20 липня відбулися дебати між російським опозиціонером Олексієм Навальним та одним з організаторів війни на Донбасі Ігорем Стрєлковим (Гіркіним). Своїми враженнями, висновками і думкою про те, чому такі дебати були цікаві обом росіянам і який висновок зі спілкування цих людей можна зробити в Україні, з "Апострофом" поділився журналіст, політолог та громадський активіст Максим Михайленко.
По-перше, дуже багато звучало різних думок про дебати Навального з Гіркіним, що це Кремль спеціально таке підстроїв. На мій погляд, це не так. Кремль не перешкоджає різним процесам у цих опозиційних нішах. Вони просто собі відбуваються. Хоча, звичайно, було вигідно замазати, грубо кажучи, Навального Гіркіним або, навпаки, Навальним якось компрометувати Гіркіна. Але звучить все це якось надто вже натягнуто. Просто у Навального є канал YouTube c 2-3 мільйонами глядачів, який швидко розвивається.
Гіркіну, до того ж, хотілося якось із небуття воскреснути, враховуючи, що слідство по Boeing увійшло у фінальну фазу в Нідерландах: йде формування суду, різних російських причетних до цього інциденту військових в останні місяці почали ізолювати, приховувати. У Гіркіна, можливо, навіть інстинкт самозбереження спрацював: треба засвітитися, щоб його просто не можна було кудись там заховати. А Навальному нема з ким дебатувати, нема з ким спілкуватися. Тобто в організації такої дискусії був явно обопільний інтерес. Важко назвати її дебатами, тому що це дві людини, так чи інакше суспільно-політичні діячі, які живуть в абсолютно різних світах. Навальний - більш або менш стандартний східноєвропейський демократичний політик, який дуже нагадує нам тут, в Україні, Ющенка. Просто це Ющенко без бюрократичної кар'єри. А взагалі у Східній Європі, або в слов'янській Східній Європі, Навальний дуже сильно нагадує мені та деяким моїм колегам Воїслава Коштуніцу, останнього президента Югославії [і двічі прем'єр-міністра Сербії]. Він теж начебто, з одного боку, дисидент; з іншого, ліберал; з третього, націоналіст, який Косово і Чорногорію не відпускав.
Що стосується самих дебатів, то Гіркін, на мій погляд, в якості російського імперіалістичного нациста був більш переконливий. Тому що він керується різноманітними конспірологічними теоріями, чорносотенською, антимасонською філософією, боротьбою із "зовнішніми ворогами", якій в Росії, напевно, років так вже сто п'ятдесят, якщо не двісті. "Весь світ проти Росії", нібито чинна прозахідна "п'ята колона" в самій Росії - цю традицію почали ще за Петра I, коли відбувалася жорстка вестернізація Росії.
Гіркін - ніякий не націоналіст в європейському розумінні цього слова, а імперіаліст і навіть нацист, саме в німецькому розумінні. Він весь час говорить про розділений народ - суто нацистська тема: у Польщі - німці, в Чехії - німці, в Італії, на півночі, - німці, у Франції, в Ельзасі та Лотарингії, - німці... От їх і треба всіх об'єднати, з цього виходив Адольф Гітлер. Те ж і у Гіркіна. В цьому сенсі він виглядає більш цілісним, ніж Навальний.
Я не можу сказати, що він переміг на цих дебатах. Вони були з розряду спілкування марсіан із землянами: на Марсі температура така, а на Землі - така. Переважно Гіркін і Навальний говорили для різних людей і на різні теми. З іншого боку, Навальний саме як європейський націонал-ліберал, націонал-демократ абсолютно повністю, красиво відпрацював свою програму у себе "вдома", на своєму каналі. Ігор Іванович [Гіркін] теж говорив абсолютно на своїй хвилі: Путін зрадив Донбас, росіян "на Україні" (саме "на" Україні, а не "в", тому що для нього не існує нашої держави).
Важливо розуміти щодо товариша Гіркіна: кожного разу, коли він розповідав про свою роботу в главку ФСБ, він жодного разу не сказав, де саме. А працював він у двох управліннях, які є і в українських спецслужбах. Одне з них займається екстремістськими організаціями: адже він був у Чечні, воював у Боснії як доброволець. Помилка Навального - що він не запитав Гіркіна напряму, що він робив в цьому управлінні. Нормальні російські буржуазні націоналісти, що емігрували до нас або до інших країни Європи, які не вважають, що Росія повинна розширюватися на нашій території, знають, що Гіркін там, після воєн і до Донбасу й Криму, займався провокаціями, створенням різного роду екстремістських організацій. Була дуже гучна справа організації "Російський образ", з терактами та вбивствами. Тобто Гіркін виконував план з екстремізму - нехороша така частина з його біографії. З Boeing же все було передбачувано: нічого не знав, не писав, сторінки не мої, акаунти не мої. Але розуму вистачило Ігорю Івановичу не говорити, що українці літак збили.
Аудиторія за Гіркіним - це теж помилка Навального - дуже маленька, маргінальна і взагалі не та, за яку варто було б воювати. Гіркін потролив Навального з приводу Донбасу: мовляв, він його здасть. Але, що цікаво, сам він мало сумнівається в тому, що Навальний виграв би нормальні президентські вибори в Росії, якщо б вони були. Гіркін зробив багато помилок саме з точки зору риторичного мистецтва.
З точки зору українських інтересів, Гіркін для нас більш зручний як конкретний, прямий ворог, якого потрібно зловити і покарати за його злочини. З ним все зрозуміло. Навальний же для нас, враховуючи, що більше ніяких кандидатів немає, дуже гарна фігура, яка може очолити РФ. Принаймні, він виведе російські війська з окупованих районів Луганської і Донецької області - це явно.
У свій час лідер Організації об'єднання Палестини Ясір Арафат, відвертий терорист, отримав Нобелівську премію миру разом з ізраїльським прем'єр-міністром [Іцхаком Рабином і міністром закордонних справ Ізраїлю Шимоном Пересом]. Хоча це, можливо, не зовсім той випадок. Але, звичайно, якщо б Росія була реально працюючою ефективною демократією, то такі дебати [між політиком і терористом] були б, в принципі, неможливі. Але в умовах іграшкової конкуренції обидві сторони, мабуть, подумали: а чому б і ні.
