НАТАЛІЯ СУМСЬКА – українська акторка театру і кіно зі справжньої акторської родини Сумських, старша сестра Ольги Сумської, дружина Анатолія Хостікоєва, а також телеведуча, посланець толерантності ПРООН. "Апостроф.Лайм" поговорив з відомою артисткою про театральну кар'єру, роботу з Володимиром Зеленським під час зйомок "Слуги народу", про скандал навколо серіалу "Свати", про стосунки в родині й про мистецтво під час війни.
- Наталю, розкажіть, з чого почався ваш творчій шлях? Чи були у вас варіанти якось по-іншому побудувати кар'єру? Чи бачили ви себе в іншій сфері?
- Мабуть, ні, бо я все ж таки з акторської родини, і це до певної міри скерувало мій життєвий шлях. Але і натура у мене така емоційна, фантазійна, ініціативна, різноманітна. Я проглядаю себе в пам’яті, в дитинстві, така дівчина могла піти тільки в театральний. Я прагнула обов’язково десь брати участь, в якихось ВІА, в якихось гуртках, спортивних змаганнях. Мені хотілося досягати якихось вершин, щось долати, чи то у спорті, чи то на олімпіадах. Боже, чим я тільки не займалась! Тоді ж не було такого драмгуртку. Можливо, і був, але мені було достатньо того, що я у акторській родині жила, це був мій майстер-клас.
- Ви постійно проводили дитинство в театрі?
- Звичайно, це був ніби другий будинок. Якось воно само собою, цілком природно увійшло у мою життєву стихію. Хоча вийти на загал, на сцену, там, де багато глядачів, було складно. Це не зразу може статися. Є такі діти, яким це відразу вдавалось. Є ж така популярність, що застає дитину в малі роки. Зараз це дуже популяризується в суспільстві, вишукування талантів у зовсім малих роках, в дітях, в юнаках. Ці проекти виправдовують себе, я так бачу. Можливо, у мене час був інший. Була ще певна моя нерозкутість для того, щоб я могла так запросто в дитячі роки поводити себе вільно. Віршики ми всі читали, як годиться. Ставали на стільчик, пам’ятаю, на другому поверсі в театрі, де працювали тато і мама, і читали хто що знає. А от так, щоб активно виступати, як зараз на це дітей підштовхують, тоді такого не було. Не було цих конкурсів, змагань, талант-шоу.
- А батьки бачили у вас талант? Як вони намагалися вас зацікавити або, навпаки?
- Питання хороше. Здавалося б, це типово для багатьох родин – займатися дітьми. Однак ні, у нас була цілковита свобода вибору. Ми просто жили сімейним життям: тато, мама, сестра і я. І це дуже солодкі спогади, адже ми мали багато часу на відпочинок влітку, ми їздили сім’єю на рибальство, у подорожі, у поїздки на Дніпро. І тому в мене багато теплих спогадів, які об’єднують родину. Є багато сімейних фотографій, тато їх сам робив. І це створювало певну атмосферу, навіть ідилію сімейну. Хоч ми і акторська родина, досить емоційна, жвава, голосна сім’я. І тому ми дуже скучали за сім’єю. Коли я навчалася в театральному інституті, то я першої ліпшої нагоди намагалася взяти квиточок за 15 карбованців і полетіти літаком на ці 2-3 дні. Мені не вистачало цієї сім’ї. Потім, коли вже сама ставала на ноги, ставала незалежною актрисою, багато було роботи, кіно, проби всілякі, вже пішло, пішло, покотилося це колесо робоче, акторське, тоді вже було не до того. А шкода.
- Ваша перша роль – це роль Наталки Полтавки. Щоб ви змінили в грі, якби зараз повернулися в той час?
