Вихованка донецької школи легкої атлетики більшу частину свого життя віддала спорту. Чемпіонка світу та триразова чемпіонка Європи своєю найціннішою нагородою вважає бронзову олімпійську медаль на іграх в Лондоні в 2012 році. За тиждень до Олімпіади Ольга отримала травму, що ставило під питання її участь у цих змаганнях. Але, виступаючи з перетейпованим коліном, українка зуміла вибороти бронзу. За підсумками того року її було визнано найкращою українською легкоатлеткою. В 2019 році видатна спортсменка пішла в політику. Вона стала народним депутатом від партії "Слуга народу". В інтерв’ю "Апострофу" Ольга Саладуха поділилась своїми враженнями від роботи в парламенті, згадала своє спортивне минуле та поділилась думкою з приводу бойкоту Олімпіади 2024 року.
Парламент і спорт мають дещо спільне
- Пані Ольго, Ви не так давно змінили сектор стрибків на стадіоні на крісло в Верховній Раді. То де ви себе почуваєте комфортніше?
- Гарне питання. Як не дивно вам покажеться, але між стадіоном і Верховною Радою є щось схоже. І там, і там - боротьба. На стадіоні – змагання, і в Раді– змагання. В парламенті, наприклад, змагаєшся з колегами за якісь проекти законів, відстоюєш свою точку зору, щось доказуєш. Парламент – це кращий майданчик для дискусій? де можна обговорювати, що треба покращувати в спорті і як.
Мені комфортно в Раді? так як і на стадіоні. Спочатку було все незнайоме. Треба було багато читати, багато розуміти законодавчих ініціатив, хоча я маю другу освіту – юридичну, міжнародні відносини. В парламенті я вибрала комітет з питань молоді і спорту, тобто з тої сфери, яка мені знайома з 9 років. Я пішла з професійного спорту тільки в 2021 році, після Олімпіади в Токіо і зараз всі сили віддаю законодавчій роботі.
Читайте: Нема сил боротися: Ганна Різатдінова розповіла, чому не спілкується з мамою у Криму
- Вас не дратують безкінечні довготривалі наради в парламенті?
- Я розумію, що це частина моєї роботи. Навіть в 2019 році, коли я ще паралельно з роботою в парламенті готувалась на чемпіонат світу і відібралась на Олімпіаду, то приїжджала додому навіть і о четвертій ранку. Тоді я зрозуміла, що людина може себе налаштувати і психологічно і фізично. Тому зараз проблеми нема.
- Ви вже працюєте в Раді майже чотири роки, і не можете не бачити, що деякі ваші колеги у Верховній Раді просто хайпують, а деякі лобіюють інтереси власного бізнесу. Як ви ставитесь до всього цього?
- Я готова відповідати за свою діяльність, а ті нардепи нехай відповідають за свою. Кожна людина має розуміти, що вона робить. Я не хочу нікого засуджувати і хочу сказати, що виборці зроблять свої висновки. Ми маємо зважувати кожен свій крок, тому що на нас всі дивляться. Я розумію, що кожен з нас депутатів – як під мікроскопом. Треба ставитись з повагою і до себе, і до людей. Ми не маємо шкодити людям і повинні виправдовувати їхню довіру.
Читайте також: Очільник київського НОКу Павло Костенко досі не висловив позицію щодо участі росіян в міжнародних змаганнях
Глядачі люблять, коли спортсменка гарно виглядає
- Давайте поговорим про ваш улюблений спорт. В легкій атлетиці багато дисциплін. Але чому ви обрали для себе саме потрійний стрибок?
- Мій тренер Анатолій Григорович Бойко сам був потрійним стрибуном, рекордсменом України. На той час, в 1992 році потрійний стрибок серед жінок тільки починали вводити. Він був заборонений через те, що є великі навантаження на суглоби, зв’язки. Я бігала бар’єри, довжина в мене добре виходила і я спробувала потрійним. На перших змаганнях в 12 років я стрибнула 12,24. Це був норматив першого дорослого розряду. Всі здивувались, як таке може бути? Дитина в такому віці не може так стрибати. А вже на наступних змаганнях я стрибнула на кандидата в майстри спорту. В 13 років для легкої атлетики це дуже зарано. І я зрозуміла, що мені це подобається. Знаєте, кожен стрибок це політ, це грація, це красота.
