Військовий Костянтин Власенко 491 день провів на позиції всередині напівзруйнованої школи на Куп'янському напрямку, коригуючи вогонь побратимів по ворожих позиціях.

При цьому сам Костянтин залишався увесь цей час без ніг. Свої нижні кінцівки він втратив під час перебування на позиції внаслідок ворожих ударів.

Спершу воїн ампутував собі власноруч стопу на лівій нозі у квітні, а вже наступного місяця змушений був відрізати ножем праву ногу в районі гомілкової кістки. Попри свої вкрай тяжкі травми, він і надалі продовжував допомагати нашим армійцям. Аж доки наприкінці жовтня його не евакуювали в безпечне місце на дроні.

В інтерв'ю «Апострофу» Костянтин розповідає про те, як для нього почалося вторгнення, про своє перебування у війську і бойові завдання. А також дещо про ті важкі дні, коли змушений був самотужки залишатися на руїнах укриття на Харківщині й робити бойову роботу.

Одразу потрібно сказати, що розповідає про той період Герой України вельми неохоче. Каже, що йому важко це робити раз по раз. Крім того, ми розпитали Героя про його реабілітацію й звикання до життя у відносній тиші та спокої.

Реабілітація та очікування протезів: як проходить відновлення в Superhumans

– Розкажіть, як зараз триває ваша реабілітація. Ви ж зараз у Superhumans на заході України — я читав ваші попередні матеріали, та й ви самі це казали. Розкажіть про реабілітацію. Що дається найважче, а що легше?

– Найважче мені нічого не дається, усе добре. У Superhumans просто супер. Лікування на найвищому рівні, проживання, харчування — усе на найвищому рівні. А найважче... Я чекаю на протезування, щоб мені вже віддали протези. Лікарі кажуть, що це довга річ і поспішати не треба, бо можна тільки собі нашкодити.

– То ви зараз на тимчасових протезах?

– Ні, поки що без них.

– А, ви зараз на кріслі колісному, так?

– Так.

Український військовий Костянтин Власенко / Фото: Facebook/Шпиталь.Харків

Від заводу до війська: як Костянтин Власенко домігся мобілізації, попри непридатність

– Ви казали, що пішли у військо з заводу — самі попросилися, щоб вам дали повістку. Це було у 2024-му?

– Так, у 24-му.

– Тоді розкажіть, як для вас почалося повномасштабне вторгнення. Яким ви пам'ятаєте 24 лютого?

– Шок, що таке сталося в моїй країні — масштабне вторгнення Росії. Я дізнався на роботі: колеги сказали, що Росія вторглася вночі. Я кажу: «Та ну, як це так? У сучасному світі таке неможливо». А вони: «Дзвонив син» — в однієї з колег син навчався в Харкові, і він підтвердив, що вторгнення почалося на Харків, на Київ. А потім я вже побачив у соцмережах. Це мене шокувало.

– А ви тоді ще не думали піти у військо? Чи думали, але вас не взяли?

– Я думав про це ще з 14-го року. Був волонтером. Просто мене не брали — я військово непридатний.

– Потім ви випросили повістку, бо дуже просилися. Як ви переконували? Казали: «Візьміть мене, бо я дуже хочу»?

– Поїхав на машині до ТЦК-шників. Вони зупиняли транспорт — це був ранок, люди їхали на роботу. А я сам під'їхав, зупинився й попросив. Вони виписали повістку на мій військкомат — з іншого району, до речі. Вони не мали на це права. Кажуть: «Ти її нікому не показуй, а у військкоматі вже покажеш, що ти хочеш».

– А медогляд ви проходили? Ви ж кажете, що були непридатним…

– Я сказав, що ні на що не скаржуся, що в мене нічого немає, усе добре.

Костянтин Власенко зробив перші кроки на протезах в Superhumans Center / Фото: скриншот / instagram.com/superhumans.center

– Тоді розкажіть про свій бойовий шлях. Ви зараз військовослужбовець 30-ї ОМБР, другого батальйону.

– Так, другого батальйону. Це важлива деталь.

– Ви одразу потрапили в цей підрозділ чи були ще якісь етапи?

