Гострі суперечки навколо українського кіно періоду великої війни переконливо довели: на часі – документалістика. В цій точці зійшлись і бажання кіномитців задокументувати події, залишивши свідчення для історії, і запит суспільства на правду життя без гриму, костюмів і вигадок сценаристів.
Саме тому найбільш популярним контентом є відеосвідчення: кадри з боїв, ролики, записані в окопах, звернення бійців та нарізка зі зйомок дронів. З таких відеопікселів складається панорама війни. Натомість тил зараз стриманий, відеоматеріал, як тут живуть люди в час війни, дуже скромний. І цим часто користуються ворожі інформаційні війська, щоб посіяти розбрат між фронтом і тилом. Це – новий виклик для українських кінематографістів: розповісти широкому загалу, а головне – нашим воїнам на передовій, яким є тилове життя, що турбує людей, що вони роблять, думають, відчувають.
"Костюмовані сцени у нашому проєкті були від початку не передбачені, - говорить відома в Україні режисерка історичного документально-дослідницького кіно Марія Яремчук, - сенс нашого нового двосерійного фільму "Прифронтове життя" - показати існування на межі двох світів – фронту і тилу – мешканців двох територіальних громад Запорізької області. Я б назвала жанр проєкту – жорсткий реалізм. Звичайно, ми не демонструємо шокуючі кадри, але історії наших героїв самі по собі здатні шокувати".
Документальна дилогія "Прифронтове життя" - це кінорозповідь про те, як переживають війну жителі Комишуваського і Кушугумського районів Запоріжжя. Проєкт реалізували продакшн "Сектор Правди" та ГО "ВГО Рушійна Сила" під керівництвом Марії Яремчук.
Марія та її кінематографічна команда є авторами нового напрямку в документалістиці – документально-ігрового дослідницького кіно. У своїх попередніх роботах Марія розповідала історію України та українців через художнє втілення ретельно вивченого документального матеріалу. Однак після вторгнення в її роботах немає ігрової складової. І документальний фільм-портрет "Барс. Незакінчена справа" й цикл "Зранені війною" - це вже стрічки, зняті в стилі, який сама Марія й називає "жорстким реалізмом".
Вона розповідає: "Безпосередньо зйомкам передувало знайомство з людьми. Ми поїхали по селах Кушугумської, Комишуваської та Широківської громад, у Запоріжжі поспілкувалися із місцевими волонтерами та представниками і представницями Чернігівської та Федорівської громад, які зараз окуповані. Розпитували про те, як для кожного з них почалась велика війна, що вони робили, як деякі з них пережили окупацію. Сказати б, що це – типові долі, адже довжина лінії фронту зараз сягає майже 4 тис. кілометрів, вздовж неї знаходиться велика кількість малих громад. Але я так не скажу, адже кожна з цих громад має свою історію спротиву, свою історію виживання, втрат і перемог".
Проєкт "Прифронтове життя", що представлений на стрімінговій платформі Київстар ТБ, розповідає історії різних людей: керівників, селян, людей з інвалідністю, родин, що втратили своїх рідних, одиноких стариків. Він розгортає перед глядачем все нові й нові сувої історії, що пишеться у нас на очах. І вся ця історія - про те, що між фронтом і тилом – різниця велика, але зовсім не така, як хоче показати нам ворожа пропаганда, підкидаючи в інформаційний простір меседжі про «конаючий» фронт і тил, що "п’є, гуляє" і взагалі "втомився від війни".
Справжня різниця в тому, що на голови мирних людей летять ракети й бомби, а їм часом і сховатись ніде. Чи в тому, що жінка, яка чинила опір окупантам, передаючи їх координати по телефону, вже після визволення не може позбутись нічного кошмару: російський окупант перевіряє її телефон. Робота по 20 годин на добу без вихідних, щоб нагодувати бійців, чиї підрозділи виходять в тил на відпочинок. Музична школа, яка стала гуманітарним хабом, а її вчителі – волонтерами в ньому…
Кожна така історія заслуговує на те, щоб бути задокументованою та розказаною назагал, оскільки так поглиблюються зв’язки між людьми громад, між фронтом і тилом, між Україною та світом. Саме на це має працювати кінодокументалістика в часи війни.
Прем’єрні офлайн покази фільмів проєкту "Прифронтове життя" відбулися у Тернополі, Вишнівці, Львові та Запоріжжі. Всього їх відвідали більше 290 глядачів: молодь, люди старшого віку, внутрішньо переміщені особи, місцеві мешканці.
Після перегляду, глядачі охоче ділились з командою кіномитців своїми враженнями.
"Я займаюсь волонтерською роботою, і крайня наша поїздка з гуманітарною допомогою була саме в Запорізьку область. Я вражена фільмом. Бо оте, що там показано, про що розповідається, - це так і є в реальності. Стрічка передає і небезпеки, і втрати, і страх, і горе людей. Разом з тим, вона передає й надію, віру в перемогу, віру в наших людей. І надихає їхати, донатити, допомагати всім, чим можна". (Пані Олеся, волонтерка; м. Тернопіль).
Авторка: Алла Мегель