У серпні цього року на каналі "1+1" стартував серіал "Моя улюблена Страшко" - адаптація популярного колумбійського формату "Я - негарна Бетті". Проект отримав дуже різні оцінки: одні критикували його за неактуальний сюжет і далеку від реальності картину сучасного Києва, інші хвалили за спробу привернути увагу суспільства до проблеми булінгу та за вдалий вибір головної акторки.
Для Ірини Поплавської роль закритої, невпевненої у собі "страшко" стала дебютною, до цього одеситка ледве встигла закінчити акторський, проходила кастинги та підробляла на одному з київських ринків. Нам стало цікаво поспілкуватися з Ірою, бо здалося, що вона та її героїня на екрані – дві зовсім різні людини. Ми переконалися в цьому щойно зустрілися, і мова не про перуки та грим.
Ірина Поплавська у серіалі "Моя улюблена Страшко"
- Вісім місяців зйомок позаду, ти повернулася до нормального життя, нормального темпу. Як відчуття?
Якщо порівнювати з тим, як було на зйомках, то зараз все супер лайтово, тільки організм цього ще не розуміє. Буває, мене кудись покличуть, а я така: "Блін, як це встигнути? Я така завантажена..." А я взагалі не завантажена, у мене немає жодних термінових справ. Вже ніби все закінчилося, а моторчик усередині ще крутиться. І це такий дисбаланс.
- Втомилася? Думаю дуже. І скоріше морально, ніж фізично.
Тут усе разом. Спочатку у мене взагалі був страшний стрес, до того ж якийсь несвідомий. Начебто все було добре, у нас чудова команда, я чудово себе почувала, але от перший тиждень-два взагалі не могла спати. Приходжу вбита, мрію просто лягти та вирубитися. Лягаю, а спати не можу. І так день, два, три, чотири. Я намагалася пити снодійне, але даремно. Загалом, повний треш. Але потім я звикла. Нервова система адаптувалася, зрозуміла, що це мій нормальний ритм життя тепер, і я почала спати.
І морально було важко, так, адже ти днями не бачиш нічого, крім павільйонів та знімального майданчика. Це пригнічує, тому після змін намагалася десь пройтися, розвіятися. Запитай мене, чи готова я знову повернутися на вісім місяців у той ритм – ні, не готова. За місяць буду готова, зараз ні.
- Але сумуєш? Тягне назад?
Однозначно. Усі сумують, бо було неймовірно круто. Я живу поруч із нашою асистенткою гримера, і ми вранці часто їздили на зйомки разом. Як ми плакали в останній день... Жартували, що на всі зароблені гроші замовлятимемо вранці водія, який нас возив, купуватимемо на заправці каву і будемо їздити на Троєщину - туди й назад.
- Давай увімкнемо режим "Гордон" і поговоримо спершу про те, що було до серіалу, бо твій шлях до сцени був доволі насиченим. Ти ж народилася в родині медиків, правильно?
Так, тато й мама – медики.
- І не тягнуло тебе до медицини ніколи?
Ні, зовсім. Давай почну ось із чого: тато у мене був патологоанатом, і в дитинстві я бувала у нього на роботі. Заходиш, а там накриті трупи лежать, пальці, нігті в пробірках. Якось тато навіть приносив додому ембріона, було дуже цікаво його роздивлятися. Боже, уявляю, як весь цей треш зараз звучить зі сторони, але мені реально було цікаво.
Загалом я завжди нормально до цього ставилася – я не боюся крові, у мене немає блювотного рефлексу, коли я бачу такі речі. Мабуть, певний ген патологоанатома в мені є, але бути лікарем я не змогла б. Я надто емоційна.
- І батьки ніяк не намагалися тебе направити до цієї сфери?
Ні. Ти знаєш, вони були медиками, але обидва дуже творчими. Тато дуже гарно співав, писав вірші, малював. І мама малювала, любила всякі гумористичні замальовки. Дуже творчі обидва, просто це не стало їхньою професією. Та й до того ж я в медицину ніколи не хотіла, а вони це приймали.
- Але ж не одразу ти прийшла і до акторства. Як тебе занесло на харчові технології?
