Іван Малкович – поет, продюсер, видавець, власник, директор і головний редактор видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га”.
В інтерв'ю "Апострофу" він розповів про глобальність нашої культури, український космос, симфонічну музику, свою віру, і про те, як Україна, мов колись потоплений корабель, нарешті постає перед світом.
– Пане Іване, я думаю, ви зі мною погодитеся, наші діти зростали на книжках “А-ба-ба-га-ла-ма-ги”. У нас з'явилось це покоління українців. З моменту відновлення незалежності ми багато чого не встигли зробити, а от політичну націю створили.
– Я думаю, що це великою мірою правда. Колись було чи 20-річчя, чи 25-річчя нам, і виступали брати Капранови. Вони казали, що те покоління, яке було на Майдані у 2013-14 році, виховувалися на ваших книжках.
Я подумав, що в цьому щось є. Тобто і на моїх, і на інших українських книжках, на правильних підручниках, де вже історія викладалася з нашого погляду. Тому, я думаю, що це великою мірою так.
– На одній з книжкових виставок мені британці сказали: "Ми вам заздримо". Я кажу: "Чому?". "Тому що у вас є “А-ба-ба-га-ла-ма-га”". Вони тримали в руках ваші книжки. Це означає, що українці здатні створювати дуже сучасні й дуже якісні системи, правда?
– Ми бачимо це всюди. Ми бачимо і надихаємося сьогодні, що нас передовсім цікавить? Це наше військо, наша зброя, наш захист. Ми бачимо стільки новацій, стільки інженерних думок, в тому числі в озброєнні, як ми намагаємося дешевше зробити щось краще, щоб воно добре стріляло. І в який спресований час. Час спресований, бо зараз війна, але все це визрівало, тому що воно не на порожньому місці все було.
Я пам'ятаю, ми видавали років 12 тому, мабуть, книжку “Український космос”. Я так спеціально виклично назвав, тому що українці багато причетні до космосу, від Котермака, того, що Юрій Дрогобич, який викладав в Болонському університеті, це 1400 якийсь там рік.
– Юрій Кондратюк.
– Юрій Кондратюк вже пізніше, але в нас був і [Олександр] Засядько, який артилерію придумав, син останнього гармаша Запорізької Січі, той, який був з [Петром] Калнишевським. Розумієте? Цей син, здається, був адміралом російської армії, ми не мали своєї держави, але він придумав артилерію. Разом з англійцем [Вільямом] Конгревом. А артилерія – це запуск у космос. Тобто це дуже все пов'язано.
І так далі до Кондратюка і до наших великих космічних геніїв, які часто сварились між собою, це українці Сергій Корольов, Валентин Глушко, в кого краще, але вони рухали людство в космічні горизонти. Ми тоді багато чого випереджали.
Я потім думав собі, що ці наші сучасні ґаджети, що ми всі ніби більше читаємо з комп'ютера, а не з книжок… Бо здавалося наприкінці того тисячоліття, яке ми пережили з вами, що книжка паперова умре, а вона не вмирає, але ґаджети існують. Я думаю, це для того якраз, що ми колись можемо перенестися десь далі в позаземній цивілізації, ми з собою бібліотеку тоді вже не візьмемо, тоді вже треба ці ґаджети і ці всі новації. Тобто українці завжди були попереду. І в цій книжці, “Український космос”, ми описували цих наших геніїв.
Я про те, що це не на порожньому місці сталося, що зараз у нас є такі новації, що люди вигадують новітню зброю і ці дрони, що зараз у нас хочуть перебрати, їх викрасти.
– Або обміняти технології.
– Обміняти, як поляки.
– Поляки, так. МіГ-29 на ваші технології. Ви знаєте, я колись робив матеріал про Сергія Корольова. Ви ж пам'ятаєте, в Радянському Союзі була в анкеті графа про національність. Сергій Павлович Корольов писав – українець. Я сам в архіві бачив цю анкету.
– Ми це публікували. А Володимир Челомей зробив настільки потужний двигун, що він міг нести до найдальших планет, тобто він був найпотужніший у світі. Челомей свою кандидатську роботу писав українською мовою. Це один з найбільших геніїв.