В 1996 році я вже подивилась стрибки Інеси Кравець, як вона на Олімпіаді стрибала. В 1995 році вона встановила світовий рекорд в 15.50, який протримався до минулорічної Олімпіади в Токіо. Така любов до потрійного стрибку виросла завдяки тренеру. Він показав красу цього виду. Знаєте, легка атлетика вона вся красива, тому її і називають королевою спорту.
- А жінки-легкоатлетки – справжні королеви. На будь-яких змаганнях вони завжди виходять на доріжку чи в сектор стрибків причепурені з манікюрами…
- Бо це наша робота. До того ж, глядачі люблять, коли спортсменка гарно виглядає і вони будуть приходити на стадіон. До спортсменок прикута увага телевізійників. А яка жінка не хоче бути красивою перед камерами?
- У вас був якийсь кумир в легкій атлетиці на якого ви хотіли рівнятись?
- Кумирів не було, а були, я б сказала, мотиватори. Наприклад, згадана мною Інеса Кравець. Також, Сергій Бубка, який поруч в манежі тренувався. А ще була наша донецька зірка Ліля Підкопаєва. Ми бачили на їх прикладах, ким можна стати. І зараз, коли я проводжу свої дитячі змагання, головна місія, щоб діти побачили на моєму прикладі, та на прикладі відомих спортсменів, чого можна досягнути. Це важливо для того, щоб діти любили спорт.
- Свою спортивну кар’єру ви починали в Донецьку. Сумуєте за Донецьком?
- Так. Донецьк завжди був красивий, чистий, охайний, затишний. Я навіть не могла собі уявити, що можу поїхати з Донецька в інше місто і там будувати кар’єру. Але я сподіваюсь, що ми в Донецьк повернемось.
Для золота мають зійтись зірки
- Україна, як незалежна держава, прийняла участь у восьми Олімпіадах. На зимових в нас взагалі провал, взяли тільки 9 медалей за весь час. В літніх ситуація набагато краща, але останніми роками мало золота, в основному бронза. Чому так? Ми десь недопрацювуємо?
- По-перше, я б не стала принижувати досягнення наших спортсменів на зимових іграх. Згадаємо Олександра Абраменка, який двічі довів, що він найкращий фристайліст в усьому світі. А якщо брати взагалі зимові види, то нам не вистачає баз. Спортсмени тренуються за кордоном. Треба створювати умови. Якраз до війни, на 30-річчя України, до нас приїздив голова МОК Томас Бах. Були перемовини про проведення зимової Олімпіади в Україні і було сподівання, що ми почнемо створення зимової інфраструктури. Це б дало поштовх для розвитку зимових видів.
У літніх іграх ситуація, дійсно, краща. Тут нас дуже радують гімнастика, синхронне плавання, легка атлетика, гребля. І все ж таки, золото – це мабуть фарт. Можна бути десятиразовим чемпіоном світу, а на Олімпійські ігри навіть не потрапити. Ці змагання інші. Вони якісь чарівні. Там інші емоції. Олімпіада – це мета кожного спортсмена.
Звичайно, хотілося б щоб золота було трохи більше, ми всі максималісти. Я згадую свою бронзову олімпійську нагороду, яка для мене була як золота, тому що я стрибала з надірваною зв’язкою. Хоча я була лідером світового сезону, але за тиждень до Олімпіади травмувалась. Я впевнена, що кожен спортсмен віддає всі сили. Але для золота мають зірки зійтись.
- Зараз у нас війна і спортсмени змушені готуватись до змагань за кордоном. Чи є на це кошти?
- На прикладі легкої атлетики я знаю, що в нас всі лідери готуються в Німеччині, Португалії, Туреччині, Польщі. Зараз рік ліцензування на Олімпіаду, і топові спортсмени виїжджають за кордон. Фінансування на підготовку передбачено. Якщо взяти в цифрах, то в тому році в нас було 8 млрд. З них приблизно 4 млрд йшло на розбудову інфраструктури. Зараз цього не буде і виходить плюс-мінус залишились ті ж самі гроші.
- А скільки наразі спортсменів воює і скільки вже загинуло?
- Воює більше трьох тисяч і більше 250 вже загинуло. У Спортивному комітеті України ініціювали фото-проект присвячений спортсменам, які загинули від війни - «Янголи спорту». Там, є багато тих, які загинули не лише на фронті, а й від прильотів ракет. Це прикро. І, я впевнена, ми обов’язково помстимося за них. А є ще полонені спортсмени…
- Скільки наразі зруйновано спортивних об’єктів?