- Питають людину, чи змогла би вона повернутися і щось поміняти… Добре питати. А зробити це – ніяк неможливо. В тому розумінні, що тоді склалась така ситуація, той режисер саме так бачив ту чи іншу сцену. І навряд чи могло би так статися, аби я, юнка, в 21 рік наполягла зіграти так чи інакше. Від мене вимагалося, я зіграла так, як просили. Мене ж затвердили, адже існують проби. І коли затверджують актрису, очевидно, бачать в ній щось те, на що режисер розраховує. Головне – партнери, з якими знімалися, хороші актори, популярні актори. І дівчина мала бути юною. Тому ті якості, які у мене були тоді, очевидно, були помітні в ролі. Там, може, і не треба було сильно чогось створювати. Вона така, яка є. Українська дівчина.
- А батьки як оцінили ваш дебют?
- Я пригадую, що тато і мама схвально подивилися. Режисер тоді казав: "От ти зараз знімаєшся, а мине ще 50 років, тоді вже буде, можливо, інша Наталка Полтавка". Кожні півсотні літ приходить той режисер, який знімає свою версію нашої улюбленої і знаменитої класики.
- А вам подобається зніматися в українському кіно, яке зараз роблять в Україні?
- Я би його назвала загалом кіно, тому що було радянське, нове буржуазне, тепер вже українське. Але українське було і колись – поетичне кіно, як його називали. Аби глядачу було цікаво – це моє просте правило. А чиє воно, кому належить... Кіно, зрештою, має бути й інтернаціональним, міжнародним. Адже кожен режисер, замислюючи фільм, претендує щонайменше на якийсь успіх і міжнародний. Зараз особливо ці амбіції переслідують митця.
От, здається, троє студентів-початківців, з якими ми знімалися в короткометражках, вже завоювали десь за кордоном, за тими континентами якийсь приз. І вони, очевидно, свідомо йшли на те, щоб та невеличка стрічечка, в якій я брала участь, була визнана кимось. Це дає їм путівку у життя, якийсь бонус, якийсь грант тощо. Можна просто порадіти за тих молодих спеціалістів.
Цікаво, до речі, як мислить режисер. Я пам’ятаю, на кінознімальному майданчику обов’язково якісь тертя, складнощі, але режисерка була абсолютно на своїй хвилі, ні на що не зважала. Головне було їй зробити сцену. А там хтось чогось не привіз, чогось не вистачає, не така камера і таке інше. Це як завжди. Але вона була цілком на цій хвилі, розуміла, що потрібно. Це передавалось нам, акторам. От думаю я собі: дивіться, молода особа, а вона вже знає, чого вона хоче, вона домагається саме того настрою. І насправді це допомагає акторові на майданчику. Тому, бачите, я не називаю, чия вона. Вона, можливо, зараз десь у Філадельфії чи Бог знає де. А починала ж вона тут. Якусь квартиру найняли, ми навіть безкоштовно тоді знімалися, аби допомагати цим молодим дівчатам-початківцям.
- Ви знімалися в популярному українському серіалі "Слуга народу" та кінострічці "Слуга народу 2". Як вам працювалося з Володимиром Зеленським?
- Чудово працювалося, звісно. Це вже наш визнаний український бренд, хоч він більшою мірою російськомовний. Що ж поробиш, кожний сам вибирає, як позиціонує себе у кінематографічному просторі. Але як з людиною, як з актором працювалось дуже комфортно. Він абсолютно м’який, делікатний, тут немає ніяких сумнівів. І найкраще [працювалося] саме з ним. Там є ще багато акторів, режисер [Олексій Кирющенко] дуже активний, їх улюбленець, тому що він знімав з ними (зі "Студією Квартал-95", - "Апостроф") дуже багато кінострічок. Але саме Володимир тримав мене на майданчику. Адже я вперше з ними зустрілась, цю команду ми бачимо на екрані, а які вони в роботі – це було дуже цікаво. І от це мені допомогло.
- Зараз суспільство у нас поділилося на два табори через заборону серіалу "Свати", а Зеленський намагається якось захистити серіал.
