Увечері 4 квітня російський ракетний удар по Кривому Рогу назавжди змінив життя восьмирічного Матвія Головка. Хлопчик вижив, але втратив руку і матір. Його історія стала однією з найболючіших ілюстрацій того, як війна Росії проти України калічить дитячі долі.
Матвій народився і жив у Кривому Розі — місті, яке з початку повномасштабного вторгнення регулярно зазнає обстрілів. Війна увійшла в його життя, коли йому було лише п’ять років. За цей час він звик до сирен і вибухів, а спати навчався не в ліжку, а в коридорі квартири — там, де, як пояснювали дорослі, безпечніше.
Того вечора Матвій був на дитячому майданчику разом із мамою Вітою та старшою сестрою Анастасією, яка прийшла з власною дитиною. Повітряна тривога пролунала вже після того, як вони вийшли надвір. Часу сховатися не було. Балістична ракета “Іскандер” подолала шлях від території Росії до Кривого Рогу менш ніж за три хвилини.
О 18:50 вибух стався поряд із житловими будинками та дитячим майданчиком. Унаслідок удару загинули 20 людей, з них дев’ятеро — діти. Це була найбільша за кількістю підтверджених дитячих жертв одноразова атака за весь час повномасштабної війни.
Мати Матвія намагалася прикрити сина власним тілом. Вона зазнала смертельних поранень і загинула на місці. Хлопчика з важкими травмами доправили до лікарні. Загалом того вечора по медичну допомогу звернулися понад 70 постраждалих.
Батько Матвія, 58-річний Костянтин Головко, прибув на місце трагедії вже після вибуху. Його дружина була мертва. Він залишався поруч із тілом до приїзду судмедекспертів, а потім поїхав до лікарні — до сина. Сказати правду одразу він не зміг. Матвію сказали, що мама теж у лікарні і спить.
Наступні дні стали для хлопчика боротьбою за життя. Йому зробили кілька складних операцій, лікарі намагалися врятувати руку, але травми виявилися надто важкими. Після чергового втручання Матвій подивився на себе й тихо сказав батькові: “Її немає”.
Про загибель мами хлопчикові згодом розповіла старша сестра Анастасія. Саме вона вирішила сказати правду, не приховуючи реальності війни, з якою Матвій зростав.
Вона пояснила братові, що Росія нападає на Україну, що гинуть діти і батьки, і що їхня мама не вижила. Вона сказала, що тіло мами пішло, але вона назавжди залишиться в небі й у його серці.
Матвій переживав втрату мовчки. Він сумував за мамою і важко приймав нову реальність — життя без руки. Коли йому запропонували перший протез у реабілітаційному центрі Superhumans, хлопчик довго не міг зважитися. Сестра пояснила йому, що він не один — в Україні багато дітей, які постраждали від війни.
Після місяця лікування в Дніпрі Матвій разом із батьком переїхав до реабілітаційного центру на заході України. Там він часто був наймолодшим серед пацієнтів — поруч із пораненими військовими, які також вчилися жити заново.
Коли стає надто важко, Матвій тікає у цифровий світ. Він вчиться програмувати, грає в Roblox, збирає внутрішні ігрові ресурси, щоб захиститися від вигаданих монстрів. У цьому світі він хоча б ненадовго відчуває безпеку — те, чого його позбавила реальна війна.
Історія Матвія Головка — це не лише особиста трагедія однієї родини. Це ще одне нагадування про ціну, яку Україна платить за російську агресію, і про дітей, у яких війна забрала дитинство, здоров’я і найрідніших людей.