- Більше 300 об’єктів спортивної інфраструктури пошкоджено частково і більше 90 зруйновано повністю.
Бойкот Олімпіади – це постріл собі в ногу
- А які в нас перспективи на майбутню Олімпіаду?
- Я як спортсменка не люблю загадувати щось наперед. Ми ж віримо у всякі забобони. Але скажу, що є перспективи і в легкій атлетиці, і в синхронному плаванні, і в гімнастиці. Взагалі увесь минулий і початок цього року наші спортсмени демонстрували потужну міць. Наш прапор постійно підіймався, лунав наш гімн на змаганнях. Тому, все це дає нам гарний посил, що наші спортсмени зможуть потужно представити Україну на Олімпійських іграх в Парижі.
У нас багато молодих спортсменів, які на Олімпіаді в Токіо ще були «зелені». А от на майбутніх іграх вони вже будуть показувати результати. Наприклад, Міша Романчук в плаванні. В Токіо в нього були бронза та срібло і серйозний потенціал для золота. Тому впевнена: нагороди будуть. Наші спортсмени неймовірні.
- Чи підтримуєте ви бойкот Олімпіади у разі, якщо буде ухвалено рішення повернути росіян та білорусів?
- Я не підтримую бойкот заради бойкоту. Олімпіада – це те, до чого спортсмен йде десятиріччя. Бойкот ігор – це постріл собі в ногу. Не можна, щоб наші спортсмени не брали участі в Олімпіаді, а росіяни з білорусами, які підтримують Путіна і Лукашенка та є військовослужбовцями, завойовували медалі та піднімались на п’єдестал. До змагань ще більше року і маємо зробити все, щоб туди не допустити агресорів. І у нас є союзники в цьому процесі. Тому зараз зарано говорити про наш бойкот. Давайте усе вирішувати по порядку!
- Як що все ж таки росіян та білорусів допустять до Олімпіади, що будем робити? Якесь розуміння є, як діяти?
- Логіку Томаса Баха, що Олімпіада поза політикою, можна зрозуміти, але не можна з нею погоджуватись. Після 24 лютого в житті кожного українця розпочався новий етап, етап боротьби за свободу. Ми розуміємо, що не може бути нейтральності під час війни. Росія вдерлася на нашу землю. Росіяни вбивають, грабують, ґвалтують українців, а Бах як ні в чому не бувало пропонує змагатися з спортсменами країни-терористки, стояти з ними на п’єдесталі.
Поки що на рівні парламенту, на рівні міністерства молоді і спорту, на рівні президента, на рівні МЗС є розуміння, що треба працювати в унісон, щоб не допустити росіян до ігор. Ми шукаємо партнерів, які будуть з нами солідарні.
Треба зазначити, що нас підтримують різні міжнародні спортивні федерації, які забороняють росіянам та білорусам виступати. Нещодавно відбувся форум міністрів, де був присутнім і наш міністр спорту. Там майже 40 країн об’єднались в тому, що не хочуть бачити росіян та білорусів на спортивних змаганнях.
Також, я була в Європарламенті, спілкувалась з депутатами і від них теж є шалена підтримка позиції України. Європарламентарі більше як в 400 голосів прийняли резолюцію проти присутності росіян на Олімпіаді.
На рівні Верховної Ради ми вже двічі ухвалювали постанови і звертались до парламентів світу, до МОК, до всесвітніх федерацій з вимогою на допускати росіян та білорусів. Наші спортсмени теж розказують про це в різних інтерв’ю закордонним виданням. Тобто, кожен робить свою справу.
Томас Бах так любить згадувати про олімпійські принципи та чесну гру. Так от, ці принципи повністю порушені. Наша спортивна інфраструктура зруйнована. І наші спортсмени не можуть безпечно і комфортно тренуватись на батьківщині. В той же час, білоруси та росіяни сидять в комфорті і підтримують своїх диктаторів.
- Чому наразі пішла тенденція відновлювати участь російських та білоруських спортсменів у змаганнях?
- Треба розуміти, що в світовому спорті працює російське лобі. Вони закидають шалені гроші. Те, що відбулось у фехтуванні останнім часом, коли вирішили дозволити росіянам і білорусам приймати участь у змаганнях, то взагалі дичина. Але ж, насправді, цьому є пояснення. Багато років Міжнародну федерацію фехтування очолював російський олігарх Алішер Усманов. Пішов з посади лише з початком повномасштабного вторгнення РФ. Та організація досі фактично залишається під контролем росіян.