– Було навчання. До 30-ї бригади був навчальний центр, а потім, уже в бригаді, я проходив ще одне навчання.

– Як би ви оцінили якість підготовки? Було легко?

– Ні, тяжко. Тяжко в навчанні. В бою легше. Так воно й було: треба було докладати зусиль. Я ж цивільний. Я ж ніколи нікого не вбивав.

– Скільки тривав підготовчий етап?

– Місяць.

– А що було найважче для цивільної людини, яка тільки прийшла в армію?

– Та все було важке, бо я цивільний. Треба було заново вчитися. Інженерка — як правильно копати. Медицина — як тампонувати, як зупиняти кров. Стрільби, відстані. Усе йшло по наростаючій.

– А скільки, з вашого досвіду, має тривати підготовка? Раніше було багато дискусій, що місяць — це замало.

– Збільшити б, звісно. Але ж у держави не було часу: уже два роки йшла війна. А взагалі кожна людина по-різному: хтось швидше навчиться, хтось повільніше. Я не скажу, що місяць чи пів року... Комусь і року мало.

– Так, і я знаю, що в різних підрозділах КМБ триває по-різному. А була ще якась акліматизація в підрозділі після підготовки?

– Щоб я виснажився від підготовки — такого не було. Акліматизація полягала лише в тому, що всі знайомилися одне з одним, бо люди нові.

Перші бойові завдання на Куп'янському напрямку

– Ви пам'ятаєте своє найперше бойове завдання, коли вже прийшли в підрозділ?

– У листопаді 24-го командування відправило мене на першу позицію. Зі мною йшла дуже досвідчена людина, яка мене наставляла, що і як робити. Я там був, здається, три тижні, усе було добре. Я схоплював на льоту. Коли виходили, я вже відчував, що щось знаю.

Наступного разу я теж пішов із досвідченою людиною, але вже сам як досвідчений: з нами була нова людина, яка ще ніколи там не була. Ми їй розповіли те саме, що колись розповідали мені. Так ми тримали позицію місяць, потім була ротація, нас замінили. І я вже вник у цей процес.

– На яких напрямках ви встигли повоювати?

– Тільки на Куп'янському — тоді була оборона.

– Тобто вас нікуди не перекидали, ви весь час були на одному напрямку? Бо бувають історії, коли підрозділи кидають туди-сюди, у режимі пожежників, коли треба десь гасити прорив.

– Ні. Мій другий батальйон був тільки там. Один батальйон розірвати не можна: бригада велика. Є перший батальйон, другий, третій, четвертий. Ми були прикомандировані до 114-ї бригади, другий батальйон з ними й залишався.

– А як би ви оцінили якість, з якою воюють росіяни? Через телевізійну картинку ми звикли їх недооцінювати: мовляв, слабенькі й так далі.

– Я не скажу, що вони слабенькі. Зброєю напхані дуже добре. А от чи їхнє командування їм усе договорює — не знаю. Є такі, що ніби блукали лісом і страху не мали, — ті, що йшли на нас. Не скажу, що вони були не озброєні.

Нам вдавалося їх зупиняти завдяки тому, що спостережний пункт вчасно передавав інформацію командуванню, а командування ухвалювало рішення. Не скажу, що вони бояться йти чи погано озброєні. Вони не такі дурні, знають, що роблять. Тим паче п'ятий рік уже воюють — вчаться. А зараз здебільшого за гроші, ви ж знаєте.

Повітряна евакуація дроном / Фото: скриншот/92 бригада

Мобілізація, зарплати та обов'язок: яким має бути залучення людей до оборони

– До речі, про гроші. Я раніше говорив з Андрієм Садовим, і ми зачепили тему мобілізації. Він казав, що у Львові хлопці сидять по хатах, ніхто не працює, бо бояться, що зловить ТЦК. Як ви думаєте, який грошовий стимул чи механізм треба впровадити на державному рівні, щоб чоловіки менше боялися виконати свій обов'язок перед державою?