Коли вже розвалювався, до речі, союз, це, може, 89-й, 90-й рік чи 91-й, я вже не пригадаю, то американці зацікавилися нашими ракетними двигунами, які несли в космос літаки. Коли вони перевезли цю, здається, челомеївську спайку з чотирьох двигунів і себе на випробовувальних станціях їх ввімкнули, воно як загриміло, трохи не рознесло їм. Вони зрозуміли, що це потужність страшна. Вони тоді два від'єднали й тільки на двох летіли. Тобто в нас багато було таких геніїв.
– Цікаво, що поет говорить про космічні технології. Це дуже важливо. Я думав, що ми з вами зобов'язані поговорити про те, що я називаю глобальність української нації. Я вважаю, що глобальність нашої культури – це теж наш захист. Тут можна багато прикладів наводити, які у нас книжки, як працює наша пошта навіть в умовах війни, банкінг наш, швидкість інтернету. Тобто оця додана вартість України для світової цивілізації. У чому ви її вбачаєте?
– Треба багато передумов, щоб ми ставали глобальною нацією. Це стосується, може, навіть такого найпростішого, щоб українців було більше. Щоб нас не меншало, але більшало. Нас тотально меншає.
Я вважаю, що як Господь поможе нам втриматися й розвиватися далі, а ми всі віримо, що так воно і буде, то держава повинна дбати про народжуваність, про те, щоб доплачувати матерям, які народжують трьох дітей, прирівнювати їх до якоїсь професії. Нам це потрібно для того, щоб залишатися, щоб ставати таким глобальнішим гравцем.
Наприклад, Чехія, візьмімо музику. Які у них композитори? Сметана, Дворжак, він диригував ще в XIX столітті в Нью-Йорку, його симфонії знамениті, весь світ виконує. Їхній кінематограф дивовижний. Їх знають, але їх не так багато. Їх 10 млн. Очевидно, Дворжак геть не гірший композитор, ніж російський. Але в це не вкладається стільки ресурсу, стільки грошей на прославляння цього, так, як Росія робить. Вони ж недавно робили балет на танках, це так говорили метафорично, це взагалі найбільший цинізм, вони показують своє обличчя.
Я пригадую Василя Симоненка. У 1961 році він написав вірша, де була така строфа: "Україно, ти моя молитва, ти моя розпука світова, гримотить над світом люта битва, за твоє життя, твої права". Йому 26 років, мабуть, на той час було.
Гримотить над світом люта битва за життя України. Яка люта битва? Поет чує тектонічні зрушення далиною в 60 років. Тепер же ж гримотить над світом ця люта битва за Україну, за її волю, за її права. Це справді таке велике нещастя, але воно винесло нас нарешті на кін світу і люди бачать, це Україна, це українці. Пам'ятаєте, в 22-му році на Таймс-Сквер писали: "Будь сміливий, як українці".
– Це вже елемент глобалізації, правда?
– Не тільки це. Наприклад, Метрополітен-опера. Моя приятелька приїхала звідти зі стажування. Вони безкоштовно дають стажування діячам української музичної сфери. Вона просто була в цьому тілі Метрополітен-опера.
Якби людям пояснити, умовно, є Папа Римський, а є папа оперний, який там керує. Це Пітер Гелб. Це дивовижний чоловік. Він уже майже 20 років керує Метрополітен-опера. Що він зробив? Коли почалася тільки війна, він звільнив Нетребко.
– Це російська оперна співачка.
– Так. Фактично вона має українське коріння, але не призналась цього, бо ми бачимо за прізвищем Нетребко. Вона голос мала нормальний, але не мала голови й немає. Він її звільнив. Це був сміливий крок.
За це Метрополітен-опера піддалась такій хакерській атаці... Щоб розуміти, 2000 людей щодня працюють у Метрополітен-опера. Це величезний організм, це великі донорські організації, сотні мільйонів йдуть на це все. Він пішов на цей крок щодо України. Далі він зробив в Метрополітен-опера куточок, де є прапор, де є українці, які співали в цій опері.
На кожній програмці кожної оперної вистави там є тепер, – вона привезла мені – у сезонах 2025-26 років ми й далі вшановуємо українців, які змагаються за свою свободу. Це на кожній. Він має якесь віддалене… Хтось там був з України. Цей чоловік, Пітер Гелб, запам'ятайте, ми мусимо віддавати шану таким людям, тому що це настільки велике, це те, що глобалізує Україну. Це страшенна глобалізація, там цілий світ. Там цілий світ музичний, оперний щонайкращий. Там всі бувають.