У 12 років я зіграла у школі в "Кайдашевій сім'ї", і після цього сказала, що стовідсотково буду акторкою. Потім це якось забулося, я вчила мови, і вони мені добре давалися. Втім, як і точні науки. Загалом вирішила займатися філологією, потім передумала, і в результаті до 11-го класу я гадки не мала, чого хочу. У мене були чудові результати ЗНО, була медаль, а я не знала, що мені з усім цим робити.
- Воу-воу…
Так, я ботанила знатно. Не можу сказати, що вчилася, бо від цього було б більше користі, а саме заучувала, а потім забувала. Хоча зараз це дуже допомагає запам'ятовувати складні тексти. Ну і я сиділа на сайтах одеських вишів, і чомусь ми тоді вирішили з мамою, що "харчовий" – це цікаво. Спойлер: це не цікаво! Принаймні, якщо ти не плануєш відкривати свій ресторан, бути шеф-кухарем або займатися готельно-ресторанним бізнесом. Ми займалися там повною нісенітницею: ходили якимись сумнівними кафешками, на парах нарізали їжу соломкою та кубиками. Це не мало жодного сенсу.
- Тож далі ти вирішила рвонути до Польщі? Чому Польща?
Ще у школі до нас прийшла жінка, яка розповідала про освіту у Польщі, дуже агітувала і так все описувала – ну просто рай. Ну я й повелася. Дуже налаштувалася підтягнути мову, скласти іспити та виїхати після першого курсу. Тоді мені це здавалося просто ковтком свіжого повітря.
– А ти романтик.
Ой, взагалі, такий період був тоді… Прикольний, але якийсь бездумний. Це мені 18 років, я вперше курю та п'ю алкоголь, вперше закохаюся. Коротше, за рік щодо Польщі я якось перегоріла і вже збиралася їхати до Туреччини – нас дуже агітували працювати там трансферменами. Обіцяли блискучі перспективи, життя у готелях, купання у басейнах... Вау! Я загорілася і вмовила подружку піти на співбесіду. Ми проторчали там кілька годин, і от приходять результати: подругу взяли, а мене – ні. Дивлюся на цей список, а в очах у мене біль всього народу. Надії зазнали краху. Хоча, до речі, потім ми дізналися від товаришів, які поїхали, що умови там були просто жахливі, тож нас це оминуло.
Якось вранці я просто загуглила акторські курси і пішла на кіностудію Довженка знайомитися з педагогами – Олегом Карпенком та Наталією Бузько з "Маски-шоу". Дуже нервувала і наговорила там якоїсь маячні. У результаті навчалася там півроку, після чого вирішила поїхати до Києва та спробувати вступити до Карпенка-Карого. Мама про це нічого не знала.
- Тобто ти приховувала це?
Так, не казала, що їду до Києва. Вона не була проти акторського, але дуже хвилювалася і казала, що це професія, яка не дає гарантій. А у Києві студентів якраз набирали три майстри, і я вирішила, що все буде круто.
- Підозрюю, не так все вийшло?
Що важливо розуміти: я підготувала монолог дівчини, яку вкрали з весілля та зґвалтували. Її ніхто не захистив, не врятував, і тепер вона з'явилася на якихось типу зборах, де сидять чоловіки, включно з її батьком та чоловіком, і каже їм, як вони всі знахабніли, і що жінки неодмінно їм помстяться. У першого викладача все пройшло нормально: я розповіла монолог, він мене десь там зупинив, а потім попросив заспівати. Це для мене, звичайно, було просто кошмаром – я вже зізнавалася в Інстаграмі, що соромилася свого голосу та боялася співати. Далі йду до другого, Андрія Білоуса, і він зупиняє мене відразу, от просто на перших рядках, і запитує: "Про що цей монолог?"