– Скажу, як я це бачу. Є люди мотивовані, є немотивовані. Хай ті, хто боїться, працюють на своїх роботах, але відраховують, ну, скажімо, 25% саме на війну. Це я просто для прикладу кажу. І ви побачите: ті, хто зараз ховається, вийдуть, бо знатимуть, що їх не заберуть, і віддаватимуть частину зарплати на оборону. З жінок, які працюють, теж іде відрахування на армію — є податок. А якщо людині сказати: «Ти не підеш на війну, але відраховуй частину зарплати на оборону держави» — мені здається, повилазять усі, хто ховається.

– Ви згадали жінок. Як ви ставитеся до ідеї мобілізувати жінок? Мар'яна Безугла каже, що всіх жінок треба поставити на військовий облік, щоб у разі потреби замінити чоловіків.

– Для мене — ні. Хоче яка дівчина — є багато дівчат, які за свою державу, вони патріотки. Забороняти ніхто не має права. Але щоб як в Ізраїлі, примусово, — на мою думку, це не потрібно.

– Але ж вони такі самі громадянки України, як і чоловіки. У Конституції написано, що обов'язок громадянина — захищати державу.

– Так ніхто ж і не забороняє. У нас є і поранені дівчата, і вбиті. Але в обов'язковому порядку — ні.

– Щодо мобілізаційного віку теж точаться дискусії: кажуть, що його давно треба було знизити, що в нас не вистачить мобілізаційного ресурсу. Що ви скажете на ці розмови?

– Знижувати? Та ні, хай залишається, як було. Те, що треба реформувати, — це інше. Знаєте чому? Є ж люди, яких беруть у 55. Їм важко: уже не те здоров'я, як у молодого. Краще, щоб вони допомагали десь у тилу, бо на бойових важко пройти навіть 5 кілометрів зі зброєю.

Скажу за себе: я просився у свої 48 у Третю штурмову — коли прийшов, з мене посміялися. І, до речі, я б не витримав того навантаження, яке витримують молоді хлопці в Третій штурмовій. Мені було б просто важко.

Позиція в «трубі»: як військовий облаштував укриття

– А тепер про ту вашу сумну історію, після якої вас евакуювали дроном. Ви не очікували, що це буде дрон. Нашим колегам казали, що, може, заберуть на квадроциклі. Але як ви взагалі потрапили на вихідну точку — ту трубу, з якої потім рушили до напівзруйнованої школи? І чому саме ви?

– Був наказ мого командира: провести евакуацію побратима й замість нього зайти на позицію.

– Вам казали, на який термін ви заходите, чи просто зайти й чекати розпоряджень?

– Я знав, куди йду, і знав, що там небезпечно. А скільки там бути — цього ніхто не знає. Сьогодні позиція легка, завтра вона буде дуже важка.

Я й раніше ходив на позиції по місяцю. Вести спостереження було неважко. Те, що могло бути в цій трубі, для мене теж була та сама робота: зайти, а потім вийти — може, через місяць. Ніхто ж не знав, що так вийде.

– Ви розповідали, що там було дуже тісно, ледве сиділи, поглиблювали, розширювали площу, щоб було комфортніше. Розкажіть про армійський побут на тій позиції. Як вам там жилося, якщо можна так сказати?

– Євроремонт поставив! Зробив санвузол, замовив з Італії, «Нова пошта» привезла. Уявіть: я копав яму, розширював. Які там умови? Викопав собі квадратик...

– Ну, про це я й питаю…

– Пічку поставив, туди балон, чашку, були виделки й ложки. Потім зробив окремо чай, каву, цукор. Влаштував так, щоб мені було зручно й нічого не заважало: щоб я по ньому не ходив, щоб земля не сипалася. Усе робив ось так.

– Що сталося перед тим, як ви вирішили залишити цю позицію?

– Якби я був Іхтіандром, я б у тій трубі й залишився. Вода заповнила. Я рацію відкручував. Знаєте, що таке «павук»?

– Знаю.

– Я його затягнув мультитулом, а він у мене вже втонув. І коли вода вже підходила, я відкручував його зубами. Бо в кишені в мене була друга антена — «хлист», така гнучка. Я поклав її в штани, знав, що вилізу, підключу — і буду на зв'язку.

– Тобто коли затопило, ви вирішили висуватися з цієї позиції далі?

