8 травня українці вшановували пам’ять загиблих у Другій світовій війні, а 9 травня – традиційно святкували перемогу над нацизмом. Як відзначали пам’ятні дати кияни – "Апостроф" дізнавався безпосередньо з місця подій.
9 травня, сонячний недільний день – у центрі Києва атмосфера свята. В Урядовому кварталі майже порожньо, за виключенням чималих груп правоохоронців.
Натомість біля метро "Арсенальна" - ніде яблуку впасти. Люди збираються великими і малими групами, родинами, компаніями. Більшість із них іде в бік Монументу невідомому солдату. Попереду – перший, так би мовити, пропускний пункт: аби потрапити далі, варто показати поліцейським вміст власних речей.
"Заборонене щось маєте? - запитує правоохоронець. – Гранати, колюче-ріжучі предмети?" Поліцейський зізнався "Апострофу", що заборонених речей за півдня не виявили.
Поліцейські на пункті пропуску
Варто зазначити, що пройти можна в двох місцях – так задумано, аби розвантажити вхід.
Дивіться: Багато квітів і військові пісні: як в Україні відзначають День перемоги над нацизмом, фото і відео
Дорогою до Монументу можна зустріти чимало цікавого – наприклад, кав’ярню на колесах із намальованим на ній написом "Тень победы", групу людей, які слухають українських патріотичних пісень і навіть іноземців, які теж прямують покласти квіти.
Рано-вранці тут був Володимир Зеленський, а вдень – чималі натовпи і, на жаль, далеко не всі в масках.
Далі – ще один ряд правоохоронців, що перевіряють речі. І далі вже можна виходити просто на алею, що веде до Монументу. На алеї шикуються люди похилого віку у військовій формі та орденах. Вони тримають у руках квіти, їх фотографують журналісти. Далі ця міні-колона рушає до обеліску. Туди ж прямують і містяни, багато хто з яких тримає у руках портрети родичів, які воювали. Багато хто веде своїх дітей – діти несуть квіти, аби покласти їх до монументу.
Люди несуть квіти до монументу
"Чому ми прийшли? У мене обидва діди воювали, і ми щороку вшановуємо їхню пам’ять, - говорить "Апострофу" киянин середніх років, який прийшов із двома синами молодшого шкільного віку. – Для мене ця перемога надважлива, і я розповідаю своїм дітям про те, що вони мусять знати про ті події. Вчора ми нікуди не ходили, був дощ".
Біля Монументу вже вишикувався натовп із портретами. Соціальна дистанція порушується, маски на обличчях зустрічаються не часто. Ковід? Ні, не чули. Люди з портретами вигукують гасла, дякують ветеранам за перемогу, а згодом – починають співати. Дехто приніс навіть музичний супровід. Репертуар – від "Катюші" і "День победы" до невідомої загалу лірики.
Деінде чуються палкі суперечки, розмови на підвищених тонах, але жодних проблем: дискусії вирішуються мирно.
Самих ветеранів - майже немає. Живих свідків війни залишилось так мало, що вони фактично губляться в натовпі. Кілька чоловіків вельми поважного віку в орденах несуть квіти, до них підходять діти, дякують їм за перемогу.
"Я вже так втомився, - говорить "Апострофу" сивочолий чоловік, якому на момент початку війни було лише три роки. – Щороку одне й те саме. Я втомився відповідати на запитання про війну. Я пам’ятаю, як обстріли почались і як вони закінчились. Більше я нічого не пам’ятаю. Я був щасливий, що війна закінчилась, і зичу наступним поколінням уникати її".
Живі свідки війни загубилися в натовпі
"Мені було 5 років, коли мій батько повернувся з Другої світової, - розповідає "Апострофу" інший поважний старець, пан Анатолій. – Він отримував поранення і кілька років провів у полоні. За радянської влади він отримував добру пенсію, а потім уже все стало не те".
"Про війну пам’ятаю бомбардування, як запальнички гасили в Києві на даху, як нас бомбили, коли ми йшли по Дніпру ешелоном, - згадує пан Володимир Погорєлов, якому на момент початку війни було 14 років. – Як нас ледве не вбили в Синельниковому, коли випадково зупинили на світлофорі, і тільки тому ми не потрапили під бомби".
Володимир Євгенович переконаний, що без цієї перемоги не було би незалежної України.
"Не було би зараз України, на її місці, як писали німецькі маршали, мало бути Велике німецьке поселення. Так звана нова Німеччина. І так аж до самого Уралу. Вас би не було, якби не ця велика перемога", - каже Володимир Євгенович.
У цей час до дідуся підійшов школяр і, сказавши "дякую вам за перемогу! Зі святом!", вручив пану Погорєлову квіти і попросив сфотографуватися з ним.
Старенька бабуся принесла до Монументу фото свого батька
Старенька бабуся принесла до Монументу фото свого батька. Говорить, був зв’язківцем, а сама вона на той момент була 5-річною дівчинкою. Біля жінки вишикувалась черга: люди бажали сфотографувати її, подарувати квіти, сказати теплі слова, побажання здоров’я й довгих літ.
Згодом до монументу підходять настоятельниці Києво-Печерської лаври у білому вбранні.
Настоятельки Києво-Печерської лаври
"Ми прийшли вшанувати тих, хто здобув нам мир, - говорить "Апострофу" одна з них. – У мене дідусь воював і мав осколкове поранення долоні".
Поклавши квіти, більшість людей прямує далі – до Співочого поля і Музею історії України у Другій світовій війні. Там, на великій сцені, киян розважає хор імені Верьовки та народні колективи.
Діти в цей час "освоюють" військову техніку.
Діти на військовій техніці
Водночас масові заходи й гуляння пройшли й на Подолі. На Контрактовій площі, наприклад, можна було смачно поїсти, постріляти в тирі, придбати екологічні сувеніри, розписний одяг і познайомитись із цікавими людьми – наприклад, представниками Єврейського клубу на Подолі, які чимало цікавого готові розповісти про історію Києва, зокрема й воєнних часів.