Я починаю нести щось про "крик душі", а в цей момент розумію, що ніфіга я не розумію. І справа не в тому, що монолог складний, просто в цей момент у мене в голові сидить мавпа і ляскає в бубон. Він питає, коли, мовляв, зґвалтували героїню? Я йому відповідаю, що близько місяця тому. І тут він каже: "А давай тепер так, ніби зґвалтування сталося півгодини тому, у тебе все болить і тобі дуже погано". Блін! Він повністю змінив завдання і я мала лише хвилину, щоб втягнутися. І ще одна ремарочка для розуміння контексту: я на той момент ще незаймана.
Я пішла зі сцени, спробувала зібратися і повернулася назад. У залі окрім викладача ще кілька студентів, які сидять та посміхаються. Я почала дуже тихо, спокійно і тут – буквально з другого слова – у мене ринули сльози. Враження було таке, ніби хтось натиснув кнопку, клянуся тобі. Читаю цей монолог, а у залі тиша. І лише через деякий час він мене зупинив і, як сьогодні пам'ятаю, каже: "Молодець. У тебе є акторські здібності".
- Клас. Завжди було цікаво, як це працює у акторів.
Це важко описати. Так, як тоді, у мене більше ніколи не було. Це сталося на такому стресі, на такому адреналіні. І я дуже вдячна викладачеві за це. Тоді я зрозуміла, що мені не просто хочеться і подобається акторство, а що реально можу. Якщо нас із Білоусом колись ще зведе життя, я обов'язково скажу йому про це.
- До Карпенка-Карого ти зрештою не вступила, але потрапила до Льва Сомова?
Так, після третього прослуховування, яке тривало щонайбільше дві хвилини, я розуміла, що не пройду. Якась надія, звісно, була, але головою розуміла, що навряд чи. І от у Карпенка-Карого оголошують список тих, хто вступив, і мене в ньому немає. Я навіть не плакала, але було дуже прикро. Думала, що повертатимуся до Одеси, знову в цей харчовий… Але того ж вечора мені знайома розповіла, що у Київському міжнародному також набирає курс Лев Сомов. Я нічого тоді не знала про нього і пішла на конкурс, який напрочуд пройшов доволі спокійно. Так почала навчатися у його Майстерні.
- Кажуть, з ним не так просто вчитися. Чув фразу "геній, але деспот". Це правда?
Я розумію, чому так кажуть, хоча сама сказала б інакше – він дуже вимогливий. Він дуже витрачається, щоб чогось навчити тебе, і чекає на те саме. Пам'ятаю, як він казав: "Поверни мені час, який я витратив на тебе". Тому якщо на репетиції ти дозволиш собі якусь розхлябаність, неготовність, у тебе може й пляшка з водою полетіти, це правда. У нього є певний набір фраз, грубих виразів, і згодом ти розумієш, чому вони у нього вириваються, і чого він намагається ними досягти. Але все це не можна брати близько до серця.
Так, з ним важко, на першому курсі ми іноді з відкритими ротами сиділи, бо він реально вміє видрючити. Але я не знаю, чи викладає ще хтось так, як він. Він неймовірно крутий, маса гарних спогадів із того періоду залишилася. Він навчив нас драматургії, розбирав із нами п'єси по крихтах, а його репетиції - це окремий вид мистецтва. Про те, як він працює з акторами, як пояснює всі нюанси та вибудовує роботу на сцені, можна фільм знімати.
- Згадаєш його пораду, яка залишилася з тобою от просто назавжди?
Таких дуже багато, іноді шкодую, що не записувала його фрази. Але от, наприклад, з першого курсу він повторював нам: "Завжди повертайте себе в нульову точку, тому що тільки в ній ви можете навчитися". Спершу ми, напевно, не зовсім правильно розуміли цю пораду не зазнаватися, не припиняти працювати над собою. Або як він казав: "Викиньте вчорашній успіх", "Не продавайтеся глядачу". Це перше, що зараз згадалося.
- Буквально одразу після навчання ти стала акторкою серіалу "Моя улюблена Страшко". Як ти сама казала – з корабля на бал. Пам'ятаєш, коли тебе запросили на кастинг?
Ой, звісно.
– Ти пішла на кастинг уже в образі головної героїні. Звідки ти взяла його і з чому взагалі вирішила одягнутись Настею Глушко?