Дружина [Пітера Гелба] [Кері-Лінн Вілсон] приїжджала сюди. Його дружина з “Київською камератою” створила спеціальний Freedom Orchestra. Вона диригувала у Львові. Зараз приїжджала на концерт, уявіть собі приїхати зараз з Америки в Україну – її концерт, тривога, концерт відміняють. Вона буде приїжджати, щоб переграти цей концерт. Це дивовижні люди. Дякуємо таким людям, ми маємо їх шанувати, а ми про них взагалі не чуємо. Вони приїхали до нас, як рядові люди, їх мають з величезними почестями зустрічати, бо такі люди роблять для нас дуже багато.
– Пане Іване, але і для них це пункт в біографії. Уявляєте, вони були в Україні, диригували оркестром під час війни, коли лунали сирени. Ви згадали Василя Симоненка, а я думаю, що поети справді на вістрі. “Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю”, правда? Людина передбачила навіть ту ситуацію, яка зараз.
Ви скромно промовчали, коли я вас представляв, а ви ще й продюсер. Якщо ми говоримо про світову музику…
– Це моє улюблене.
– До речі, ви ж скрипаль за освітою, так?
– Так, перша освіта, музичне училище я закінчив як скрипаль.
– Так, і ви продюсуєте просування української симфонічної музики.
– В Україні, бо для мене дуже важливо, щоб ми впорскнули в душі українців справді українську сучасну музику. Ті ж коляди. Книжка “Нова радість стала” з дивовижними ілюстраціями Андрія Потурайла і Ростислава Попова, тут можна її слухати, там є QR-коди.
Я спродюсував спочатку дві різдвяні симфонії, це з Мирославом Скориком та його учнем Іваном Небесним. Вони створили дві симфонії такі. Я сказав їм свої улюблені коляди, бо я хотів, щоб ці коляди звучали не спотворено, так як в сучасній музиці, що ти навіть не розумієш, звідки ця мелодія, якісь не ті слова або і без слів. Щоб ми почули десь, як це звучить правильно, щоб ця тема була проведена так, як вона народжена, а потім вже можна по-іншому робити.
Скорика я просив, щоб він написав симфонію для бетховенського широкого оркестру, бо в нас тоді не було держави в той час. Він зробив це. Він починає свою симфонію з “Бог предвічний”. “Бог предвічний” – це головна коляда на заході України, з неї починається. “Бог предвічний народився” – це якась дуже стара коляда така. Він її створив так, що її можна виконувати прямо на бахівських вірганах. Це дивовижно.
А Іван Небесний, я попросив його, щоб він зробив цю симфонію в такому легшому стилі, наближеному до американської різдвяної музики, яку всі знають, а свою українську, далебі. Колись дізнаються. І він це створив. Я бачу скільки прослуховувань в інтернеті, як багато людей пишуть.
Перед самою війною я відчув, що щось буде, бо люди звідти, особливо з Галичини, ми знали, що якщо москаль каже, що піде, то він таки піде, ми переконалися в цьому. Я в грудні, якраз на Миколая, десь в ці дні 21-го року, подумав, що мушу вкласти гроші й ми мусимо записати в студії оцю симфонію. Симфонію записали перед самою війною і дати людям безкоштовно, щоб вони слухали. Так багато є відгуків і люди дуже багато слухають цю музику.
– Розкажіть про українських композиторів. Це дуже потрібно, тому що може бути геніальна музика, але якщо її не продюсують і не просувають у світі, про неї мало хто знає.
– Я вже про Пітера Гелба говорив, але він замовив нашому композиторові цілу оперу на воєнну тематику. Я забув, це, здається, чи про Маріуполь, даруйте, мені самому соромно, що я забув, але вона створена українським композитором молодим, якого я так само не дуже знаю. (Йдеться про оперу «Матері Херсона» композитора Максима Коломійця, – прим.ред.)
Про українських композиторів, я думаю, передовсім зараз трошечки є якийсь поступ. Більше [Бориса] Лятошинського слухають. Ми й самі ще не пізнали своїх композиторів. Ми не знаємо їхніх партитур. Їх часто так само гнобили, та того ж [Миколу] Лисенка.