- Я його чую. Мені прикро, мені боляче за Україну, за те, що той артист (виконавець однієї з головних ролей Федір Добронравов, якому заборонили в'їзд в Україну і який схвально відгукувався про анексію Криму, - "Апостроф") просторікує десь в інтернеті, куди його засилали, що він мав на увазі і чий шматок землі йому кращий. Він розуміється на цьому всьому краще за всіх президентів, за всі народи. І, звичайно, я би його особисто бачити не хотіла більше, коли він так. Ми ж не дозволяємо собі якісь випади, якісь репліки в бік зараз дуже складної ситуації з нашим сусідом. Українці толерантно, як завжди, себе поводять. Це при тому, що ми потерпаємо від агресії. Це унікальна ситуація, коли ми ще маємо захищатися і якось виправдовуватись. Тому тут потрібен якийсь більш комфортний вихід для всіх, аби не ображати співвітчизників і щоб це було за буквою закону. Так треба і робити.
- Тобто, на ваш погляд, це не якісь нападки в бік Зеленського?
- У жодному разі, він прекрасний актор, менеджер, продюсер. І він захищає свій продукт. Це можна зрозуміти. Але українцям боляче за державу.
- Так, абсолютно вірно. А якщо повернутися до конфлікту і до відносин з Росією. Як взагалі зараз Україна повинна будувати свій культурний курс?
- Треба працювати, ні на що не зважати. Власне, так, як робить це "Квартал". Я часом себе ловила на думці: так багато реготу, веселощів, гумору, а якщо б це взяти і прибрати – і немає їхніх програм. І якось дуже сумно. Воно і так сумно. Та й життя взагалі дуже сувора річ, жорстока річ. Особливо тепер. Десятиліття, ба навіть століття ми доводимо своє існування і виборюємо свою ідентифікацію. Це страшне. Жодна країна стільки не страждала, не була такою загарбленою, як наша. Скільки ж можна? Але разом з тим така доля, тут нічого не поробиш. Але ми досить талановита нація, щоб робити вигляд, що ми цього не бачимо, не помічаємо… Як казала Леся [Українка]: "Щоб не плакать, я сміялась". Тому, може, цей девіз можна запозичувати, недаремно вона є одним з проводарів нашого суспільства. Просто треба брати наших лідерів за зразок і так жити.
- А, можливо, варто робити якусь пропаганду, яка б об'єднувала українців? Росії ж дуже добре дається пропаганда.
- Так, у них це дуже добре поставлено.
- Як поміняти цей культурний напрям?
- Я дуже вірю у вас, юних, молодих, які, це помітно, дуже люблять Батьківщину. Це трошки зігріває серце, бо нам, старшим, хочеться, аби державу зберегли для всіх, для нащадків, для дітей. Вони виборюються, вони дотепні, вони ініціативні, креативні, вони знайдуть шляхи, якими можна буде проініціювати якісь речі, аби справді виводити на інші щаблі нашу державу.
- Українські театральні актори напевно мали тісні відносини з російською школою, їздили туди на гастролі. Як зараз?
- На гастролях (у Росії, - "Апостроф.Лайм") я була ой як давно. Це було років 10 тому, і вже це не має значення. Національний театр імені Івана Франка їздив з гастролями у Санкт-Петербург. Нас дуже тепло прийняли. Ми спілкувались, гомоніли після вистави з нашими колегами. Ми називаємо їх "нашими", бо це одна акторська братія. І ті актриси хотіли зіграти ролі, які ми привезли: "Ой, расскажите, какой это спектакль, мы сейчас будем играть. Как мне эта роль ваша понравилась очень, я бы тоже сыграла". Але справа в тому, що ми то, українці, можемо зіграти якусь новгородську або з Далекого Сходу. А от чи зможуть вони зіграти українську роль так? Може, і не варто. Значить, ми так грали, що їм сподобалось і це перейняло їх.