По-справжньому серйозних проб до цього в мене було не так вже й багато. А незадовго до запрошення в серіал я якраз закінчила курс у Алли Самойленко - вона режисер кастингів, і часто нам говорила: "Ходіть на проби в образі". Блін, це ж геніально! Ти приходиш на конкретного персонажа і можеш допомогти всім побачити його в тобі.
Коротше, пише мені кастинг-директор, і я одразу розумію, на яку роль мене покличуть. Я знаю формат серіалу і чудово розумію, що не підходжу в ньому на жодну іншу роль, це нереально. До того ж, мене ще запитали тоді, мовляв, чи дружу я з комедією. Авжеж! Я живу в ній!
Звичайно, мене це дуже втішило і надихнуло. У той період у мене почалися доволі дивні стосунки, я була в Одесі, тож відразу почала збиратися до Києва і думати над образом. Написала всім подружкам, що мені потрібна некрасива спідниця, бабусин светр, окуляри і таке інше. Все це знайшли, а на Троєщині я купила ще великий зошит - в описі героїні було сказано, що вона страшенно сором'язливий і весь час прикриває груди якимись зошитами та папками. Я, до речі, ще нікому не розповідала, але на першій сторінці того зошита я написала поточне число, що я йду на проби і що все вдасться.
– Ти серйозно підготувалася.
Так, і все пройшло дуже круто. Я була дуже задоволена, а головне - мені здавалося, що каналу все сподобалося, хоча на пробах я була зовсім не такою, як у серіалі.
- Що маєш на увазі?
Була більш безпосередньою, нахабнішою. І мені здавалося, що я зробила все, на що була здатна. У той момент я навіть подумала, що якщо мене не покличуть далі, я не засмучусь, бо зробила все, на що могла. Краще вже не буде.
- Коли тобі зателефонували знову?
Ой, я думала, що це буде швидше. Я залишилася чекати у Києві і вирішила знайти хоч якийсь підробіток, щоб не брати більше у мами гроші. До цього, паралельно з навчанням, я підробляла у тютюні – напарювала повнолітнім перехожим електронні сигарети. Цього разу походила на усілякі співбесіди, хотіла навіть знятися в цих дивних дитячих YouTube-роликах, для яких не потрібно нічого говорити, а просто кривлятися. Вони збирають мільйони переглядів і там непогано платять, але я прийшла на співбесіду, а мене не взяли. Сказали, що маю не той стиль гри. Ото я лошара, думаю, якщо мене навіть у дитячі відео не беруть. Потім ще підробляла на "Даринці".
- Несподівано.
Так, знаєш, є там такі хлопці та дівчата на входах і виходах, одягнені в костюми, маски, рукавички та з водяними пістолетами в руках? Люди заходять, а ти кричиш "Користуємося антисептиком! Переможемо коронавірус!", і пшикаєш їм на руки антисептиком з цієї пушки. Так працювала на вихідних, чекала на дзвінок з каналу. У результаті не витримала і за тиждень зателефонувала сама. Знаю, так не роблять, але…
Загалом трохи пізніше мене покликали ще на проби гриму - там приміряють різні образи, фотографують. Щоправда, тоді ще попросили прочитати один монолог і заплакати. Монолог я прочитала, а от заплакати не змогла. Потім сиділа в коридорі і вгадай що? Правильно, ревіла, бо я не змогла заплакати перед камерою. Сиділа на камені біля студії і плакала мамі в слухавку, що я нікому не потрібна у цьому Києві. Після цього я страшенно накрутила себе, навіть почала заспокійливі медитації на YouTube дивитися.
- Допомагало?
Ну, то не зовсім медитації були. Щось типу настанови від негативних програм. Приходжу додому, реву, вмикаю цю медитацію, і там ще на початку говориться, мовляв, не вимикайте різко, з трансу треба виходити поступово. Добре, запускаю медитацію, слухаю все це 40 хвилин і тут мені дзвонить мій колишній. Все, пофіг уже та медитація, я вже розповідаю йому, як я зганьбилася, і що мене вже точно нікуди не покличуть. Щоправда, потім все ж покликали на парні проби, і там все пройшло добре. Хоча теж не без історій.