Тільки є один співак у Великій Британії, який за походженням в якомусь коліні українець, який записав дуже багато романсів Лисенка, а до того ніхто не записував. Це біда Лисенка була ж, трагедія, що він не написав якоїсь великої симфонії концерту, тому що він мусив закривати всі діри. Натомість він написав дитячі оперки. Я зараз буду їх видавати знову. Це “Пан Коцький”, “Коза-дереза”, вона дуже смішна. Але брався за все, бо нічого немає, нема держави.
І композитор, і письменник мусять дбати, мусять будувати замість держави, як Франко. Він і дитячі вірші писав, і прозу, і вірші, публіцистику, і такі філософогеми. Тобто бралися за все, бо не було держави, й письменник мусить робити. Тепер зрозуміло, що просувається все такими темпами.
Пам'ятаю, [Дмитро] Павличко десь у 89-му на перших мітингах в районі стадіону сказав дуже гарну фразу: "Цей клубок русифікації, оцього всього, він закручувався 300 з гаком років в один бік. Дайте його розмотати хоча б на два-три десятиліття назад у наш бік. І ви побачите, що буде". Його дуже пророчі слова.
От подивіться, пройшло 30 з чимось років. Наприклад, візьмемо якесь ужиткове мистецтво, мистецтво вишивки. Ми думали, що якщо відійдуть старі жінки, то вже все. Подивіться, що молоді дизайнери творять з українського. Зараз Руслан Багінський, і Петро Ясинський.
Галерея “Лафаєтт” їх виставила в Парижі, у в цьому найбільшому казковому торговому центрі. Їхня українська виставка, вони головні убори роблять, але вони зробили презентацію України. Там у них присутні і Малевич в якихось своїх іпостасях, і українське народне ремесло. Це було в самому центрі. Люди хочуть тепер підтримувати Україну. У нас є шанс дуже великий, і ми мусимо, бо це вікно швидко зачиниться.
Наприклад, не казати, що ми відрікаємося від того ж Чайковського, а казати, що Чайковський свій перший концерт хотів назвати “Український концерт”, малоросійський концерт, бо він зітканий на 90 з чимось відсотків з українських мелодій. Принаймні донести, що це український, але, брат його справді імперець, тому що [сказав додати] туди ще французьку мелодію і вже не можна було називати [українською]. Нам треба казати, але там дуже багато начерпано з українського джерела, він живився тим. Він навіть має українське так само походження.
Ми не можемо називати консерваторію його іменем, бо зрозуміло, що він на жупелі кацапстану, ясно, що це грає проти нас, але ми мусимо з цього боку підкреслити, що не все так однозначно.
– Підкреслити, що Гоголь – український письменник, правда? До речі, я чув, коли у нас в Києві перейменували вулицю Нахімова, багато хто казав: "Чекайте, це ж український адмірал. Треба його навпаки занести в аннали української історії, як українського адмірала", не відмовлятися від своєї спадщини, а навпаки розширювати її сферу.
– Я про Нахімова не знаю, чи він в українській справі був. Тобто тут треба дивитися, чи ця людина була хоч якимось чином долучена до української справи, тому що Чайковському, може, не треба йому було писати оперу про Мазепу. То таке вже, то вже минуло. Гоголеві не треба було другої редакції робити “Тараса Бульби”, де він викреслював слово “Україна”. В першій редакції було, тому що він їхав в Петербург. Юнак їде, клекоче, щоб виклопотати звільнення України від усіх податків. Він з таким наративом туди їхав.
Ми мусимо дивитися, що вони зробили, але для України, для того, як українська душа виявлена у двох перших книжках Гоголя, зрозуміло. Ми видали ці книжки в найкращих українських перекладах, я так і назвав, “Українські повісті” Гоголя.
– Цікаво, що ви сказали, що світові зірки одягаються в одяг українських дизайнерів, це також шлях до глобалізації української нації.
– Треба зібрати всіх тих людей, які нас підтримували, славних-преславних, і якось їм подякувати за це, якийсь такий фільм зробити, хто нас підтримував.
Та навіть ці українці, які відрікалися від України, ця артистка голлівудська з Чернівців, Міла Куніс, здається. Вона свого часу поїхала з Чернівців, їй було до 10 років, я щось таке пригадую. Вона на Україну якось так гнала трохи. А тепер, коли сталася війна, коли українці почали про Україну говорити, люди люблять тих, про кого говорять, що ти не пригнічений, хай ти зараз загрожений, але ти борешся. І вона каже: "Ой, я пишаюся, що я з України, моя донька каже, що вона українка в школі". Тобто це Міла Куніс вже каже про свою доньку, вона абсолютно перемінила, вже пишається, що вона з України. Вже вона не гнобить її, бо тепер це модно.
