Ставлення росіян до президента Володимира Путіна погіршилося. Такий висновок можна зробити з останнього соціологічного опитування "Левада-центру". Фахівці опитали 1600 осіб у 137 населених пунктах Росії. Якщо в січні 2012 року лише 3% респондентів констатували, що їхнє ставлення до Путіна "значно погіршилося", то наразі незадоволених вже 12%. Крім того, все менше людей вважають, що Путін здатний успішно вирішувати проблеми країни. Якщо у 2014 році 38% опитаних відповіли, що президент Росії справляється з викликами, то в 2016-му таких оптимістів стало на 10% менше. "Апостроф" запитав російського політолога Дмитра Орєшкіна, чи можливі у зв'язку з цим нові протести незгодних у Росії, подібні тим, які сталися 5 років тому на Болотній площі.
У Володимира Путіна були три сплески популярності, і всі вони були пов'язані з військовими кампаніями. Перша хвиля була на початку його президентського терміну - це війна в Чечні, яка закінчилася тим, що в очах більшості стало перемогою. Потім війна в Грузії в 2008 році, а потім приєднання Криму і пафос від того, що "Новоросія" стане частиною Росії. Після грузинської хвилі популярність Путіна досить швидко пішла на спад, а ось "кримський" сплеск був найпотужнішм і тривалим. Загальний рейтинг підтримки президента на його піку, на початку кримської епопеї, досягав 89%. Зараз загальний рейтинг - близько 80%, причому з тенденцією до зниження, при цьому на конкретне питання "чи успішно Путін вирішує проблеми" і раніше позитивно відповідали лише 38% людей, а тепер їх стало ще на 10% менше. Але це природно і передбачувано, тому що життя ж краще не стає. З одного боку, йде дуже потужне пропагандистське накачування через телебачення, але з іншого - люди дивляться в свою кишеню і бачать, що реальні доходи за останні кілька років впали приблизно на 15%. Це дуже багато, але все ж не настільки, щоб змінити людську ментальність, тому люди говорять, що їм не вистачає грошей на найнеобхідніше, одночасно стверджуючи, що справи в країні йдуть у правильному напрямі. Це наслідок радянської системи цінностей, тому що "правильний напрям" розуміється як зміцнення держави і приєднання Криму сюди добре вписується.
Але з іншого боку люди розуміють, що очікувати поліпшень в найближчому майбутньому не доводиться, тому в суспільстві накопичується втома. Просто після "маленької переможної війни" в Криму це розчарування сталося повільніше, ніж після грузинського і чеченського циклів. Правда, після чеченського циклу були дуже вдалі обставини: економіка зростала і зростала швидко при будь-якому уряді. А зараз цього немає, тому більша частина популярності президента спирається на пропаганду, згідно з якою у нас є ворог — США. Путін успішно з ним бореться, ми піднялись з колін, ми "зробили" для американців нового президента, який повинен бути краще, ми приєднали Крим, ми взагалі молодці. Але при цьому виходить те, що зветься когнітивним дисонансом: якщо вже ми приєднали Крим, отже, ми розбагатіли. Але життя стало гірше, і розуміння того, що за цю територію треба платити так само, як і за Донбас, в головах не вкладається. Тому загальна динаміка спадна, і вона такою залишиться.
Це дуже турбує кремлівських стратегів, тому що вони розуміють, що до 2018 року (коли відбудуться вибори президента РФ, - "Апостроф") буде важко підбадьорити населення. Потрібно зробити якийсь новий подвиг. В економіці він точно не вийде, тому що, навіть якщо зараз почати абсолютно правильну політику, що само по собі малоймовірно, результати з'являться в кращому випадку не раніше ніж через 2-3 роки. Залишаються тільки пропаганда і зовнішня політика. Була спроба реалізувати Сирію, але, з точки зору піару, вона, швидше, виявилася невдалою, тому що половина населення не підтримує сирійську кампанію. Україна — інша справа, ми забрали Крим, і це чудово, а Сирія то навіщо? Вона далеко, а нам потрібно займатися іншими справами. У цьому сенсі Путін помилився. Він думав, що за кілька місяців здобуде перемогу і повернеться назад, увінчаний лаврами, а виходить, що ми занурюємося туди все глибше, як у Афганістан. Доводиться посилати в Сирію все нових військовослужбовців. Наприклад, два чеченських батальйони. Росіян не ризикують посилати, а чеченців можна, адже ніхто не скаже, скільки їх там загине.
Просто не можна весь час сидіти на допінгу. Ідеологічний допінг був прийнятий, безкоштовний сир у кримській мишоловці був з'їдений, і тепер потрібно вирішувати проблеми. Ще залишається питання санкцій, який сильно турбує Путіна. Можливо, він доб'ється їхнього скасування, і тоді це буде подано як дуже великий успіх. Але в будь-якому випадку Путіну доведеться зосередитися на зовнішній політиці, а внутрішню прибирати з фокусу суспільної думки, як прибрали проблему Криму і Донбасу. Про це вже й забули.
Щодо нових виступів і протестів, то це безглуздо. Що змінилося? Нічого. Як метод впливу на владу протести виявилися не досить ефективними. Люди, які організовували такі виходи, вбиті або перебувають у в'язниці. Удальцов сидить, а Борис Нємцов убитий. Таким чином, влада дала зрозуміти, що користі від цих виступів не спостерігається. Учасники цих процесів відчувають розчарування. Нарешті всі сили пропагандистської машини були кинуті на дискредитацію цього міського, столичного, просунутого протесту, на нього навіть примудрилися покласти відповідальність за всі труднощі, які Росія переживає. Мовляв, робочий клас оре не відриваючись, а вони ходять і щось там демонструють.
Крім того, протестні настрої можливі, коли є розкол еліт. Наприклад, український Майдан 2004 або 2014 року. Це відбувалося на тлі появи реальних політичних альтернатив. У 2004 році Ющенко і Тимошенко — лідери протесту. У 2014 році і парламент був налаштований проти Януковича, і були лідери, які готові його змістити. Путін домігся лояльності еліт. У зв'язку з цим чекати не доводиться, тому що крім Путіна ніякої альтернативи немає. З точки зору політтехнологій, це вдале рішення, але в довгостроковому плані для Росії це небезпечно. Який би не був чудовий Путін, він робить помилки, а їх ніхто не виправляє. В нормальному суспільстві є влада, але є й опозиція. Це легально вбудована у владу структура, яка може запропонувати альтернативний шлях і за законом його реалізувати. В Україні опозиція є. Хороша вона чи погана, але діючі еліти повинні враховувати, що на наступних виборах вони можуть програти. А в Росії опозиції немає, як не було її в СРСР. Ми відкотилися до радянської системи цінностей, коли є незмінне керівництво, яке завжди є правим, і відщепенці, яким завжди щось не так, які працюють на гроші Заходу і розгойдують човен.
