Тарас Компаніченко – український кобзар, мультиінструменталіст, поет, лідер музичного гурту «Хорея Козацька» та заслужений артист України. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну став до лав Сил оборони, наразі є молодшим сержантом у складі Третього армійського корпусу.
В інтерв’ю "Апострофу" він розповів про український маскульт, чому молодь почала колядувати у радянському Києві 1980-х років, як отримав від родини антидот до російських пісень, а також про нові українські традиції святкування Різдва.
– З 2022 року ви людина з автоматом в одній руці й з бандурою в іншій руці. От коли все почалося, ви сам зараз вже молодший сержант, а тоді, коли потрапив до війська і прийшов з бандурою, то здивував сержантів, командирів?
– Мабуть. Мабуть, ми один одного всі здивували. Я думаю, що здивувалися перш за все вороги, бо було просто посполите зрушення, всенародне прагнення стати військовими тих людей, які геть ніколи й не думали, що вони потраплять у військо.
Тоді жартували, що косили від армії, а тут, коли трапилася не просто нагода, коли постукала у двері повномасштабна війна, коли була страшна небезпека захоплення Києва та інших територій, українці просто пішли й оббивали пороги, стояли в довжелезних чергах у військкомати або в якісь інші рекрутингові центри.
Звісно, що там були й зараз залишаються люди різних професій, різні успішні люди досить. Вони стали сержантами, вже зараз офіцерами, хтось загинув, хтось поранений, важко поранений і якось вже й списаний в цивільне життя, продовжує так чи інакше працювати на Україну і для української перемоги.
Здивувалися ті, мабуть, сержанти, які не були посвячені в українську культуру в такій мірі.
– Але багато хто тебе знав, так?
– Багато хто знав, так. Зараз багато хто знає, і я особливо дивуюся, що дуже багато молоді знає. Часом трапляється, що ти на якійсь заправці десь на сході зустрічаєш молодь, кажуть: "Пане Тарасе, можна з вами сфотографуватися?". Або ж коли проводиш зустрічі з особовим складом, то так чи інакше знаходяться люди, які кажуть: "Я виріс на ваших піснях", або "Моя мама була завжди на ваших концертах, а потім після концерту я засинав під ваші пісні на, так би мовити, афтерпаті". Ці люди зараз очолюють підрозділи, ці люди герої, не тилові, а герої передової, і культрегери, тобто культуротворці, великі воїни й справжні лицарі, щирі лицарі.
Міра посвячення у кожного різна і тоді була, і зараз. Можна з різної точки зору дивитися на маскульт. Я не працюю в маскульті.
– Нагадав слово маскульт. Я про нього вже і забув.
– Маскульт зараз працює на Україну. Він, можемо сказати, перевзувся, обернувся, хто і не перевзувався, а працював на Україну все життя. Сфера цього маскульту була досить обмежена, український сектор в Україні.
– То така попса.
– Попса зараз теж повернулася і працює, десь смішно, десь гарно виходить, по-різному.
– Ти сам попсу слухаєш?
– Я змушений інколи слухати попсу, коли я їду в автівці або люди слухають ту чи іншу радіостанцію. Я не кажу вимкніть, просто мені цікаво з точки зору аналітики, я аналізую на якому рівні це, це непоганий дуже рівень.
Ми набагато вищий маємо інтелектуальний, естетичний рівень від московської, наприклад, попси, та навіть від сусідів. Трошки трапляється мені чути попсу різних сусідніх наших країн. Я скажу, що в нас дуже хороший рівень попси й того маскульту.
Ми за нього заговорили, тому що у людей різні рівні посвячення в українську культуру. У декого є такий рівень, тільки на рівні маскульту, те, що звучить в етері. Таких більшість, але ми бачимо, що люди й молодь особливо слухає різну музику, музику різних ніш.
Мене тішить, що інтелектуальний рівень дозволяє цій молоді слухати музику різних стилів і їм одночасно може подобатися і таке, і таке, і таке. Вони можуть віддати належне в якості, що музика або поезія і в цьому, і в цьому, і в цьому стилі має бути якісною, хорошою.
