі то перший бойовий вихід не повинен бути небезпечним. Так і планувалося. Ми розмічали місця для нашої артилерії, щоб вони могли працювати. До лінії бойового зіткнення було близько 10 кілометрів. Аж раптом на зустріч їде наш CAESAR (французька САУ, - Ред.) і її м*скалі обстрілюють. І ми потрапляємо в цей “замєс”.
І ти сидиш, навколо тебе вибухи, а ти вчепився в ручку автівки, і нічого не можеш зробити. Перший бойовий вихід показав, що твоя підготовка це, звісно, дуже добре, але 80% це все ж таки вдача, і лише 20% твоя підготовка”, – розповідає співрозмовник.
Михайло захищав Україну на Донеччині та Запорізькому напрямку.
“Чесно кажучи, було дуже стрьомно заходити в посадки, які звільняли наші сили, і розміновувати їх. У ворога дуже професійна саперна школа і працювати було важко. Вони можуть замінувати все що завгодно, особливо зважаючи на те, що у них ще й совісті немає”, – каже чоловік.
Разом з побратимами Михайло розмінував не одну сотню квадратних кілометрів територій. Та в серпні 2023 року в районі селища Роботине чоловік отримав важке поранення. В той день бійці розміновували мінні загородження росіян для подальшого штурму позицій силами ЗСУ.
“Працювали на відстані 500-600 метрів від противника. Тобто прямо у них під носом розміновували. Ми скидали протитанкові міни у вирву від снарядів. Відмітили маршрут для проходу нашої техніки. Я перший пройшов цією лінією, і по своїм слідам повертався назад. Так я пройшов чотири рази, а коли повертався, то трохи схибив, буквально на пять сантиметрів вліво, а там була протипіхотна міна...”, – пригадує військовий.
Ліва нога Михайла одразу зазнала критичних ушкоджень, та допомогти чоловікові ніхто не міг.
“Адже правилами безпеки заборонено надавати допомогу, коли твій побратим підірвався на протипіхотній міні. Це може наразити на подальшу небезпеку весь особовий склад, який буде тобі допомагати”, – пояснив ветеран.
Крім того, уламки потрапили в руки, пальці вже не слухались, тож щоб просто не стекти кров'ю, військовому довелося накладати собі турнікет, затягуючи його кистями рук та зубами. Після цього, на щастя, чоловікові вдалося дістатися до побратимів, які евакуювали його.
Опинившись в лікарні Запоріжжя, медики поставили Михайла перед надскладним вибором: або ампутувати ногу нижче коліна, без гарантій, що в майбутньому ветеран зможе нормально ходити, або ж прибирати і колінний суглоб. На роздуми було лише 10 секунд.
“Чесно... Ніколи не думав, що доведеться колись в житті приймати саме таке рішення”, – зізнається Михайло.
У підсумку, чоловік погодився зробити ампутацію вище коліна. За словами ветерана, втрата кінцівки не зламала його духу.
“Розумієте, коли я приймав рішення доєднатися до ЗСУ, то знав, що таке війна. У мене були дві психологічні установки: по-перше, я усвідомлював, що можу не повернутися з війни цілим чи живим. По-друге, це моє рішення і мені ніхто нічим не зобов'язаний. Ці дві установки дуже допомогли прийняти своє поранення. Тим паче, з моєю професією мені ще пощастило: руки на місці, зір є, права нога є, побратими не постраждали. Ідеально. Бо ж насправді ворог нас вів дронами і я міг би просто залишитись в тому полі назавжди. Немає ноги? Гаразд! Працюємо далі”, – каже боєць.
Говерла досі чує мою лайку
Дізнавшись про поранення, з-за кордону повернулась кохана дівчина Михайла Ксенія. Саме вона пройшла разом з Михайлом всі етапи лікування і реабілітації. Ветеран одразу ж поставив собі високу планку відновлення: багато ходив на милицях і навіть записався до спортзалу, ще не маючи протезу.
“Я тренувався, і все було класно. А потім мені дали перший протез на заблокованому колінному суглобі. З ним важко було зробити крок. В залі висить боксерська груша, на якій ти раніше на одній нозі відпрацьовував декілька раундів, а тут тобі дають залізяку, ти тягнеш її за собою... Перший тиждень було складно. Хотілося сказати дуже дякую, але протез мені не потрібен, я і на милицях чудово себе почуваю та рухаюсь”, – жартує військовий.
Та згодом чоловік призвичаївся до штучної кінцівки і “прокачав” себе настільки, що одного чудового дня подумав: а чому б не піти на протезі... в гори!
“У мене були дуже сильні фантомні болі. Не міг навіть спати. І в цей момент в соцмережах мені трапилося відео хлопця, який піднімався на Говерлу. Це мене дуже мотивувало: я на двох ногах не був на Говерлі, а на одній нозі, чому б і ні? Я хотів мотивувати своїм прикладом хлопців та дівчат, які також отримали поранення”, – зазначає сапер.
Відео сходження Михайла на Говерлу розлетілося соцмережами.
“Та це було не легко. Мою лайку, напевно, і досі Говерла чує. Я тоді думав: нащо я сюди заліз?”, – жартує військовий.
Втім, своєї мети чоловік досяг: Михайлу почали писати травмовані ветерани з усіх куточків України, дякуючи за таку мотивацію. А далі чоловік поставив собі ще більш амбітні цілі. Михайло з головою поринув у спорт і зараз в його арсеналі командна “бронза” з волейболу сидячи на Invictus Games в Канаді та пять срібних медалей, здобутих на Strong Spirit's Games в Іспанії.
Чоловік зізнається, що не планує повертатися до цивільних професій, а хоче пов'язати своє подальше життя з адаптивним спортом. Саме тому зараз ветеран навчається на адаптивного тренера в Харківській академії фізкультури, та працює в управлінні молоді і спорту в Харкові і області.
“Я хочу бути корисним побратимам, посестрам в подальшій їх реабілітації після поранення через спорт. Якщо людина виходить з лікарні і не отримує прикладу, мотивації на етапі протезування і реабілітації, не бачить, як воно буває, то може повернутися додому і мати не найкращі варіанти подальшого життя. Я прагну це змінити”, – резюмував Михайло Тарасенко.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