А зараз вже ця історія давно забута, і нічого страшного у цьому немає. Ми самодостатні, нам є куди їздити на гастролі. Тут, дай Боже, рідною Україною зробити гастролі. І то проблематично виїхати кудись саме репертуарному державному театрові. Бо це, звісно, кошти. Ось зараз театр поїхав у Львів, повіз дві вистави. Це нечасте явище. Приватні структури їздять, їм легше щодо декорацій, вони намагаються зробити невеличкі декорації, пару стільців, якась картинка, завіса – та і все. Звісно, я бачу театр більш досконалим. Це має бути декорація, кріпка вистава, яка доходить до сердець. Я дуже люблю, коли в залі аплодують, сміються, плачуть разом з нами, реагують. Живуть тим самим життям ці 2-3 години, які ми їм приготували.
- Тобто можна сказати, що Україна, по суті, нічого не втратила від розриву відносин з Росією?
- Як видно – ні. У нас настільки величезний досвід, стільки надбано за сотні років, така культура величезна. Так, вона була понівечена, знищена певною мірою. І тільки зараз, дякуючи ще президентові Віктору Ющенку, відроджується ця пам'ять. Це саме він свого часу відродив ці страшні дати, вивів до вшанування і Голодомор, і всі поневіряння наших митців. Усе це приховувалось, на жаль. Тепер це відкрите, вже ніякої дивини в цьому немає. Їх просто треба не забути.
Зараз я у складі комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка. Ми переглядаємо багато матеріалу. Зокрема такий фільм "Будинок "Слово". Будинок "Слово" був у 20-х роках 20 сторіччя збудований у Харкові для митців, літераторів, художників, музикантів, режисерів. Там такі відомі прізвища, зараз би назвати, ми їх всі знаємо: і [письменник Микола] Хвильовий, і [актриса] Наталія Ужвій, і [письменник Андрій] Головко. Режисер Тарас Томенко зробив чудову документальну стрічку. Вона нібито і як ігрова, він так цікаво це зробив, перед нами виникають постаті живих людей, митців, наших співвітчизників, які багато років залишалися загадкою, їх однобоко досить подавали. А це – живі люди, зі своїми уподобаннями, звичками, дуже кумедно у стрічці подані деякі епізоди життя. Це викликає у нас цікавість до людей, яких ми за підручниками знали, які були заборонені, а тепер, виявляється, нічого особливого. За що їх було саджати і знищувати так одностайно? Чорний воронок приїжджав за ними. Люди навіть чемоданчики вже тримали напоготові біля виходу. І дивно мені, що ніхто не повстав. Націю знищували методично, а ніхто не кинувся, не впився кігтями в очі. Усе одно ж гинути, невже не можна було хоч ще пару за собою потягнути? Але про це вже, можливо, не нам судити. Уже минули ті роки. Але воно відкриває той період життя, який був забутий не нами, а тими очільниками, під чиїм началом ми жили, на жаль, 70-80 років.
Серед десятків тисяч знищених були сотні українських інтелігентів, художників, митців, літераторів і так далі. Як же це забути, як це пробачити? Вони могли би дати початок багатьом талановитим діячам дотепер. А, можливо, б з них випрацювалась еліта, яка би зараз очолила нашу країну, мистецьке коло. Вкрай шкода, що так сталось. Але тепер нам треба жити, як кажуть мудрі люди, за десятьох, аби відродити націю.
- Як, на вашу думку, треба заохочувати молодих митців?
- Найголовніше – це врятувати державу. Це має бути метою кожної молодої людини. А слава дожене обов’язково. Якщо людина робитиме щось дуже потрібне для своєї Вітчизни, слава її знайде.
- Тобто потрібно мати часточку патріотизму?
- Безумовно, без цього просто немислиме майбуття в державі.
- А що для вас патріотизм?
- Робити свою справу чесно, самовіддано, боротися. І момент істини у творчості – доносити глядачеві продукт, який, скажімо так, зроблений серцем. І це справа честі кожного митця – аби твір (літературний, музичний, пластичний тощо) був досконалий. Сюди люди кладуть багато часу, свого таланту. І, звичайно, хтось обов’язково стає на заваді. І от тут постає ця мить – ти борешся чи ні. А як видно, тільки у боротьбі можна досягти чогось. На жаль, так.