Мені приємно, що в нашому суспільстві, і в нашій армії, і в Третьому армійському корпусі, бо я в Третьому армійському корпусі, така золота справжня молодь. Я щасливий, що я маленька піщинка чи маленька краплинка серед цього великого українського моря.
– Коли ти сказав, що молодь підходить і каже: "Тарасе, ми на ваших піснях виросли", я подумав, слухай, наскільки ж ми вже дорослі. Згадаємо нашу молодість, твою молодість. Це кінець 80-х років минулого століття. Київ такий ще підрадянський, такий комуністичний.
Звідкись з'являються групи молоді, які на Різдво відновлюють всі українські традиції. Та молодь, яку заганяли в комсомольці, в піонери, тотальна радянська пропаганда. У всіх на очах доля української інтелігенції – Василя Стуса і всіх інших.
І тут з'являється молодь. Тарас Компаніченко був серед цієї молоді, яка відновлює українські традиції, в тому числі різдвяні. Ці молоді люди знають колядки, знають всі обряди. Як так сталося? Звідки взялися ці люди?
– Можна сказати, не хочу цитувати Маяковського, але важко закатати асфальтом все пшеничне поле. Пам'ятаю, на Академмістечку, коли ми йшли на бульварі Вернадського, там ці тополі пірамідальні, які у старовину називали раїнами, до речі, таке прекрасне українське слово в словнику Грінченка є. Ці раїни або ж інші дерева, коли корені пускають, то ламають асфальт, досі там зламаний асфальт.
У дитинстві дехто дратувався, мені це був якийсь такий певний символ. Я думаю, Боже, які сильні ці рослини, що вони хочуть жити попри той асфальт. Природа досить сильна взагалі, ми бачимо по Чорнобильській зоні чи в інших містах, де людина не ступає, дуже швидко відновлюється природа і заростає.
Я думаю, що так само українська натура, бо це про натуру, про природу. Я так сказав, скільки б вони асфальтом не закатували, скільки б вони не бетонували, цю природу дуже важко знищити. Оце натуральне, те, що притаманне і те, що складає частину ідентичності, так чи інакше буде прориватися через цей асфальт, через цей бетон, попри все, понад все і завжди, де б і коли б це не було.
Тоді так само я думаю, може, це були “петлюрівські недобитки” чи онуки, чи діти репресованих, або діти тих, хто чув розповіді бабусь, дідусів, як воно було. Відновити цей втрачений рай. Ясно, що не був це рай, але елементи такого українства, яке вони бачили в повсякденному чи в святковому житті, ці люди намагалися якби відновити, відчували цю місію.
Перш за все, я пам'ятаю, що, по-перше, колядування ніколи не зникало. Навіть якщо в таких формах, як “Колядин, колядин, я у батька один, мене батько послав, щоб я грошей достав”, чи “Коляд, коляд, колядниця, добра з меду паляниця, а гречана не така, дайте, дядьку, п'ятака, п'ятак не ваш, не дайте руб бумажний”. Я спеціально вибираю такі найпоширеніші, навіть у 80-х, 70-х роках я це чув на Академмістечку і в Києві, чи в Сумах, коли я до бабусі з дідусем приїжджав, то вони навіть сміялися, жартували з того, що ж він жодної колядки не заспівав, а тільки “Колядин, колядин”.
– Але маскульт врятував загалом культурну традицію. Навіть таке елементарне: "Дайте, дядьку, п'ятака" – це зберегло традицію.
– Так. Мама моя була до восьмого класу в Архангельській області, бо вони репресовані, 29 років прожили на спецпоселенні, спочатку табір, а потім спецпоселення. У 1929 році арештовані були. Мама народилась в Архангельській області.
Я питав у бабусі, у мами, а що там колядували, чи там були якісь колядки? Я ж думав, там хоча б буде “Таусень-баусень” якесь. Якщо вивчаєш етнографію і цікавишся різдвяними традиціями Московщини, то у них зафіксовано такі колядки “Таусень-баусень” з приспівами, “кому сладкий пирог, кому вилы в бок”, такі теж варіанти є, дуже гуманістичні, як бачите.
