Складається враження, що для українських генералів головний ворог на Донбасі не Путін - відомий волонтер

Український правник, громадський активіст, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова розповів "Апострофу" про головні проблеми, з якими стикаються медики-добровольці на східному фронті, а також пояснив, чому миротворці не допоможуть вирішити проблеми Донбасу, а розраховувати потрібно лише на Збройні сили України.

- Геннадій, ви вже увійшли в десятку фіналістів конкурсу "Нові лідери" зі своїм проектом мобільної клініки для "сірої зони". Розкажіть в цілому про проект - "Перший добровольчий мобільний шпиталь" який вже функціонує, які його успіхи?

- Перший добровольчий мобільний шпиталь (ПДМШ) – це найбільший неурядовий медичний проект на Сході. На перше жовтня ми маємо більш ніж 50 тисяч задокументованих пацієнтів, понад 450 медиків-добровольців з усієї України. Маємо 49 локацій у зоні колишнього АТО (тепер Операція об’єднаних сил). Відповідно, це вже одна з легенд цієї війни, тому в проект "Нові лідери", в перегони, ми пішли з набагато вужчим проектом, який називається "Мобільна клініка для "сірої зони". Цей проект потребує 8,5 мільйонів гривень, для того, щоб протягом року обстежити всі населені пункти в районі п’яти кілометрів від лінії розмежування в Луганській області, а це десь близько 25-30 тисяч населення, найбільш уразливого, яке найбільше постраждало, найбільше занедбано і покинуто. Саме з цим проектом ми вийшли в фінальну десятку, що дуже приємно. Велика дяка відбірковій комісії, за те, що вони визнали актуальність цього проекту, добре опрацювали його. Напевно, моя невелика заслуга в тому, що я зміг адекватно презентувати його публіці, але насправді це величезне визнання заслуг тих сотень медиків-добровольців, які вже протягом майже чотирьох років війни, залишають свої домівки, насиджені місця в лікарнях, поліклініках, збираються, їдуть щомісяця на Схід, працюють на ротаційній основі.

Зараз ми маємо близько 30 медиків-добровольців, як у військових частинах, так і в прифронтових лікарнях. На жаль, з переходом формату АТО в ООС ми п’ятий місяць воюємо не так із пораненнями і хворобами, як з тупістю генерального штабу. Який, з одного боку, заявляє, що у них бракує медиків, як і всіх, нагадаю, що тільки в 2018 році з лав ЗСУ звільнилось більше ніж 11 тисяч людей, - але з іншого боку, коли ми пропонуємо без додаткового бюджету, без якихось структур, просто заповнювати це на ротаційній основі цивільними медиками, кваліфікованими лікарями, які їдуть у відрядження відповідно до наказу МОЗ, тупості генералів із великими погонами немає меж. Тобто говориш: "У мене є медики, у вас є потреба, є офіційні відрядження, є наказ МОЗ. Давайте ви робите заявку, ми вам привозимо людей. Додаткових витрат не треба, тут тільки всі вмотивовані". І тут починаються запитання: "А чому ви не підписуєте контракт?" Ті, хто хотів підписати контракт, – підписав. Хтось не може лишити батьків хворих, у когось діти, хтось не готовий змінювати життя і йти на військову службу, когось сім’я тримає. Ми не конкуруємо з тими, хто йде на контракт. Якщо ви не можете контрактом заохотити людей – ми можемо підставити плече і закрити цю дірку у вашій проблемі. Все зводиться до того, що ми ходимо по колу, говоримо, говоримо.

Геннадій Друзенко в студії Апостроф TV Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

- Це через бюрократію?

- Це не бюрократія. Бюрократія була до цього, коли ми працювали з антитерористичним центром СБУ. Тоді було непросто, але там люди розуміли, про що йдеться. А тут знову за рибу гроші – ходимо по колу, бо немає порядку залучення медиків. Розробіть порядок залучення! Причому звертаємось не тільки я, Друзенко Геннадій, якого занесло в медицину. Є звернення комітету з питань охорони здоров’я, є звернення народного депутата і голови комітету Ольги Богомолець. Ми ходили до Полторака, до Муженка, обговорювали цю тему з головним військово-медичного управління. Але все зводиться до питання: а чого ви не підписуєте контракт?

У мене складається враження, що зараз для генералітету головний ворог не Путін, а ті добровольці, які просто не є людьми, які накази не обговорюють, а їх виконують. Так, ми не такі, але у своїй ефективності ПДМШ - кількістю пацієнтів, тим, що нас досі, попри позицію генералітету - комбриги, комбати просять не виїжджати, тобто ми напівлегально, але ми стоїмо безпосередньо в частинах. Генерал Луньов, який очолює ССО колись назвав ПДМШ медичним спецназом, і це та людина, із вуст якої дуже приємно чути такий комплімент. Отже, совкова свідомість, той рецидив совка, проти якого ми начебто воюємо на східному фронті, просто його зараз бенефіс у Генеральному штабі на Повітрофлотському. Або йдіть на контракт, або "нафіг з пляжу". Добре, ми підем. Але тоді, за що ми воюємо? За те, що українські жінки ще народять? Так тоді це "Совєтский Союз", тільки під жовто-блакитним прапором, тоді це точно не моя війна.

