Мирослава Полатайко-Гусак – українська акторка, яка тривалий час працює у Франківському драмтеатрі. Повз гумор Мирослави неможливо пройти без реакції. Наразі акторка працює над виставою "Медея" Оксани Дмітрієвої, прем’єра новинки відбудеться у березні. В інтерв’ю "Апостроф Lime" Мирослава розповіла про театральну сім’ю, топових режисерів та причини нелюбові до зйомок у кіно.
Мирослава Полатайко-Гусак
Читайте також: Композитор Бистряков похизувався, як цілував лауреатку "Оскара" Міннеллі посеред автоматників у Москві.
- Мирославо, у виставах за Вашої участі завжди дуже дотепний гумор, настояний на місцевому діалекті. На Вашу думку, якими мають бути жарти під час війни?
- Гумор має бути для розрядки та перезавантаження думок. Мій гумор подарували мені предки і батьки, в цьому мене виховували з дитинства. На гуморі я багато що тягну в нашому театрі. Дуже мало акторів, які можуть експериментувати під час вистави і додавати щось своє. Не всім це дозволено, а я маю таку можливість і пишаюся цим. Дуже важливо, аби через здоровий гумор люди відчували підтримку та надихалися на добрі вчинки.
- А як часто Вам доводиться ламати себе у ролі, підлаштовуючись під бачення режисера, яке йде в розріз з Вашим амплуа?
- Це часто відбувається в театрі. Актор як пластилін у руках режисера, і з тебе зазвичай ліплять те, що хочуть, не питаючи, чи подобається це чи ні. Проблема в тому, що я не зовсім драматична акторка, моя родзинка – це комедія. Коли ж доводиться втілювати психологічно важкі характери, то я над цим багато міркую. Дуже важко дається жанр трагедії, яка для мене є завжди викликом.
- Для акторів дуже важливо обходити певні штампи та стереотипи. Маєте свої рецепти?
- Акторові дуже важко не дублювати інші свої ролі. Ми зазвичай перегукуємося із самим собою у своїх роботах, наближено відчуваючи характер і нутро нашого персонажу. Але завжди якийсь відсоток штампу є в кожній нашій роботі. Це річ неминуча.
Читайте також: "Багато хто чекав на цей коментар": Дмитро Комаров відповів, чи дійсно розлучається з дружиною.
- Ви вже сказали, що ніколи не йдете суто за баченням режисера, а завжди вносите свою лепту в роль. У майбутньому Ви бачите себе режисеркою в спідниці?
- У мене вже є перша повноцінна робота - соціальна драма "Янголи без дитинства", де я втілила бачення щодо того, як люди мають реагувати на війну. Аби сьогодні це не було просто печаллю, а завтра історією. Соціальна драма нагадує нам, що війна не лише на передовій, а в кожному з нас. Це правдиві історії наших дітей, які я знайшла на соціальних каналах. Тема війни буде на часі ще дуже довго. Завдяки цьому невеличкому проекту нам вдалося зібрати сто тисяч для воїнів.
"Театр має бути різний"
- Зараз особливим попитом користуються вистави молодих режисерів, зокрема Івана Уривського, Давида Петросяна, які співпрацюють з багатьма українськими театрами. Якби зараз у театрі Івано-Франківська був сезон відкритих дверей для молодих режисерів, кого б Ви хотіли побачити і з ким попрацювати?
- Хотілося б попрацювати з польською режисеркою Маєю Кричевською, яка ставила в нас "Дзяди". Зараз ми поринули у роботу з харківською режисеркою Оксаною Дмітрієвою, яка ставить у нашому театрі "Медею". Готуємося до прем’єри. Вичищаємо, працюємо над нюансами у новій виставі. З Оксаною дуже цікаво працювати, такого формату режисерів у мене ще не було. Вона "Медею" переписала під сьогодення. Я з інтересом дізнаюся про нові ходи у мистецтві та і загалом відкрита до нових робіт. Суспільство прагне тем, які перегукуються із сьогоденням, тому роботи молодих режисерів користуються особливим попитом. Завжди все вирішує глядач.
Читайте також: Де зараз український продюсер Юрій Фальоса - перший чоловік зрадниці Ані Лорак.
- На Вашу думку, якого театру все-таки зараз потребує глядач: метафоричного чи більш конкретного, а іноді навіть політичного?
- Театр має бути різний, бо на кожну виставу знаходиться свій глядач різної вікової категорії. Люди потребують легкості, їм хочеться прийти в театр і відпочити, але й при цьому винести глибокі сенси. Це як 25 кадр про полонених та про те, що війна триває. Саме цей акцент має бути в театрах. Наш театр долучився до акції "Стань голосом полонених" і щоразу на сценах ми говоримо про те, що є важливим.
- Як вважаєте, у Франківському Драмтеатрі є певний відтінок консерватизму, як в інших національних театрах?
- Думаю, що ні.
- А чи були у Вас такі історії, коли вистава минула, але зустрічі з театром як такої і не відбулося? Щось Вас розчарувало?