Я питав у мами, вона каже: "Та ні, де там?". Каже, снарядихи були: “Снарядиха, не ходи за Онежское озеро. Не скажу, какая девка”, – не буду казати грубо, – “попу отморозила”. Оце такі, каже, пісні співали тільки.
У нас, попри все, коляда зберігалася в різних регіонах, на всій етнічній території, в тій чи інший спосіб, а в селах просто співали й на Луганщині, і на Донбасі, і на Херсонщині, і на Запоріжжі. Я спеціально теж називаю не лише, бо в нас уявлення, що це десь, знаєте, Галичина чи Волинь. Волинь і Галичина, звісно, і Поділля.
Воно співалося хоча б в таких коротких віршиках, які насправді в традиції розказував маленький хлопчик, який приходив до своїх родичів, до бабусі: “Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця, а гречана така, дайте, дядько, п'ятака, як не дасте п'ятака, візьму вола за рога, та й виведу на моріг, та викручу правий ріг, рогом буду трубити, волом буду робити. Здрастуйте, з празничком, Святим Різдвом, з Василічком”.
– Це повна версія.
– Так. Чи “дайте, тітко, ковбасу, а то хату рознесу”. Коли це каже маленький хлопчик, то це смішно, а коли це каже ґевал такий, то страшно, бо він може цю погрозу здійснити.
Ми хотіли відродити ці колядки. У 80-х роках ми просто почали ходити, співати з моїми однокласниками “Ой сивая та і зозуленька” чи “Добрий вечір тобі, пане господарю”. Мама розказувала, що співали “Син Божий народився”, а потім заборонили це співати, то, як хор Верьовки вже і всі інші, співали “Рік новий народився”.
Згадували, що в 60-ті роки, коли хор “Жайворонок”, хор “Гомін”, Клуб творчої молоді ходили, колядували, тобто це молодеча історія, що молодь хоче гуртуватися, хоче себе показати, хоче бути частиною якоїсь вічної традиції цієї землі. Я думаю, це тому спричинилося, що ми почали це робити, а потім ми в такий спосіб побачили, що можна теж відкривати справжню Україну.
У 88-му році вже, коли я був в Українському культурологічному клубі, потім в Українській гельсінській спілці, потім ми створили, я вам відкрию таємницю, хто не знає, Дмитро Тузов був у СНУМі, у Спілці незалежної чи націоналістичної, по-різному ми трактували, української молоді й був редактором газети “Замкова гора”. Там перші поезії Дмитра опубліковані.
– Як давно ми журналістикою займаємося.
– Дуже давно. Отже, я думаю, що в цей момент ми зрозуміли, що в такий спосіб можна і славити народження Христа, і традицію продовжувати, і водночас показувати, що не вмерла Україна, вона жива попри все і понад все, що є ця молодь, якою тішаться, бо люди, коли бачили молодь, яка говорить українською, яка колядує, це завжди викликало захоплення. У такий спосіб ще можна агітувати за Україну і показувати її справжнє, неспотворене, красиве обличчя.
– Скажи, от багато ж діти беруть у своїх батьків. У тебе дід з бабою, прадід репресовані. Я знаю, що дітей берегли, тому що Радянський Союз, щоб діти не виросли дисидентами, а доля дисидентів завжди дуже трагічна. Але якісь натяки були, тобі якось давали зрозуміти, що Україна все одно буде незалежною? Щось таке в дитинстві ти фіксував?
– Бачите, мене назвали Тарасом. Ці всі назви Богдан, Тарас, Ярослав чи Мирослав. Ми тепер розуміємо, що Мирославом взагалі в Галичині називали на честь Мирослава Січинського, який посмів проти польського намісництва зробити замах. Взагалі такі протести в нашому середовищі… Багато було або Леся, Олесь, Олесь Федорук, мій сусід, чи його брат Ярослав. Тобто якщо трошки завуальовано, могли називати Ігорем чи Олегом, водночас і Володимиром. Володимир – це так універсально, можна було подумати й про Леніна, і про те, і про інше. Насправді в українських колах це була свідома позиція – називати так.