Те, що ви кажете про глобалізацію, Україна поступово такою стає, такою великою ціною, жахливою ціною просто. Молодь її творить у всіх сферах, ми дивимося і в музиці, якихось дизайнах. Наприклад, я дивився, як десь на якійсь світовій виставці малюнки Марії Приймаченко прямо оживляли й робили такі великі об'єкти гіперреальні. Це таке красиве. Це так проривається багато українського таланту зараз усюди. Дай Боже, нам тільки вистояти й не загубити цього палання.
– Пане Іване, в країні війна і в мене було відчуття, що ми з вами не маємо права на свята, я вам відверто кажу. Але той же “Щедрик” якось сам в голові вмикається. До речі, один військовий мені сказав: "Та ну, Дмитре, облиш. Москалі тільки того і хочуть, щоб ми від своїх свят відмовилися, жили в підвалах, всього боялися, але так не буде". Яким має бути зараз це свято, ще й зважаючи на те, що москалі відмовилися від різдвяного перемир'я?
– Вони ще ж хочуть цим довести, що в них правильніше Різдво. Я бачу, як самі військові, у кожного з нас купа родичів воює, приїжджають, як вони вириваються, хочуть на Різдво, хочуть куті, сфотографуватися, як вони їдять кутю, навіть красиві фотографії роблять в окопах. Що казати? Як без цього?
Я роблю зараз різдвяні концерти у філармонії вже кілька років, і намагаюся, щоб щонайкраще, це все на українській традиції, але щоб це було таке високе Різдво, тобто, щоб це була і класична музика, і гарні співи, і щоб ми не забували і народну, але щоб це було гарно, мистецько піднесено, це дуже важливо. Дуже важливо, щоб ми залишалися.
Ясно, що цю всю ресторанівщину… Таке, гамірно.
– Але ніби вже російського блатняка у нас немає.
– Менше, менше, але голос проривається. Там, де “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, під нами прямо ресторан, вони зараз приїхали, ми просто з ними іноді боролися, сварилися. Наскільки гучно ця увеселительная музика. До всього треба мати міру. Почуття міри – це те, що робить з простої людини людину культури. І міра, і вибір. Що ти вибираєш? Треба старатися підштовхувати людей до доброго вибору.
Я своїми книжками намагаюся принаймні це робити, якось виховувати такого читача в гарній культурній, ошатній книжці. Хоча тепер мода, до речі, на інше. Таке ілюстрування прекрасне, витончене, філігранне, наприклад, як в того ж Владислава Єрка, що малював “Снігову Королеву” і багато інших книжок… У світі вже більше цінується таке, як курка лапою, вони кажуть: "Це може налякати дітей, вони побачать, що це недосяжний взірець і вони не захочуть малювати". Я коли це чую, мене це просто лякає, тому що я маю сотні свідчень листовних, на зустрічах, коли люди кажуть: "Ми з ваших книжок, з того ж Єрка там, Лавра, ми почали малювати, захоплюватися, і ми стали художниками, це нас зацікавило". Саме високе притягає, що ти хочеш до цього дорости.
У світі зараз такі книжки, які швиденько малюються, як курка лапою, це одна вовча пісня. Тобто ти вже не розрізняєш художників, який це почерк. Воно все дуже приблизно подібне. Ну, мода мінлива.
– Пане Іване, таке філософське питання. Ми з вами в різдвяні дні говоримо. Як ви думаєте, чому стільки болю, насильства і горя є у світі, де є Бог? Ви маєте відповідь на це питання?
– Є народна одна українська казка, де там зрозуміло, що в принципі Бог всім командує. Але є, наприклад, зараз мені дуже подобається один молодий український письменник Артур Дронь. Він воював, був поранений. Він поет, але зараз ще прозову книжку видав, називається “Гемінґвей нічого не знає”. Він розмірковує про Бога. Йому 25 років, писав він це, може в 24, чи 23, може, вже 26. Він наскільки глибоко про Бога говорить…
Він розповідає, наприклад, про випадок, що він воює з хлопцем, який агностик, абсолютно не вірить в Бога і каже, що, як буде вже там, якщо я його там побачу, тоді повірю. І трапилося так, що він був вже майже мертвий. Потім вони зустрічаються з ним. Він каже: "Я його не побачив. Я не повірю". А Артур Дронь каже: "А Бог був з нами". Для нього зовсім інший висновок, що був Бог, бо він його врятував. Бог був з нами у кожній ямці, у кожній долинці, де ми ховалися, Бог був зі мною. Тобто тут, як подивитися, чи Бог це допускає, чи проти Бога є так само якась сила, яка це дає і не можна її впорядкувати.