- А що стосується фінансового заохочення: деякі актори після початку агресії вирішили не їздити до Росії, як це позначилося на них в грошовому еквіваленті? Ви ж спілкуєтеся в акторському середовищі і напевно знаєте про це.
- Я просто по собі суджу і міркую так, що не є визначальним все ж таки грошовий еквівалент.
- Але він досить важливий.
- Якщо ти не маєш, що показати суспільству, і не маєш, у чому проявити себе, то за це гроші й так не платять. А якщо ти являєш собою щось, якщо ти – якийсь бренд, то тут спрацьовують не гроші, в жодному разі. Я багато дивлюся вистав, і мені запам’ятались дві яскраві. Перша – це вистава у театрі "Золоті ворота", там настільки мінімальними засобами зроблений цей твір, але він є настільки патріотичним, талановитим, ігровим, захоплюючим, з гумором, з почуттям гідності, там всі якості, всі фарби, які ми хочемо побачити в театрі. Далі – ще вистава в такому старовинному будинку (Столипін, кажуть, там був колись) на вулиці Гончара за твором Григора Тютюнника, це Малий український театр. Просто молодці хлопці і дівчата, молоді актори, такими невеличкими засобами вони тебе одразу охоплюють в обійми театру, справжнього театру. Бачите, я про гроші не говорю. Безумовно, вони їм потрібні.
- А як щодо підтримки з боку держави? Можливо, Держкіно варто не забороняти ті ж проекти Зеленського, а більше займатися підтримкою національного продукту?
- Правда, компанія "квартальців" сама на себе заробляє, але вони колись же починали. Буває, на жаль, так, що дають мішок грошей – знімайте кіно. А кіно не вийшло, кіно не сталося. Це має бути талановито, цікаво щонайменше, а воно виходить якесь помірковане, загадкове, експериментальне тощо. То що первинне, знову постає питання, талант чи гроші?
- Талант.
- От виходить, що для актора визначальним є талант.
- А як ви взагалі ставитеся до наших співаків, які їдуть на гастролі в Росію? Коли ви відкриваєте чергову новину про те, що, наприклад, Ані Лорак виступила на Новосибірській птахофабриці, що ви відчуваєте?
- Звісно, я розумію, як доросла людина, що не буде все так, як би мені хотілося. Я би хотіла, щоб всі одностайно широкими рядами були патріотами України. Так не буває. Хтось обов’язково слабший, хтось піддається на спокусу грошей, якихось інших чинників, тому їде. Я думаю, що від наших слів і від наших міркувань нічого не зміниться. І та чи інша особа обирає те, що вона обирає. Єдине – час все розсудить. Хтось кане в забуття, прийдуть нові, молоді співаки. У нас зараз велика армія надталановитих молодих дівчат і хлопців, які співають просто розкішно. І це радує більше душу, ніж те, що хтось не так повів себе. У кожної людини є вибір. Він, правда, відбувається на очах у всієї публіки, у всіх людей. На те ж вони і публічні люди, щоб хтось себе так поводив, а хтось інакше. Мені більше до снаги те, що я покладаюся на патріотизм, який вкрай потрібен зараз, на своїх співвітчизників юних, молодих.
- А ваша сім'я поділяє ваш патріотичний настрій?
- Моя сім’я – це я, мій чоловік і мої діти. Так? Чи ви мали на увазі родину?
- Родину.