Я думаю, що батьки, ясно, що робили натяки. Наприклад, батько мій вусатий ходив.
– Козацький такий тип.
– Козацький, Тарас Бульба такий, ходив в смушевій шапці. Він дружив з Іваном Макаровичем Гончарем, дружив з Федосієм Івановичем Сахном, це такий колекціонер з Ромен. Коли ми ховали його онука, у 23-му році загинув, Данила Кулиняка син, його дядько сказав мені: "Дякую, що твій тато рятував колись мого діда, тобто Сахна", який був в Ромнах, тобто він його забрав на Київщину, і вони переховували його від КДБ, наприклад.
Тобто в цьому середовищі ясно, що я купався якби, але то не було свідоме. На днях народженнях співали стрілецькі пісні, наприклад.
– Це вже був виклик системі.
– Ясно, що казали пісня ця “Там далі за рікою” насправді вкрадена. “Они ехали молча в ночной тишине по широкой украинской степи”. Тут натяк був, вони тут співали, “Розпрощався стрілець зі своєю ріднею”.
Батько, коли йшов з санчатами зі мною і в смушевій шапці повз школу, казав: "Тарасику, тебе будуть називати Бандерою". Отакий просто антидотик маленький мені.
– А Бандерою, тому що ти з дитинства українською мовою говорив?
– Так. У нас взагалі українською в школі говорили до четвертого класу. До 79-го року в нашій школі № 200, навіть на групі продовженого дня всі говорили українською мовою. Це вже потім 79-80 – це закручування гайок перед олімпіадою серйозне таке. Коли ми почали ходити з класу в клас уже, а не бути в одному гніздечку, то тоді все це почалося, почалися якісь насмішки на перервах, що хто говорить українською.
Ми йшли повз школу в Академмістечко і батько сказав: "Тарасику, коли будуть тебе називати Бандерою, то не звертай уваги. Бандера був розумним чоловіком". Отак просто сказав.
– Слухай, а діти ж дуже сприймають і запам'ятовують, особливо те, що батько і мама сказали.
– Або у дворі ми грали в якихось пекура чи жмурки, чи піжмурки, чи у квача, до речі зверніть увагу, українці ніколи не грали в салки, а грали у квача. Коли я якось в Сумах на річці почув, що приїхали москвичі, вони грали в салки, я думаю, не зрозуміло, що це таке. Ми завжди грали у квача і завжди гралися в пасочки з дитинства, а не в кулічі.
Коли вони 10 років назад почали заводити тут кулічі, тобто змінювати і цей контекст через московську церкву. Розумієте, що “это ж неправильно вы говорите, пасочки. Какие пасочки?” А те, що граються в пасочки, “паска валися, паска ліпися, не розвалися, бо я тебе з'їм”. У дитинстві ми гралися в пасочки.
Отже, ми гралися якось у квача чи кучу-малу в Академмістечку в дворі. Я після цього прибіг додому, а там Федоруки, мої сусіди, Василевський, Багмут, всі були українці. І вони вдома всі говорили українською, але ми говорили вже по-московськи у дворі. Я прийшов додому і по-московськи [говорю]. А мама мені каже: "Тарасику, а ти що мами не любиш?", наприклад.
Або ж я на бандурі такій великій хроматичній, я і досі на ній граю, хрещена мати мені її купила, тітка Олена, яка все це пережила, репресії. Я на ній вчив, мені сподобалася пісня з фільму про народовольців “Нас вінчали не в церкві”. Окуджава, здається, написав [пісню звідти]: “Ах только бы тройка не сбилась бы с круга, бубенчик не смолк под дугой”. Я вивчив, хотів бабусі в Сумах заграти це. Зібралися, я почав грати, а бабуся мені каже: "О, а чого це вже по-руськи?"
– Це в Сумах?