Ясно, що якийсь один розум всім цим керує, тому що все можна уявити, звідки все взялося, але не можна зрозуміти, як народжена перша людина. Тобто звідки воно взялось. Ти розумієш, що тут є Божий промисел в цьому всьому. Це найважче запитання, до речі, чи Бог цим керує, але з ним бореться арідник, чорт. Я б трактував, що є щось таке, що бореться з Божою волею, що насуває біди.
– Пане Іване, навіть коли ви про зло говорите, ви все одно виходите потім на добро, посміхаєтесь. Як вам вдається випромінювати це світло? Під час війни це важливо зрозуміти багатьом людям.
– Я не знаю, але ми мусимо це робити. Ми мусимо це робити, запалити свою свічку. Багато не говори, не нарікай, це відоме конфуціанське ще, мабуть, твердження. Запали свою свічку й освіти темряву. Кожен з нас мусить, але не кожен може. Ми всі прикуті до фронту, до тих всіх людей, кого ми знаємо, кому ми допомагаємо. Ми бачимо, що в найгірших ситуаціях бувають смішні моменти і вони цим виживають.
– І багато гумору.
– Багато гумору, бо без цього без цього неможливо вижити.
– Коли ми звертаємось до філософських питань добра і зла, чому існує зло в цьому світі, я схиляюсь до того, що Бог може все, але сили зла теж дуже потужні. Йде ця боротьба, ця війна. Від філософів я чув, що в цьому і полягає сенс еволюції, у результаті цієї боротьби має виникнути щось нове для цивілізації, для еволюції. У вашому розумінні, що це може бути? На прикладі України.
– Я взагалі той, що робить, що творить. Що менше говорить, а щось робить. Уявити в глобальному плані, що це мусить бути… Я вже казав, що в глобальному я допускаю, що людство полетить на інші планети й буде там книжки, музику свою улюблену, фотографії десь забирати. Можливо, ми не будемо вже такі, як ми. Ви знаєте, що коли летіли у космос, це американці перші, тоді й наші досліджували, хотіли зачати в космосі.
– Не вийшло?
– Ні. Не вийшло ні в Америки, ні в цих. Каденюк наш летів, це не просто, що він там рослинки вирощує, це в космосі. Тобто як людство може виживати. Це стратегічне мислення.
– Готувалися до далеких експедицій.
– Але зараз космічний нерв втрачений. Забувається навіть те, що було створено. Ніби десь можуть вони знайти креслення, але воно не розвивається зараз.
– Почекайте, український космос до нас повернеться через наші ракети.
– Я вірю в те, що так буде. Кажуть вчені, що якщо все ж таки вдасться комусь народитися в космосі, то це може бути не дуже подібне на нас.
Я колись це називав енелята, що це може бути більша голова, не треба буде м'язів якихось, але це фантазії. Ніхто не знає, як буде, але людство буде якось мінятися, буде опановувати, мабуть, інші... Десь ми зустрінемося з іншими цивілізаціями й невідомо, чи вони будуть добрі, чи що воно буде.
Я знаю, що американці ще років з 15 тому, я був здивований, дуже боялися роботів, вони ще тоді про штучний інтелект не дуже говорили, але тепер це так само переляк, тому що ми не знаємо, як воно далі поведеться, як воно буде зараз забирати в людей професії їхні. Вони все ніби роблять, поки що не можуть досконало робити, але вони будуть вдосконалюватися.
Зараз ми прожили з вами, нам і пощастило, і не пощастило, але на наш вік, той хто народився ще в тому тисячолітті, так то ми в двох тисячоліттях живемо. Бачили скільки потрясінь на наші голови, ми дивимося, ми в процесі, ми не знаємо, куди світ може повернутися.