- Не можу сказати за всіх. Я така, яка є, з чоловіком, з дітьми. Нам все це болить, всі ці чотири роки ми переживаємо. Кожну звістку про кожного загиблого я сприймаю як власну драму, як власну трагедію. Щоб не плакати, ми стараємось триматися, ми стараємось грати вистави, репетирувати, десь знаходити сили. Але кожен цей красень-юнак, у якого унікальна мова, кілька освіт, віддає своє життя, аби ми зараз так от могли про них ще й говорити, поки вони там сидять у своїх мокрих сирих окопах зі зброєю у поганій уніформі, яка горить. Як на це реагувати? Я також мати, куди мені бігти і прикрити його своїм серцем? Я внутрішньо разом з ними, мені це страшенно болить. Бо таких людей в світі немає, щоб бачили цей тотальний цинізм суспільства і при цьому йшли захищати цю державу, українців, знаючи, що не допомагають так, як треба, не оснащують їх так, як належить. Це унікальні люди, інтелігенція. Під час кожного інтерв’ю, яке ми чуємо в новинах, я намагаюся вдивлятися в це обличчя, як розмовляє людина, яка зі зброєю. Це якась особлива нація – воюють інтелігентні люди. А яка мова у наших воїнів, це просто дивовижно! Тому дай Господи, аби скоріше вони повернулися додому і вижили у цій страшній війні.
- Ви часто до мами їздите? Як ваша мама ставиться до цього?
- Тут ще така штука, що тато мій був комсомолець сталінського призову, ви тут нічого не поробите. Він вірив у ті ідеали, і він покинув нас, вірячи саме в це. "Я, - говорив, -комсомолець сталінського призову". І хоч ти йому що.
- Як так вийшло?
- Тоді саме був той час, коли все це ще відкривалося, і я не могла йому довести, не було того фактажу у суспільства. Зараз цього багато, можна взяти у бібліотеці, це доступно. Аби то татові дати – але і тоді б він не повірив.
- А мама як?
- Мама більше нейтральну обирає позицію. Вона щось почула від сестри, від її чоловіка, потім я намагаюсь перетягнути її на свій бік, доводячи ті істини і акти, які я знаю. На те ж вони і окрема сім’я, ті – окремо, і ми – окремо.
- А як ви з сестрою спілкуєтеся зараз?
- Зараз спілкування не є таким тісним, тому що ми дуже дорослі жінки і артисти. І я знаю, що Оля часто дуже їздить. Вона фактично весь час на гастролях, так стається у її житті.
- А куди вона їздить на гастролі?
- Усією Україною.
- Донька Олі Антоніна живе в Москві. І нещодавно у неї народилася дитинка.
- Так.
- Чи ви бачитеся з Антоніною?
- Ні, це вже відрізаний шматок родинний, гілка проросла зовсім в іншому городі. Так вона обрала. Так склалося життя, що це вже інша країна, а у нас дуже складні стосунки. І тому вона має віддати перевагу тій родині, у якій вона народила це дитя. І вона має сповідувати якісь істини. Вона живе з чоловіком, родиною. Я думаю, їй непросто, хоча коли вона приїжджала, вона була досить нашпигована тією інформацією, і нам було трошки дивно.
- Тобто політмашина на неї подіяла?
- О, працювала! Вона: "А у вас тут нікого не хапають, не забирають?" Ми не зважали на це. І цю кригу в її очах і у серці розтопило, знову ж таки, мистецтво, коли вона побувала на кількох наших виставах, прийшла дуже розчулена, ми обнялися, вона перейнялася саме мистецтвом, театральним дійством, яке вона побачила. І вже про політику, на щастя, ми не говорили, хоча вона існує, нікуди не дівається ця ситуація.
- А взагалі, на вашу думку, чи може бути культура без політики, або вони завжди йдуть рука об руку?
- Існують же якось Північна Корея і Південна Корея, якісь країни, у яких точнісінько така ситуація. Та сама Іспанія – розкішна країна, тепла, комфортна, щаслива для життя, скільки туди виїздить людей, які там осідають. І вона мала свої перипетії. Дійшло майже до такої саме революції, як у нас, щоправда без крові, на щастя. Там чиновництво зуміло знайти толерантний хід і чинники, які загасили полум’я, яке було розпалене. Власне, це той самий сепаратизм.
- А взагалі політика вплинула, наприклад, на театральні постановки, які зараз ставляться в театрі?