– У Сумах. "А чого це вже по-руськи?". Я в сльози, але це був антидот. Слухай, я більше ніколи не грав по-московськи ніяких пісень.
– Ти насправді зараз розповів, звідки взялася ще з радянської доби оця молодь, яка відроджувала українську культуру. Це ж дуже м'які зауваження батьків, вони ж тебе ні на що не налаштовували, але коли мама сказала: "А ти хіба маму не любиш?", то це ж врізається на все життя, правда?
– Звичайно. Були ще випадки. Я згадую, що з батьком ми їхали уперше в Карпати. Ми їхали потягом Москва–Івано-Франківськ чи Чернівці. Квитків не було, батько діставав, це відрядження в нього було. Це було купе, навпроти нас москвичі їхали. Зайшли з купе теж москвичі, вони сіли чай пити, розклали їжу, а батько зі мною ж, якби він теж комунікує з ними. Вони почули, шоковані, що дядько вусатий, хохол з їхнього погляду…
– Бандера.
– Бандера з сином своїм маленьким, якого називає Тарасик. Жах.
– Вони викрили націоналістичне підпілля.
– Абсолютно, і вони побачили, що українською мовою говорять. І це з Києва дитина.
– КДБ не викликали?
– Ні, не викликали вони КДБ, але почали усовіщать батька, до совісті закликати, до сумління. Вона каже: "Слухайте, ви же портите ребенку будущее. О чем вы думаете? Ну, ладно, есть какие-то песни украинские. Мы все их знаем, поем “Несе Галя воду”, “Ти ж меня підманула”. Ну, современной-то культуры не существует украинской”. Я це все чую. “Разве есть Роберт Рождественский, поэт такого уровня, как Евгений Евтушенко, как Белла Ахмадуллина”.
Вони це говорять. Батько так посміхнувся у вуса і каже: "А вы слышали есть такой Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Василь Симоненко". Стуса не знали, його мало хто знав тоді як поета.
Він почав цитувати Ліну Костенко: “Будь щедрою, хай плаче твоє листя, роздай плоди і знову зацвітай”, “Кассандра плаче на руїнах Трої, в руїнах Трої гріється змія”, наприклад. І тут ще більший шок. По-перше, це не про вареники й не про буряки, а про Кассандру, про Трою українською мовою. Шок.
– Наскільки важливо бути в контексті власної культури, так? Це ж просто щастя, що твій батько знав українських поетів і поетес і зміг їм зацитувати.
– Так, так. Звичайно, що кожен залишився при своєму, але я подумав, що для них це був такий шок, когнітивний дисонанс, чи якийсь когнітивний розлад серйозний, тому що вони подумали, как все запущено.
Я думаю, що ці промови [Михайла] Суслова, що в Україні ужас, они учат в школах украинский язик. Воно, звичайно, долітало не з одних джерел про те, що в Україні не все так плохо с украинством, то есть все плохо с имперством.
– Почали затискати гайки, закручувати.
– Вони зрозуміли, що не лише вбивства і розгром української інтелігенції, яка засвітилася, яка не цілком засвітилася, або яка просто затихла. Все одно щось там відбувається і особливо з дітьми, і оці маленькі вовченята можуть нарости. І вони таки наростили.
– Зрозуміли вони тоді, що все це передається дітям, і воно проросте обов'язково.
– То вони почали працювати з дітьми. Тобто посилення в школі. Взагалі російська мова, література, всіх, кого не запитаєш, всі казали: "Викладали ж краще. Краще ж викладали російську мову і літературу". Було таке викладання російської літератури, що це було “откровение”, що це була висока література.
Українська – це українські поети й письменники пройшли тяжкий якийсь шлях, селяни, я не проти селян, я теж по всіх лініях [селянин], вони козаки, але жили ж в слободах, селах, чи в маленьких містечках. Насправді було питання не в тому, що сільське чи не сільське, а в тому, що це було непрестижне. Вони так подавали, що українське було другосортне.
Там “В полі трактор дир-дир-дир”, “Тичина пише вірші та все гірше”, “Треба взяти кирпичину і вбити Павла Тичину”, оці всі “как будет по-украински сердечно благодарю? Дякую догори…”
– Це такий стьоб з української культури.