Якщо ми воюємо за цінності, якщо ми воюємо за інше ставлення до людини, якщо ми бережемо кожного солдата - так, це війна, у якій я готовий віддавати все. Якщо ми хочемо залишити сутність, а тільки перефарбувати прапор і змінити гімн - не хочу, щоб в жовто-блакитному прапорі нам підсовували рецидив совка.

- Як тоді вирішити цю проблему, про яку ви говорите – "совковість" наших генералів, які створюють перепони?

- Змінювати Верховного головнокомандувача. Насправді це вертикаль, яка дуже чітко відчуває сигнал - офіційний і неофіційний. Бо коли Петро Олексійович розповідає на камеру, що з будь-якої зброї відповідайте, і ледве там не беріть Донецьк, а ми знаємо з «полєй», від тих, кого ми лікуємо, що часто опечатують просто БК (бойовий комплект), хлопці ледве не контрабандою купують у своїх "опонентів" з того боку фронту, щоб відстрілюватись, то це таке неприпустимо фарисейство, і величезна ганьба. Я не бачу можливості змінити Генштаб без зміни Верховного головнокомандувача. Тому в жодному разі, за жодних розкладів я не буду голосувати за Порошенка на найближчих виборах. І зроблю все, що від мене залежить, щоб Верховний головнокомандувач змінився. Риба, як відомо, гниє з голови.

Геннадій Друзенко в студії Апостроф TV Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

- Сьогодні воїни потребують державної концепції надання психологічної допомоги військовослужбовцям. За роки війни серед військових було скоєно більш ніж 800 самогубств. Як це зупинити? До речі, у ваших мобільних клініках передбачена психологічна допомога?

- Психологічна - не передбачена. Ми працювали з цим, ми були одними з піонерів, хто починав працювати з психологічною допомогою у 2015 році. У нас був дуже потужний психіатр - сам білорус, який давно живе в Нью-Йорку, політичний емігрант, він колись заочно поставив діагноз Лукашенку і мусив тікати. Він півроку відпрацював у парі з нашою українкою з Горлівки, яка теж була вимушена переїхати з окупованих територій.

Відкриваючи разом із військовими, якщо не помиляюсь, Харківський військовий мобільний госпіталь, ми знову наткнулися на ставлення совка, коли головне - виконувати накази і "від забора до обіду", це врешті-решт демотивувало цих людей. Замість того щоб розгорнути, щоб цей успіх продовжити, врешті-решт цей підрозділ наш, який називався "зверинец", бо він працював здебільшого з алкозалежними Збройних сил України, він був згорнутий, і на початку 2016 року ми його закрили. Власне кажучи, після того часу ми повертались до психологічної допомоги, але вже цивільному населенню. Зокрема, у нас такий десант, медичний, психологічний на Луганщину очолював завкафедри Одеського національного університету професор Костянтин Аймедов, який не просто надавав допомогу, а й вчив місцевих лікарів, як надавати допомогу, до речі, головний психолог Луганщини - це його колишній студент, бо місцеве населення перебуває під величезним стресом. Звідси - знижений імунітет, звідси - компенсатори на рівні зловживання алкоголем і наркотиками тощо. Якщо ще військові перебувають, скажімо, в якомусь фокусі уваги суспільства, то цивільне населення часто просто кинуте напризволяще в цьому.

- Тобто потрібно ще й працювати з місцевим населенням?

- Абсолютно. Ми ж боремось, напевно, не за квадратні кілометри і не за терикони, а за людей. Тоді ми маємо не тільки відвоювати землю, не тільки забезпечити, щоб туди не летіли кулі та снаряди, а й показати, що ці люди потрібні Україні. От це одна з місій ПДМШ. Бо часто ми приходимо і починаємо з якихось непорозумінь, особливо в нові локації. Але потім лікарі, умовно кажучи, з Галичини, Буковини, Волині, з Наддніпрянщини просто стають друзями, стають як рідними і своїм колегам на Сході і пацієнтам. Спільно саджають сади, навіть з окупованих територій приносять якісь подарунки. І те, що ми називаємо «зшивати Україну», тобто це та тканина, яку дуже важко після цього буде розірвати всяким політичним маніпуляціям і міфам. Достатньо цим людям підняти слухавку, почути один одного, щоб дізнатись, що ж насправді відбувається або на сході, або на заході України.

- На вашу думку, зараз на підконтрольній Україні частині Донбасу люди відчувають, що вони потрібні, що за них борються?