– По-військовому це називається «відкат». Відкатитися.

Евакуація Костянтина Власенка / Фото: Facebook/Шпиталь.Харків

Шлях до напівзруйнованої школи та останні 700 метрів до точки евакуації

– Розкажіть про свій шлях до школи.

– Дуже важко було. Вважайте, що з 2 червня 2025 року просидів до 14 лютого.

– Ви в інтерв'ю казали, що м'язи вже не слухалися, потрібен був відпочинок. Звідки взялася школа?

– Ми ще не дійшли до школи, а командири вже сказали: далі буде школа, можете там відпочити. Ми залізли в цю школу й відпочивали.

– А школа була кінцевим пунктом призначення чи ви мали ще кудись дійти?

– Ні, не кінцевим: до точки евакуації там залишалося 700 метрів. Майже кілометр — трошки не дійшов. Я вже не зміг іти. Йти я міг, але потрібен був відпочинок, було дуже важко.

Поранення та загибель побратима

– Розкажіть, як розвивалися події після того, як ви зайшли до школи разом з побратимом, до моменту поранення. Що було до того дня, коли ви отримали поранення в ноги?

– Як я поранення отримав чи як зайшов?

– Ви зайшли до школи — і що було далі?

– Ми повідомили командиру, що відпочиваємо в школі. До речі, речі були мокрі після труби. Через деякий час прилетів птах і скинув нам теплі, сухі речі. Було вже сутінки, я поліз за мішком. І нога в мене потрапила якраз між плитами — я не дивився під ноги, мені треба було дивитися, де падатиме посилка. Хотів швидше її забрати, бо виходив на відкритий простір і чув, що літають дрони. Я вивихнув ногу — так мені здавалося. Болю ще не відчував, мені головне було взяти посилку й повернутися в укриття. Лише потім я подумав, що вивихнув, а виявилося, що зламав.

– Ого. Такий високий рівень адреналіну в крові, що ви взагалі не відчули болю?

– Інакше я не знаю, як це робити: треба швидко забрати, бо потім не заберете. Усе треба робити швидко. А потім я відчув біль. Уже темніло, і ворог побачив, що наші птахи щось туди скидали. Прилетіли й почали нас знищувати.

– Ви розповідали одному з наших колег, що ваш побратим теж пішов по припаси й так і загинув. Розкажіть про той день — до моменту, коли він загинув.

– Не розкажу. Мені дуже тяжко й боляче про це говорити, зрозумійте мене. Якби це було перший, другий, третій раз — аж до п'яти, — я б людям розказав. А так дуже важко. І вийде не таке соковите, як ви хочете, — вийде дуже сухо.

– Та я якихось брудних деталей не хочу. Просто в загальних рисах, щоб ви описали...

– У загальних рисах, коли гине людина? Ти нормальний чоловік взагалі?

– Добре, я не так висловився. З тієї точки, з якої вам найменш незручно, — просто щоб читачі зрозуміли. Аудиторія YouTube у Бутусова й нашого сайту «Апостроф» не перетинається, а ми все одно мусимо документувати факти війни, щоб суспільство краще розуміло й було менш відірване від реальності.

– Я просто не можу вам розказати в іншому ракурсі — не так, як у Бутусова чи в Малевської, коли вона брала в мене інтерв'ю. Я не можу крутити цей пазл, щоб висловити по-іншому. Ви ж усе це вже бачили, читали, по-любому мене «штудіювали». Я вже з кожної праски. Скоро люди плюватимуть мені в обличчя.

– Чого плювати?

– За цю медійність. Куди не подивишся — Власенко та Власенко. Треба, щоб був якийсь новий герой, розумієте?

– Ні, це навпаки добре, що вас багато: люди мають розуміти, як відбуваються події на війні і що там не все так, як показують по телевізору.

– Я можу сказати: це війна. Гинуть люди. Гинуть ті, хто захищає державу, але не тільки вони — гинуть і цивільні. Війна ведеться не просто на лінії «солдат проти солдата»: люди гинуть за спинами солдатів, яких ми захищаємо. Мені здається, головне — показати, що кожен солдат не хоче пустити цю навалу, а позаду гинуть міста й селища, які ми й захищаємо, а вони КАБами нас гатять, розумієте?