– Це ж теж в Маяковського анекдоти українською мовою, як він каже, “говорю тебе товариш москаль, на Україну зуби не скаль”, спалахуйки, всі оці діла. Неодмінно просто зневаження до всього українського, почалися називання жлобами, когутами. Я навіть не знав, що таке когути.
– А де все це народжувалась, як ти думаєш? Це ж була якась рознарядка.
– На Луб'янці.
– Це методичка КДБ тоді була.
– Так, вони поставили давно, тут були сили просто, на яких вони могли поставити. Наприклад, “Біла гвардія” була недоступна широкому загалу, але маскульт, знову ж таки кіно. Вони поставили на “Белую гвардию”. Тобто була ієрархія: комиссары и красные – это очень хорошие. Белые – это заблудившиеся хорошие. Петлюровцы – это априори мерзотники, негідники, п'яниці, вбивці, зрадники великой и неделимой.
Дивіться, які були фільми: по Булгакову, до речі, “Бег”, “Адъютант его превосходительства”, “Дни Турбиных”, “О бедном гусаре замолвите слово”, “Гусарская балада”, “Война и мир” Бондарчука.
Тобто вони створювали завжди світ не Родіона Раскольнікова з “Преступления и наказания” Достоєвского, а світ такого лоску. Звісно, що були певні поставлені захоплення оцим саме. Або ж напівзаборонений, а насправді улюбленець Андропова Володимир Висоцький. Всі слухали Висоцького. Мій батько теж слухав Висоцького і Окуджаву.
– З усіх кватирок лунало.
– Ми знали на пам'ять, та в мене все це в голові теж сидить. Коли інколи з якимись москалями перетиналися раніше в якихось контекстах, то я ж знаю всі пісні теж. В мене все це в голові. Ми добре знаємо їхню культуру. Вони для цього постаралися, щоб знали. Відповідно, на більшість мало це спрацювати як аргумент, як фактор прилучення до високого, актуального і престижного.
– І сучасного.
– Сучасного. Це модернове. Так чи інакше всі знали “Машину времени”. Я пам'ятаю, ці от анкети заповнювали дівчата.
– Щоденники.
– Щоденники. “Что нравится, какая песня тебе нравится, какая группа”. Boney M, Abba, але там була обов’язкова “Машина времени”. Тобто української “Арніки” чи Івасюка, якби ти написав Івасюка чи “Арніку”...
– Батьків би викликали до директора.
– Так, але просто питання, люди ж співали “Червону руту”, люди співали “Водограй”. Мама розказувала і я теж тою маленькою ще бандуркою грав теж це. Всі ж співали. Весь союз співав “Водограй”, “Пісня буде поміж нас” і “Червону руту”, “Червону руту” найбільше.
Це було небезпечно, що маскульт український в 70-х роках після погрому творить шедеври/ Може, не геть бітли, але “Пісня буде поміж нас” – це прямо бітли. Чи “Піду в далекі гори”. Це дуже класні речі.
– А чому скрізь звучало? Тому що не могли заборонити. Воно знизу йшло. Я думаю, з тієї ж причини, наприклад, не заборонили Тараса Шевченка вивчати в школі.
– Проблема така, що Шевченка препарували, Шевченка вирізали й все інше. Але часто-густо треба було прочитати на українській літературі вірш Шевченка на пам'ять. Вчили там три крапочки в цьому в підручнику, а батьки тобі підсовують, і не тільки в мене, бо на уроках літератури в нашому класі, принаймні я це можу посвідчити, і я впевнений не тільки в моєму класі, розказували повні версії Шевченка.
– Це теж геніально. Це зараз можна погуглити і знайти. А тоді ж на якихось примітивних ксероксах все це або від руки переписували.
– Від руки. Я хочу сказати, що у мами був переписаний заборонений текст Василя Симоненка, який ми зараз цитуємо: "Ради тебе перла в душі сію, ради тебе мислю і творю, хай мовчать Америки і Росії, коли я з тобою говорю. Україна, ти моя молитва, ти моя розпука вікова, гримотить над світом люта битва, за твоє життя, твої права". Це було виписано окремо.