- З одного боку, звичайно стало краще. Є якась відновлена інфраструктура, будуються дороги. Хоча часто з цього робиться непотрібний пафос, коли три кілометри дороги біля Ізюмського моста заасфальтовано, а президент приїжджає розрізати стрічку. Але він прилітає на гелікоптері… А ми ж тою дорогою їздимо: тут півтора кілометри зроблено, а далі - знову ж ті самі ями. Після того як пішов перерозподіл бюджету з окупованих територій, упаковані, тобто начинені обладнанням лікарні навіть часто краще, ніж на мирній Україні, але бракує робочих груп. У Попасній ми зустрічали чудову установку для УЗД, здається, подаровану Червоним Хрестом чи ще кимось, але нею ніхто не вмів користуватися, і висіла табличка "Хочеш зробити УЗД - їдь в Сєвєродонецьк". І тут дисбаланс: з одного боку, з грошима стало краще, а з необхідною кількістю рук, мотивованих людей стало набагато гірше. Бо та армія, - мотивована, патріотична, яку я пам'ятаю у 2014-2015 роках, особливо пік - на 2016 рік, змінилася. Зараз стало більше заробітчан, тобто все більше людей, які приїжджають не з внутрішньою мотивацією. Адже, чому б ні - ліжко дають, пайку дають, форму дають, платять зарплату 10 тисяч, якщо на передовій - то ще більше. Такі міркування далеко не у всіх, але я говорю про тренди.

Геннадій Друзенко в студії Апостроф TV Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

- У вас є позиція, бачення, як має бути вирішений воєнний конфлікт на Донбасі? Яким шляхом - миротворці, альтернатива мінському процесу, прямі переговори з Росією?

- Я думаю, що насправді немає розв'язки в якійсь найближчій перспективі. Треба вчитись жити як Ізраїль в стані війни. Росія нікуди не дінеться. Зараз вона схожа на загнаного звіра. Такі традиційні "спецслужбістські" прийоми не спрацьовують: там недотруїли Скрипалів, просто посміховисько на весь світ вийшло те ГРУ, якого боялися по всій планеті. У ПАРЄ не змогли докупити депутатів – провалилось. У Стамбулі отримали ляпаса. Я думаю, що в цій ситуації таке ущерблене російське самолюбство, ці фантомні болі імперії й амбіції можуть проявитися в якийсь примітивній агресії, коли почнуть більше стріляти, замість спецоперацій гатити з артилерії. І нам треба просто вчитися з цим жити. Воно нікуди не подінеться. Росія завтра не розвалиться і післязавтра не розвалиться. І вона не зможе просто сказати: окей, українці, ви живіть самі, а ми самі. Бо на відміну, наприклад, від Сполучених Штатів, які Британія як колонію могла відпустити, Росія без України, без Києва - це щось незрозуміле самим росіянам. Вся історіософія летить в тартарари.

Усе було зрозуміло: тут було хрещення, потім Київська Русь, потім прийшли монголи туди, і вона просунулась в ліси, потім приєднала назад свої історичні землі. Але якщо Київ окремо, точніше Україна - окрема держава, українці - окрема нація зі своєю історіософією і не дружня їм, то, очевидно, зараз для росіян, треба шукати інші корні. Хто вони? Спадкоємці орди, хто ще? Росіяни психологічно не готові до цього. Тому ми маємо готуватися до постійного тиску і розробляти концепцію країни, яка перебуває в стані війни.

Миротворці можливі в одному випадку - якщо їх формат буде влаштовувати Путіна. Це визнає і Волкер. Чи будуть такі миротворці, які влаштовують і Україну, і Путіна, не владу України, - я маю великий сумнів. Більше того, миротворці – інструмент, як мінімум, який викликає великі питання щодо ефективності. Нагадаю, що вперше миротворці, якщо не помиляюсь, були в 1948 році. Ізраїльсько-палестинський конфлікт досі не зупинений, досі стріляють, досі час від часу танками розбираються в секторі Гази. Друге - Кашмірський конфлікт - досі тліє, досі людей убивають. Краща ситуація на Кіпрі, де сторони розведені, не стріляють. Але Кіпр не об'єднався, більше п'ятдесяти років. У колишній Югославії, у Боснії голландські миротворці в Сребрениці настільки зганьбили саму ідею блакитних шоломів, коли єдиний геноцид, тобто ця бойня, більше семи тисяч беззбройних чоловіків, відбулась у них на очах. Тому сподіватись, що ООН наведе порядок там, де з однієї і з іншої сторони танків більше, ніж скажімо у німецькій армії, великі сумніви існують. Коли це буде маніпуляція – напевно, да, але так, щоб реально це влаштовувало Україну і український народ, я не думаю. Принаймні Ізраїль сподівається на свій ЦАХАЛ, при тому, що в Ізраїлі 5 мільйонів євреїв. А Україна, в якій десь під 40 мільйонів досі є, я б хотів, щоб насамперед розраховували на свої Збройні сили.