В Міністерстві юстиції України задумалися над створенням приватних слідчих ізоляторів задля покращення пенітенціарної системи країни. Про це заявив очільник Мін'юсту Денис Малюська. Однак чи потрібні Україні такого роду СІЗО, які проблеми можуть з'явитися через їх впровадження, "Апострофу" розповів експерт з питань правоохоронної системи та судової влади "Українського інституту майбутнього" Андрій Помазанов.
28 листопада міністр юстиції презентував так званий To do list відомства, одним з елементів якого є "забезпечення правопорядку і виконання кримінальних покарань та пробації". За словами очільника Мін’юсту, планується спробувати дати можливість працювати приватним СІЗО "на зразок готелів, які добре охороняються, де особи, у яких є кошти, зможуть перебувати і очікувати на вирок суду".
Водночас "сміливі" ідеї міністра супроводжувалися відвертою заявою про те, що у бюджеті на наступний рік не вдалося отримати збільшення фінансування пенітенціарної системи. Тому єдиним виходом для того, щоб досягти закладених цілей, буде масове закриття в’язниць і скорочення кількості персоналу.
Однак аналізуючи статті і обсяг видатків з держбюджету на 2020 рік, якраз переважна більшість запитань виникає до того, чому не вдалося закласти у таку соціально значущу сферу достатньо коштів (фактично, дублюється ситуацію із фінансовим забезпеченням судової системи, яку ми нещодавно спостерігали). Вочевидь, у певний момент не було здійснено необхідного обсягу роботи, зокрема аналітичної та прогностичної. Але про це історія замовчує, адже такі прорахунки, на жаль, не прийнято піднімати на поверхню та озвучувати на загал.
Що ж за реверанс було зроблено одним із заступників міністра під час засідання парламентського Комітету з питань правової політики, де останній зазначив, що не володіє інформацією про потреби у розширенні бюджетного фінансування Мін’юсту? Питання риторичне і не потребує відповіді.
Теперішні ж заяви і дії керівництва Мін'юсту можуть свідчити лише про неналежну та непрофесійну оцінку усіх наявних ризиків та реалій пенітенціарної системи України. Хоча нам кажуть про імплементацію в національну практику та законодавство іноземної моделі реформування.
Ми вже неодноразово мали можливість переконатися у тому, що механічне перенесення норм іноземного законодавства в українське не дає очікуваних показників. А оптимізм влади на зразок "зараз візьмемо ось цю норму з Європи, а ось цю – зі Штатів і все стане на свої місця" - швидко минає. Більше того, зазвичай згодом виникає критична ситуація, яка потребує оперативного виправлення, і на певний час практика просто завмирає в очікуванні.
Усі ми розуміємо, що з пенітенціарною системою вкрай небезпечно так "жартувати". Окрім того, що ця сфера є дуже чутливою, насамперед, з моральної та соціальної точок зору, вона ще й потребує серйозного контролю з боку держави. Нерозважливим кроком було б одразу відпускати її у "вільне плавання". Адже в сучасних умовах ми ризикуємо потім просто не зібрати її докупи. Експеримент "приватних готелів з посиленою охороною для утримання злочинців" навряд чи завершиться для України позитивно, якщо взагалі встигне розпочатися.
Не маю впевненості у тому, що наразі можливо впоратися з такою реформою "з нуля" в частині підготовки дійсно всеохоплюючої законодавчої бази, яка в подальшому не поставить українців у небезпечне становище. У кращому випадку нас може очікувати правовий вакуум, у гіршому - можна буде говорити про поглиблення тотальної корупції у даній системі, масштаби наслідків якої можемо уявити вже зараз.
Чіткі відповіді щодо реальних пропонованих механізмів, точний покроковий план реалізації реформування установ виконання покарань – ось, що повинен бачити громадянин! На жаль, у цій частині влада не усвідомлює і не бачить для себе кінцевого варіанту - якою має бути пенітенціарна система. Мін'юст де-факто визнає, що "зараз ця система перебуває в абсолютно розваленому, слабо контрольованому стані", а відновити такого роду контроль нова вертикаль просто не в змозі.
Це ще раз підкреслює вагомість питання про те, наскільки зараз влада може гарантувати достатній контроль у місцях попереднього ув’язнення у разі передачі цих установ у приватні руки. На жаль, щодо цього є сумніви.
Американські та європейські правозахисники неодноразово підкреслювали, що головною причиною незадоволення суспільства приватною пенітенціарною системою є те, що більшість ув’язнень відбувається з метою поповнення дешевою робочою силою підприємства. Підприємець часто змушує перепрацьовувати людей, які відбувають покарання, щоб отримати більше прибутків. Безумовно, такі ризики в першочерговому порядку мають враховуватися Україною.
Іще одним риторичним запитанням у цьому контексті є те, чи не стане така "реформа" свідомо мертвою, і чи знайдуться охочі представники приватного сектору долучитися до запровадження такої практики. Адже, наприклад, озвучені ще у 2016 році плани щодо будівництва нового СІЗО за межами Києва, які мали обійтися потенційному інвесторові у суму близько 70 млн доларів, врешті залишилися лише примарними планами, з огляду на неготовність бізнесу до таких інвестицій.
На даному етапі важко сперечатися чи спростовувати факт жахливих умов українських слідчих ізоляторів. Недаремно, нині ЄСПЛ визнає численні факти порушень ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, присуджуючи заявникам значні суми компенсацій. Однак, якщо держава знайшла підстави помістити особу в СІЗО, то чи буде послідовним покладати відповідальність за умови її утримання на приватні структури?
В кінцевому підсумку, відповідальність ляже на плечі суспільства й держави, а питання готовності до цього лишається без відповіді.