- Ну давай розповідай.
Був один момент, коли партнерка з проб говорить фразу "Сьогодні день, коли я знову його не кинула". Якось так. Ця сцена взагалі була смішною, але вона мене так зачепила. Мабуть, тому що це якраз був період цих дивних стосунків, і щодня мій день був днем, коли не кидала свого хлопця. І це так стрельнуло, що я просто почала ридати на репетиції. Вони мені кажуть, мовляв, давай знімемо один дубль без сліз. І режисер каже: "На яку кнопку тобі натиснули? Що трапилося?", а я не можу заспокоїтись. Пізніше вже були зйомки пілота, а далі мені вже сказали, що мене затвердили.
- Реакція в соцмережах на перші анонси серіалу була не дуже. Все це вже було, бачили. Тобі ідея запустити адаптацію "Бетті" у сьогоднішніх реаліях не здалася дивною?
Та ні, скоріше навпаки. Ми ніби все це дивилися, ми на цьому росли. Так, я кілька разів з'являлася у громадських місцях Києва в образі – а події серіалу відбуваються у Києві – і оточуючі спокійно реагують на таку манеру одягатися, але ж серіал не про це, і це найважливіше. Ми говоримо про форму, за допомогою якої показано суть, і ось до суті варто придивитися.
Такими фарбами нам розповідають про проблему булінгу, і вона дійсно є. Може, людей не булять за те, що вони мають свій індивідуальний стиль одягу, але за зовнішність загалом точно булять. У школах, універах. Після виходу серіалу я отримала багато повідомлень у директ від дівчат, яких кривдять через одяг, через зовнішність. Їхні історії перегукуються з історією моєї героїні, і вони вчаться протистояти цьому. Як на мене, це круто. Проект знайшов свого глядача, він надихає та допомагає.
- За контрактом тобі довелося видалити усі свої фото із соцмереж. Чи ти просто приховала їх?
Так, просто заархівувала.
- Ну і на публіку ти зараз можеш виходити лише в образі Насті Глушко. А, скажімо, до магазину, на прогулянку?
Ні, просто так я виходжу з дому без цього.
- Чи впізнають тебе без образу?
Двічі впізнавали. Один раз на касі KFC дівчинка сказала, що я добре граю. Було так приємно. Ну і на манікюрі мене якось упізнали. Здається, що впізнати важко, до того ж нафарбовану, а насправді ні. Тим більше, якщо ти дивишся серіал.
- Ще кілька місяців тому Іру Поплавську ніхто не знав. Сьогодні ти у прайм-тайм на "1+1", ти гостюєш на "Танцях із зірками", у тебе кілька тисяч підписників в Інстаграмі, і ось тебе вже починають впізнавати на вулицях. Як тобі це?
Та класно. Пам'ятаю, мене багато хто питав, чи готова я до такого повороту. Мовляв, дивись, зараз таке понесеться. А за фактом усі ці розмови лякали більше, ніж сама реальність. Так, пам'ятаю перший робочий день мене трохи привів у шок. Купа людей, купа камер, мільйон питань… Перша реакція – переляк. Захотілося кудись утекти. Але я швидко звикла.
Звичайно, було ще дуже хвилююче 25 червня, коли мене заявив канал. Дуже переймалася тим, як люди відреагують, що скажуть. Адже мене ніхто не знав, знайомі навіть не знали, що я знімаюся. А за фактом нічого такого страшного й не трапилося. Виявилося, що я дуже люблю читати коментарі.
- А як сприймаєш критику, плітки? Тобі зараз активно в'яжуть роман із Олександром Соколовим.
Та нормально. Я готувала себе до страшного хейту, тому що завжди все беру дуже близько до серця. Думала, читатиму, засмучуватимусь, плакатиму. Але потім зрозуміла, що я не сприймаю хейт з інтернету. Це не той хейт, який може зачіпити чи засмутити. Найчастіше це просто якийсь текст, біля якого є фотографія, і не факт, що справжня. Значно частіше хейт дуже смішить, просто його потрібно читати в ролях.