- Звичайно. Були такі історії саме в нашому театрі, коли вистави мене не зачіпали, а навпаки я виходила порожня і байдужа. Наприклад, нецікавою для мене є вистава "Мертві без поховань" режисера Йокубаса Бразіса. Після її перегляду я нічого не зрозуміла і не знайшла жодної ланки, за яку б могла зачепитися, аби розвинути тему.
- А які вистави викликали у Вас захоплення?
- Для мене топовою є вистава "Буна" Давида Петросяна. Також мені сподобалися вистави "Конотопська відьма" Івана Уривського та "Буря" Оксани Дмітрієвої.
Читайте також: Зірка "Що? Де? Коли?" озвучила детальний план закінчення війни в Україні.
- Ви неодноразово фігурували на сцені із секс-символами театру – Романом Луцьким, Олексієм Гнатковським. Які вони як партнери?
Мирослава Полатайко і Роман Луцький у виставі "Нація"
- Ви вже говорите про нашу театральну сім’ю. У нас дуже хороші стосунки з усіма акторами, немає неадекватної конкуренції. Можна сказати, що на сцені зібралися справжні вершки і соки. Роман дуже скептичний до роботи, він завжди висловлює якісь претензії та зауваження. Він дуже хороший партнер, який дуже комедійний та простий у житті. Без зайвого пафосу. А Олексій дуже розумний чоловік, який тонко відчуває мою нотку гумору. Загалом колектив у нас дуже злагоджений завдяки Ростиславу Держипільському, який вміє підібрати правильних людей.
- Чимало акторів Вашого театру затребувані в кіно. Наскільки це актуально для Вас?
- У мене була пропозиція зіграти у фільмі "Король Данило" Тараса Химича, де я мала грати дружину Данила. Але не склалося, бо завагітніла. А загалом з кіно у мене пов’язані не зовсім приємні моменти.
"Я люблю експериментувати і творити на сцені тут і зараз"
- Чому?
- Проходила чимало кастингів, де мене примушували розмовляти російською мовою. Коли це чула, то просто відмовлялася від роботи. Наприклад, був розважальний фільм "Віталька", де мені довелося перейти на російську, я не витримала, розвернулася і пішла геть з кастингу. Режисери нахабно примушували розмовляти російською і таких історій багато. Для мене це завжди було огидно. Тому для себе кіно я закинула. Думаю, не на завжди, але наразі воно абсолютно не привертає моєї уваги. Мені театр подобається тим, що сьогодні на сцені можу зіграти одну виставу, а завтра можу це зробити знову, але набагато цікавіше. Я люблю експериментувати і творити на сцені тут і зараз. А в кіно ти бачиш відзнятий кадр і тобі здається, що ти могла б набагато краще. Але переробити нічого неможливо.
Читайте також: "Українців женуть на забій": композитор Бистряков напатякав собі на тюремний термін.
- Продовжу тему ненависної російської мови, яка тягне за собою "культуру" країни-агресорки (передусім російську класику), яку в Європі завжди знали і цінували. Українська ж була на задвірках. Як вважаєте, теперішні події якісно повпливають на розуміння, що цінно, а що - ні?
- Якщо у нас зміниться суспільство, поміняється відношення до наших авторів, то зміниться і ставлення Європи. Зараз ми бачимо, що по-іншому стали дивитися на твори Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших наших класиків. Це тішить. Ми ж театром, який часто бував за межами України, на різних сценах доносимо думку, що наші автори – це часто круті матеріали, які просто лежали на полицях, бо це було неактуально і непотрібно, бо всюди просувалося і нав’язувалося чуже.
- Як вважаєте, почерк Вашого театру змінився з війною? Чи йде він у ногу зі світовими тенденціями?
- Звичайно. Минулий рік був відкритим для багатьох режисерів Європи. Ми побачили різні формати і бачення вистав. Ростислав Любомирович відвідує безліч європейських фестивалів, вишукуючи щось ексклюзивне для постановки в нашому театрі. Тому ми йдемо в ногу з часом, вбираємо нові техніки. Наприклад, дуже цікавий словацький театр, де характерне прочитання не театральне, а більш буденне. Багато акторів мають навчитися цій легкості. Також паризький режисер Жуль Одрі певний час був заступником режисера в нашому театрі і ставив багато вистав з різними тренінгами. Це було дуже цікаво та пізнавально.
Читайте також: "Ти схожий тут на Кіркорова": журналістка оцінила кардинальне перевтілення Слави Дьоміна.
- Робота актора – це не лише про позитивний фітбек від глядача. Вас часом у соціальних мережах хейтять через унікальну мову. Як Ви реагуєте на це?
- Я ніколи не звертала уваги на хейтерів. Дехто вважає, що я не люблю свою мову і паскуджу її. Але ж наша мова пішла від наших предків. Моя бабуся дала мені багато знань про наше споконвічне, українське. Гуцульський діалект я вивчила спеціально для вистави "Гуцулка Ксеня". Хто не знає глибини мови, той буде казати, що це якась "нєпанятная болтовня".
- Мирославо, а Ваших заробітків як акторки Вам вистачає?
- Звичайно, що ні, хотілося б більше. Але я дякую за те, що маю і ще можу допомогти нашим хлопцям.