Евакуація дроном: як вдалося врятувати військового

– Тоді, я так розумію, цю історію про ваше поранення ми обійдемо — я не буду вам ятрити рану.

– Ти ж знаєш: мене поранило, загинув мій побратим. Скидів було не один — багато.

– Ви казали в інтерв'ю тому ж Бутусову, що вже не хотіли, аби вас йшли евакуювати, бо один раз пішли — загинули, потім ще раз пішли — і знову наступна група загинула. Ви ж постійно були на зв'язку з побратимами, коригували вогонь по ворожих позиціях. 

Як ви відреагували, коли вам сказали: «Прийом, тебе будуть евакуювати»? Ви сказали «далі ні, не треба» чи «чекаю»?

– Не так було.

– Розкажіть.

– Мій командир вийшов зі мною на зв'язок і сказав: «Буде посилка. Не очікуй, як зазвичай — ти маєш швидко її забрати». Я зрозумів, що це щось важливе. Забрав її ще до сутінків: ввечері кидали, але було ще світло. Я вже збагнув, що там щось особливе — стосовно мого порятунку. Коли відкрив, там була інструкція: на папірці написано, і був телефон з відео, на якому я переглянув усе, що мені треба робити.

– Ви розповідали, що росіяни закидали вас через колонку, казали: «Такий-то, здавайся, ми тобі все організуємо».

– Так і було. Слова на записі були такими: «Братуха, мы знаем, что ты здесь. Слышал взрыв? Следующий может быть в тебя. Мы не хотим тебя убивать. Поверь, твои товарищи тебе не помогут. Поставь банку или бутылку на окно, и белый фонарь проведет тебя».

– Білий ліхтар — це з дрона, ліхтарик мав вам світити, показувати дорогу. Дуже яскравий, так?

– Яскравий.

– А ви ту колонку проігнорували?

– Так, я кричав: «Русский военный корабль, іди на х*й!»

– Вони вас чули?

– Мабуть, не чули — там не було переговорного пристрою. Я б хотів, щоб був. А потім вони зрозуміли: якщо я банку з пляшкою не виставив, то в полон здаватися не буду. І вдруге я вже отримав дві протитанкові міни.

– Тобто вдруге вони вже не намагалися вийти на зв'язок?

– Ні. Якщо з першого разу не згоден — то вже буде інша розмова.

– Скажіть: коли вас евакуювали на цьому дроні, що ви найперше зробили чи сказали в присутності побратимів?

– Що я за ними всіма скучив. Що можу сказати «дякую». Хлопці самі — усе так швидко сталося: один чай готує, інший питає, чи не хочу їсти, чи не хочу цукерку, чогось солодкого, і «давай підстрижемо, бо зараз жінці телефонувати будеш». Усі хотіли відразу допомогти.

Український військовий Костянтин Власенко / Фото: Facebook/Шпиталь.Харків

Зв'язок із дружиною під час перебування на позиції

– До речі, про дружину. Ви мали змогу якось тримати з нею зв'язок, коли були на тій позиції в школі?

– Тільки через аудіозв'язок: записували мене, записували її, так і передавали. Але це було спочатку, коли я щойно зайшов до школи, і тривало якийсь час. А потім КСП моєї роти, як я зрозумів, було знищене. Слава Богу, мої командири залишилися живі, відкотилися й знайшли інший пункт для командування.

Прямий зв'язок із ними був втрачений, і спілкування йшло через якесь суміжне СП. Аудіо, поки доходило до мене, було вже понівечене — самі перешкоди, нічого не розібрати. А коли мій командир напряму записував мене й передавав аудіо моїй дружині — він телефонував їй зі свого телефону, вона слухала в слухавку й так само передавала мені, — усе йшло через кілька мобільних телефонів.

– А коли вона дізналася, що ви поранений, але живий?

– Вона не знала, що я поранений. Ніхто про це їй не розкаже. Коли вже в госпіталі, тоді командування може сказати: «У нього поранення». А до того — щоб не травмувати родину.

– Тобто вона не знала, доки ви не потрапили до Харкова?