Але Україна вже, хай там як, вже відстояла себе. Вона з'явилася нарешті, зринула, як якийсь корабель, який був потоплений, затаєний, може, він скарби мав, його ніхто не бачив. Україна, як Атлантида, повертається, і світ нарешті побачив, що є така країна, є такі українці. Це не гірші люди.
– Повертаючись до того, що зараз у нас відбувається, як нам просувати українську культуру? До прикладу, ви б погодились бути міністром культури?
– Ні, мені пропонували.
– Чому багато талановитих людей відмовляються йти у владу?
– Наше суспільство, ти підеш, вони ніколи не побачать, що ти щось хотів зробити. Вони завжди будуть думати, для мене це була б найбільша образа, що я прийшов з якихось меркантильних міркувань.
– Є меркантильне міркування – просунути по всьому світові.
– Ні, ми не можемо. Міністерство не може. Це все приватні ініціативи. Це ти їздиш на виставки, і ти мусиш там представляти. Держава мало що може, держава може сприяти, держава може давати стипендії, гранти.
Почали ми розмову про оперу. Оця ж моя приятелька молодша, яка стажувалася у Метрополітен-опера, каже, що поїхало їх четверо. І двоє з них ватники українські. Хто їх вибирав, що вони туди? І от вони з Пітером Гелбом розмовляли, вона була присутня. Той питає нашого хлопця, де ти. Він каже, був в одній країні, співав там в російській опері. Пітер Гелб, який для України робить, який звільнив Нетребко, директор Метрополітен-опера каже: “Що?”. Він відповідає: “Та я був там, співав російське”. Тобто він питає, що схаменись, що ти робив, а той далі нічого не розуміє. Він все зрозумів про цього хлопця. Якщо туди вже людей посилати, якщо є якийсь відбір, то мають бути справді люди, які представляють якнайкраще Україну, які принаймні є українцями в душі, з переконанням.
Ти можеш робити найсучасніше мистецтво, не носити... Я, наприклад, носив вишиванку в 80-х роках, на початку 90-х. Тепер я не так часто. Ти можеш не носити, але ти можеш робити українську справу. Це важливіше, ніж назовні проявляти, бо це іноді дешевий прояв, тобі під вишиванкою нічого не б'ється такого.
До речі, той же ж Артур Дронь, якого я сьогодні згадую, каже, що його друг, він з французом говорив, і той француз каже: "Я уявляю собі Європу, що це такий дух, який витає. От колись Європа перебувала у Франції, тоді ще в інших країнах, а тепер Європа перебуває в Україні. І я сюди їду, щоб бути у Європі". Це французький відомий журналіст йому каже.
– Пане Іване, я згадую нашу з вами зустріч. Це був 2014 рік. Євромайдан тоді вже переміг, але згарища були. Ми з вами зустрілись і ви мені сказали таку фразу, яку я запам'ятав. Ви сказали: "Дмитре, то будемо жити". А зараз ви можете це сказати?
– Так. Та звичайно.
– А чому задумались?
– Я мусив подумати про глибину твого запитання, чи я можу глибоко і чесно відповісти на нього. Я думаю, це моя чесна відповідь.
– Що для цього треба зробити, щоби справді реалізувати наш з вами план. От ми зібралися і вирішили, що українці мають бути глобальною нацією. Це не про глобалізм, який мають на увазі економісти. Це про те, щоб в кожному куточку світу знали, що є українці, вони мають дуже потужну армію, я на першу позицію ставлю, і дуже потужну культуру.
– Культура поки що для світу наша, на жаль, невідома. Щедрик, так, принаймні дехто знає, що це з України.
– Ох, роботи ще багато.
– Дуже. Багато треба ще й народити нового, треба народити ще й культуру. Не тільки тим старим, тобто йде потрохи творчість. Ми у світ зараз входимо все ж таки нашими воїнами. Нашою доблестю найбільшою. На те, що наше золото, яке тепер є справжнє. Ми стоїмо на своїй землі за своє. І дай Боже відстоювати.
– Ви назвали дуже важливе питання, яке треба вирішити. Нас має бути багато. Що ви думаєте, як нам повертати людей і чи потрібно це робити?
– Потрібно. Ми вирішили, що ми будемо глобально, це не те. Ми повинні щось кожен для цього робити, бо словами… Словом письменник робить. Але ділами, щоб ми ставали цією глобальною нацією і виживали, словами ми не зробимо цього, ми можемо зробити тільки тим, що ми щось створимо. Ми на цьому шляху.