- Бачите, у нас ставить режисер із Росії, ставить другу виставу, і ніхто нічого не говорить. Отже, перемагає саме мистецтво, тому ніхто на це не зважає.
- Тобто на нові постановки це ніяк не вплинуло? Можливо, вони стали більш мілітаризовані?
- Ні, загалом говорити тією самою мовою в час перипетій, воєн, коли ми живемо, не варто, це ніколи не спрацює. Це треба робити опосередковано. Тоді емоція доходить до серця людини. А напряму буде нецікаво. Так влаштовано мистецтво, воно має бути через когось, через іншу країну, через минувшину, навіть століття. Тоді асоціативно спрацьовує враження.
- Яка у вас в театрі є така вистава, яка нагадує нинішню ситуацію в країні через якусь призму?
- Вистава "Незрівнянна", в якій я беру участь. Там згадується про події 1944 року, коли американська армія висадилась на березі Франції, а німці її знищували. І ті правдиві, реальні кадри, які є у виставі, дуже хвилюють глядача. Бо ми говоримо про американські події і сюжет, але це абсолютно адекватно перегукується з нашими подіями. А минає майже 100 років.
- Історія йде по спіралі, як кажуть.
- Тому воно і спрацьовує. Люди дуже схвильовані потім. Не тільки через цей епізод, а загалом після вистави. Але ця фарба у виставі дуже допомагає зрозуміти і теперішню ситуацію, і взагалі мистецьку, людина має вірити в себе, що би не було, у всі часи воєн, миру, творити і робити свою справу.
- Що стосується нових театрів, читала, що вас запрошували в скандальний Театр на Подолі, який відкрився.
- Запрошували на відкриття.
- Художній керівник театру Віталій Малахов заявив, що ви з Богданом Бенюком і Анатолієм Хостікоєвим готові там грати. Чи були до вас такі пропозиції?
- Ще конкретної не було, але я шаную цей колектив, зокрема керуючого Віталія Юхимовича. Це унікальна, легендарна вже особистість. Люди чекали цієї миті (побудови нового театру, - "Апостроф") більше 30 років. Це викликає тільки повагу і захоплення. Ми скидаємо капелюха перед ними. Фактично молодість минула в очікуванні. Але талановитий керуючий зробив інакше: цей Театр на Подолі об’їздив свого часу весь світ з гастролями, возив свої вистави, чудові вистави були. А зараз, зізнаюсь вам чесно, там нічого скандального немає. Це все придумана ситуація тими людьми, які були небайдужі, довколотеатральною публікою, якій, очевидно, було вигідно це зробити на певний період. Зараз все вже заспокоїлось.
- Це ніби війна театрів?
- Ні, громадськість, яка вбачала в цьому щось некомфортне. Хоча мушу сказати, що зовнішній вигляд, фасад у багатьох театрах світу саме такий. Він має бути неординарний, не такий, як стандартний будинок Національного банку чи просто житлового будинку. Це має бути щось ексклюзивне.
- Проблема була скоріше в тому, що він повинен був вписатися в стиль Андріївського узвозу.
- Це комусь так здавалося. Він якраз і не мав вписуватися, бо сам Андріївський узвіз і є еклектичним. І перлиною цього якраз став Театр на Подолі. Люди ще будуть аплодувати цій ситуації.
- Але вас іще не запрошували в ньому грати?
- Ні, там свого репертуару вистачає і своїх планів. Можливо, з часом, якщо складеться, хто знає. Мені би було цікаво, звісно.
- А як взагалі театральна громада поставилася до такої нової будівлі театру?
- У всіх акторів округлилися очі, що, Боже ти мій, які щасливі "подольці", що вони мають такий театр, з такими можливостями. Це чудово. Модерн – це розкішно. І тверді куліси, і все це так чисто, охайно, по-новому. Але загалом театр може бути таким, старим, інакшим, у підвалі, будь-яким. Головне, повторюю, аби театр був цікавим для глядачів.