– Ти сказав, що ми знаємо краще їхню культуру, тому що так програми були складені. Я б сказав навіть краще знаємо. Образ Родіона Раскольнікова з Достоєвського, якого ти згадав, це ж чудовий типаж, символ всього русского мира, погодься.
Старушку сокирою по башке. І мотивація є, тому що їй ці гроші не потрібні, а вони потрібні йому. Ось і все. Це русский мир, який діє за цими ж лекалами зараз в Україні.
– Так, але ще можна умовно ніцшеанство сюди приплести, що він хоче довести собі, що він не “тварь дрожащая” таким чином. Тобто утвердитися для себе, чи він зможе переступити через оці моральні імперативи, моральні якісь принципи, тобто стати начебто надлюдиною якоюсь. Це таке псевдоніцшеанство.
– Так і зараз переступають.
– Так, вони переступають, вони вчаться спочатку, там же ж методички. Методички пов'язані з тим, що вбивати все живе. Так побудовано, що в війні обов'язково спочатку дегуманізують, а потім демонізують ворога. Нам не треба нічого демонізувати й дегуманізувати.
У нас, подивіться, ці котики, ми рятуємо цих тваринок. У нас вчора на рекрутинговому центру дві собачки з Донбасу. Купа людей позабирали цих собак расових і не расових, коней вивозять, корів, кіз. Куди не прийдеш, котики там суцільні, або якісь собачки. Я ж просто з другої лінії, я знаю, як це все там відбувається.
А у них є методичка вбивати, тренуватися. Не хочу цитувати совєцькі фільми, але “на котиках тренуйся”. Так от вони вбивають мишу. Ну, мишу у нас теж, мабуть, коли в окопах дуже тяжко, то треш з цим моментом. Але вони стріляють, це методичка, це можна спостерегти, знайти ці всі моменти розроблені, що спочатку треба навчитися убивати. Тобто не боятися вбивати.
У нас ворог, якого ми змушені вбивати, тому що він прийшов на нашу землю і може вбити нас, то вони вбивають, так би мовити… Чому от коня вбив отой хлопець із Астрахані чи звідки там? Пам'ятаєте цю історію, що він просто розстріляв його? Навіщо розстріляв він коня?
– Скажи, будь ласка, зараз ти спостерігаєш, що в Україні теж є дискусія, що у нас занадто багато, таке модне слово вживають, ресентименту. Що забагато ресентименту і що треба зменшувати рівень ресентименту, самим розвиватися і так далі. Хоча з іншого боку, звертаючись до часів Другої світової війни, коли Радянський Союз вступив у війну, це ж почалось з такого потужного ресентименту: "Пусть ярость благородная вскипает как волна". Що ти думаєш з цього приводу?
– Я думаю, що велика складова тут не “ярость благородная”. Ярость благородная, бачите, як поєднана – “ярость” і “благородная”. У нас цього теж достатньо в піснях.
Люди мені присилають різну поезію, діляться зі мною, молодь. Я навіть підказую щось, десь хтось мені цитує або каже: "Дозвольте, я вам процитую". Я бачу, що там є теж такий “зітремо на порох і не будемо жаліти”. Є графоманська поезія, яку я підтягую, цитуючи навіть свою поезію, щоб людину не образити. Спеціально цитую якісь шматки своєї невдалої поезії…
– У тебе буває невдала поезія?
– Я самокритичний у всякому випадку. Тому я кажу приклади, або коли я переробляю свою поезію стару, я її вдосконалюю. Я кажу, дивіться, тут недосконалість, і тут я зараз переробив. Я спеціально вибираю свої приклади, щоб показати, що не святі горшки ліплять.