– Так. І не знала, що в мене немає ніг. Я вже думав, як мені їй сказати. Вирішив: коли потраплю в госпіталь, тоді й скажу, що от так і так.

Звання Героя України та що буде перемогою для Костянтина Власенка

– Ви кажете про Superhumans, що якість класна, усе добре. А як вас доглядали в Харкові, куди ви спочатку потрапили?

– Теж добре було. Усе, що лікарня могла робити — ліки, усе було на рівні.

– Ліки за свої кошти купували чи вам видавали безкоштовно?

– Я нічого за свої (гроші) не купував. Усе дала держава: крапельниці, ліки, навіть вату, бинти. Що я міг собі купити — то чай і цигарки. І годували там нормально.

– Розкажіть про раціон. Зараз багато говорять про харчування в Збройних силах, за місцем дислокації й так далі. А як годували вас у лікарні?

– Добре годували. Усе їстівне, нормальне: макарони, той самий борщ, м'ясо, котлети, риба. Зі шпиталю до лікарні, з лікарні до Superhumans — я не голодував. Було смачно, нічим не отруївся. Усе нормально.

– Вам присвоїли звання Героя України. Коли ви про це дізналися, яка була ваша реакція?

– Не кожен же день присвоюють Героя України. Я був шокований, звісно. Я знав, що хочуть дати, але чи буде воно, чи ні — на це не зважав. Указ президент підписав 30 жовтня, а я дізнався першого листопада: мені подзвонили й кажуть: «Ти знаєш, що тобі підписали?» Моє командування раніше казало, що подали документи, а там як вирішать керівництво держави, чи давати, чи не давати. Я про це не думав, мене це не бентежило. А коли вже сказали, що дали, — було, звісно, приємно.

– Як для Костянтина Власенка виглядатиме перемога України? Які параметри, умови?

– Для мене перемогою буде територіальна цілісність моєї країни. На жаль, дітей ми не повернемо, ні жінок, ні матерів, які загинули. Не кажучи вже про наших солдатів, хлопців, які захищали цю державу. Якби можна було їх усіх воскресити — це, мабуть, було б краще за перемогу. А так хочу цілісності своєї держави, щоб вона була.

Український військовий Костянтин Власенко зустрівся з принцем Гаррі у Львові / Фото: скриншот

Відновлення й повернення до цивільного життя

– Тоді скажіть щодо термінів відновлення. Коли ви вже зможете стати на протези й піти по своїх справах?

– Я хочу ще вчора, але лікарі забороняють. Кажуть, так не буває.

– Що лікарі кажуть щодо термінів? Скільки ще треба?

– Терміни в кожної людини свої.

– Особисто для вас — лікарі ж спостерігають…

– Я для себе взяв чотири місяці. Мені дали таку родзинку, щоб мене заспокоїти: «Те, що ти думаєш, чотири місяці — це добре. А може, ще й раніше буде». Як просуватиметься лікування — щось може піти швидше, щось десь загальмуватися, може статися й щось погане. Ну, я собі взяв чотири місяці.

– Бажаю вам, щоб це збулося і навіть швидше та краще, ніж ви закладаєте й плануєте. Ще таке питання: що вас найбільше здивувало в цивільному житті, коли ви повернулися?

– Я ще не повернувся до цивільного.

– Скажімо так: коли ви опинилися в цивільних умовах…

– Дві речі: високі ціни, зокрема на квартири, і оновлення у Facebook. І ще мода змінилася: я йшов — була одна мода, а повернувся — вже інша.

– А з погляду ставлення цивільних до військових — як ви оцінюєте те, що зараз відбувається в тилу?

– На моєму шляху ніякого негативу я не відчував. Усе нормально. Коли вже буду вдома, не в лікарні, виходитиму, спілкуватимуся — тоді, до речі, зможу щось сказати: погано до мене ставляться чи добре. Поки що негативу немає.

– А з побратимами зараз спілкуєтеся? Вони до вас приходять, дзвонять?

– Так, у Харкові дуже часто провідували — їм було ближче приїхати. До Львова вже далі, та й у них своя робота. Ті, хто у відпустці, приходять, провідують.