- Ти буквально відразу погодилася на інтерв'ю, ми перейшли на "ти" і ось уже понад годину вільно спілкуємось. Давай уявимо: зараз піде другий та третій сезон серіалу, потім велике кіно, далі ти візьмеш участь у "Танцях із зірками-2029". Яка ймовірність, що після цього ти станеш великою зіркою і поспілкуватися з тобою можна буде тільки через менеджера, і тільки якщо у тебе буде настрій?
Можливість нульова. Я ніколи не розуміла, що має статися, щоб я могла "зазвєздіцца". Напевно, все має бути дуже добре, так? Занадто добре, через що я така: "Та я, білн, офігенна". Але ж це не так. Ось зараз, наприклад, у мене взагалі нема проб. Я дуже хочу в театр і шукатиму варіанти, дуже хочу зіграти якісь діаметрально протилежні образи. Зараз я дивлюся на себе в кадрі і бачу купу помилок, а люди, які працюють зі мною, - вони в сто разів досвідченіші. Тож ще дуже багато роботи попереду, "зірковості" просто нема звідки братися.
Зараз я читаю всі повідомлення в соцмережі, намагаюся не пропустити такі пропозиції посидіти і просто поспілкуватися. Ну а якщо в майбутньому мені знадобиться помічник, я впевнена, що знайду адекватну людину і поясню їй, що хочу бути в курсі всіх пропозицій, і що сама хочу приймати рішення.
- Що, якби не серіал, ти думала про це? Чим би ти зараз займалася?
Хмм… ну, мабуть, проходила б якісь проби. До цього мене кликали до "Сліпої", але в мене вже були брекети, а з ними ніяк. Зіграла б, напевно, у "Сліпій" пару серій. Можливо, у "Речдоку", ну а що? Халтурки б якісь брала. Крайній варіант був - повертатися до тютюну, спілкуватися, продавати сигарети. От якби взагалі нічого не було, пішла б. Намагалася б поєднувати це з кастингами.
- Короткий бліц наостанок. Кіно чи серіал?
І кіно, і серіал.
- Приймається. Фільм, який можна дивитися вічно?
"Амелі" (комедія Жана-П'єра Жені, 2001).
- Чого ти боїшся? Трупів не боїшся, вже знаємо. А ось так, щоб по-справжньому?
Страшно боюся бджіл. А якщо із серйозніших речей, то невловимість моменту. Я б не назвала це страхом, але іноді мене просто вбиває усвідомлення того, що час минає. Щось добре відбувається в житті, а я розумію, що от-от це вже закінчиться. Це не страх, швидше просто даність, але тема часу для мене завжди дуже болюча.
- Найкращий засіб від стресу? Крім медитацій у YouTube, звісно.
Видих і спокійний розум. Але цьому треба навчитися, треба над собою попрацювати.
- Що тебе запросто може вивести з себе? Бах, і ти вибухнула.
Що завгодно, абсолютно. Я гіперемоційна, і викликати в мене радість, сльози, агресію дуже легко. Я намагаюся працювати над цим, але іноді можу просто вийти з магазину і кричати лайкою, бо ніяк не вдається розміняти гроші. Потім стою і думаю, наскільки жахливо це могло виглядати зі сторони.
- Ситуація чи вчинок, за які тобі сьогодні соромно.
Знову ж, не скажу, що прям соромно, але я досі відчуваю провину перед мамою за те, як я іноді поводилася, і які речі могла їй наговорити, вилити на найближчу мені людину.
- Дурна звичка, якої ти ніяк не можеш позбутися.
Та я от просто зараз сиджу і колупаю свій палець, зараз до рани знову доколупаю. Це й справді безглузда звичка, за якою ловлю себе досить часто. А ще постійно залишаю десь речі, а потім не можу їх знайти. Ношу в руках, десь кладу, а потім репетую і бішусь, тому що вона мені потрібна, а я не знаю, де її залишила. Це не звичка, мабуть. Швидше, неуважність, але це є.
Найцікавіші історії та новини дня тепер у Telegram! Підписуйтесь на канал theLime та дізнавайтеся про них швидше.