– Зараз різдвяні і новорічні дні. Я нещодавно з Георгієм Коваленком спілкувався. Він каже: "Наше Різдво, не думайте, що це якийсь дуже герметичний світ, що це лише, наприклад, культура, яка сформувалася дуже давно, колядки, які нам відомі дуже давно, а це і те, що виникає зараз. Це щось дуже сучасне, модернове". З того, що ти написав, з твоїх поезій, які ти які ти поклав на ноти, ти можеш щось означити як сучасну колядку?
– Я написав в 90-х роках колядку, яка стала, так би мовити, народною і люди її цитують. Я її перестав навіть співати. Тобто мелодії на колядки написав чимало, до таких, що я не тоді ще не знаходив текст мелодії на них. Але водночас я написав словами колядку, яка стала справді в середовищі народною.
Сучасна культура українська справді творить нові традиції, нові обряди з покликаннями начебто на якісь традиції давніші. Відомо, що ми прийняли, наприклад, передачу Вифлеємського вогню. От зокрема пластуни цим займаються, і скаути.
– До речі, я цьогоріч отримав Вифлеємський вогонь від пластунів.
– Традиція передачі Вифлеємського вогню досить нова. Вона з 1998 чи 1999 року. У нас вона вперше теж тоді з'явилася, але її обґрунтовують, що, мовляв, в середньовіччі зі святої землі лицар привіз в Європу вогонь. Я не знаю, як він на кораблі привіз той вогонь, чи тільки його огарок привіз в каганці, бо так можна теж передавати вогонь, виявляється. Зараз уже везуть його спеціальними рейсами до Європи, потім всім роздають. Це ж нова традиція. Вже є пісня “В небі зірка спалахнула, там десь народився Господь”. І люди виносять цей вифлеємський вогонь всюди.
Або буде хода з зірками.
– До речі, у нас є твоя зірка.
– Так, це моя зірка. У мене багато різних зірок. Батько колись займався художнім литвом. І цю рапіду я вмонтував сюди. Така дуже наївна, тут українська ікона. Це ми з дітьми колядували, стару десь не могли знайти і дуже по-швидкому [зробили]. Вона так наросла, обросла. Я тут думав тепер вже вчепити якийсь шеврон Третього армійського.
Я просто хочу сказати, що сьогодні, коли мене бачать з цим, то тішаться і мені присилають фотографії, де ми до Дмитра Клочка прийшли й всі ще діти малі. А вже діти зараз повиростали, у мене син уже два роки в війську, чи у дівчат хлопці у війську, або вже навіть молодший, він у “Вовках Да Вінчі” воював, то вже списаний, бо поранений важко. Але коли бачать це, то щось є таке стале.
От про традиції. Сьогодні буде хода [інтерв'ю записане 25 грудня 2025 року – ред.]. У ці дні в Києві можна було б зробити розколяду, на розколяду справді збиралися ватаги. А на коляду, в перший день Різдва – це нова традиція, що всі прямо біля Святої Софії будуть йти з цими звіздами й не тільки тут. Це почалося у Львові, це ніхто не заперечує, але зараз це масштабувалося.
Зараз злотоглавий Київ це робить. Зараз і в Полтаві, і в Січеславі, в Дніпрі, і в Чернігові, у Сумах, у Тернополі, у Луцьку, я думаю, що в Ужгороді теж, у Франківську, звісно, у Чернівцях. Тобто це масштабувалось, у Кам'янці, в Одесі. Вчора я Мирославу Отковичу пишу привітання, а він мені каже: "Саме колядуємо, Тарасе, в Одесі".
Або ж на фронті, мені вчора з Запорізького напрямку прислав побратим з ГУРу, прийшла ватага. Більше того, якось я їхав в маршрутці, це попереднього приїзду до Києва, мені каже молода дівчина: "Пане Тарасе, можна я з вами сфотографуюся?". “Можна”. “Ми вашу колядку співаємо “Ангели, знижайтеся” Сковороди.
Ми Cад вертепів. Я сама з Куп'янська”. Я кажу я тут якраз на цьому Куп'янську-Вузловому, там все це. Тобто вона каже: "А ми створили оцей “Сад вертепів”, ми їздимо по передових, саме по близьких до окупованих частин України”, і вони колядують.