Але приємно те, що федерації інших країн закликають бойкотувати змагання, бо не хочуть стояти поруч з вбивцями. Поки росіяни не припинять агресію проти України, поки вони не вийдуть з нашої території, вони не мають права приймати участь у змаганнях з цивілізованими країнами.
Ми теж як можем боремось з цією тенденцією. Проти деяких російських та білоруських спортсменів Україна вже ввела санкції. Я в парламенті як раз очолюю робочу групу з персональних санкцій.
Треба робити все можливе, щоб наші спортсмени не виїжджали виступати за інші країни
- Чому наші спортсмени тікають з українських федерацій? Наприклад, молодий перспективний шахіст Кирило Шевченко, вихованець краматорської школи, виступає зараз за Румунію. І посів друге місце на чемпіонаті Європи. Ми таких зірок втрачаємо.
- Це дуже сумно. Значить десь федерація недопрацювала. Коли почалася війна, багато спортсменів виїхало за кордон. А іноземні клуби проявляють зацікавленість нашими спортсменами і одразу хочуть їх забрати. Але тут треба розуміти федерацію, якщо вона дійсно вкладала гроші, якщо вона допомагала, то вона має давати або якийсь карантин, або вони на особистих домовленостях відпустили цього спортсмена, який вирішив, що йому в тій країні краще. А може його родина переїхала. Чесно кажучи, я про це не знала.
Нам зараз треба робити все можливе, щоб наші спортсмени не виїжджали виступати за інші країни. Бо ми можем просто втратити спорт і тоді нікому буде представлять Україну на Олімпіаді в 2028 році.
- Наші футболісти, які є військовозобов’язаними, під час війни спокійно переходять в західні клуби. Вони їдуть туди, перш за все, заробляти гроші, в той час, як більшість українських чоловіків не можуть виїхати за кордон на заробітки. Це людей обурює. Чому так відбувається?
- Згодна з вами. До мене було багато звернень від спортсменів з приводу того, що їх не випускають за кордон виступати, заробляти собі на життя. Ніяких інших професій у них нема. Існує наказ міністра спорту, який дозволяє виїжджати спортсменам - членам збірних команд. Пишеться лист федерації до міністерства, міністр погоджує кожного спортсмена на виїзд, а також його тренера. Як ці футболісти виїжджали, я не знаю.
- У нас після початку війни багато тренерів виїхало за кордон і не повернулися. Але більшість цих тренерів досі офіційно працюють в ДЮСШ, але дітей вони не тренують. Чи розробляється механізм їх повернення в Україну?
- Така історія мала місце. До мене зверталось багато директорів ДЮСШ. На початку війни дуже важко було відслідкувати хто куди виїхав. Потім деякі тренери повернулись, деякі пішли на фронт. Зараз вже навели лад і прийняли міри для того, щоб ніхто просто так не отримував заробітну плату.
- Ви заснували громадську організацію "Благодійні ініціативи Ольги Саладухи". Розкажіть про неї докладніше.
- Після завершення спортивної кар’єри, окрім своїх досягнень, хотілось залишити внесок в громадському спорті і я започаткувала змагання "Кубок Білої Пантери". Ваші колеги журналісти колись прозвали мене "Біла пантера". Я вирішила це прізвисько залишити. Так от, на прощання зі спортом я і провела для дітей перший "Кубок Білої Пантери" (White Panter Cup-2022). Ми зробили його за міжнародними стандартами. Це були не тільки змагання, а й яскраве шоу, зі своєю символікою, подарунками, розвагами. Кожна дитина отримала рюкзак з пантерою, солодощі, подарунки з символікою на згадку про ці змагання.
Спочатку був задум створити спортивний клуб, доєднувати тренерів, розвивати стрибки. Але потім втрутилась війна і трішечки зіпсувала плани. Я почала думати про створення благодійного фонду. Мені подобається легка атлетика, якій я віддала 30 років свого життя, тому я хочу її розвивати і надавати допомогу спортсменам. Так і з’явилась громадська організація "Благодійні ініціативи Ольги Саладухи".
Ми хочемо мотивувати спортсменів залишатись в Україні, опікуватись ними. Хочемо проводити низку таких змагань, як "Біла пантера" по всім куточкам України і тим самим відволікати дітей від війни, залучати їх до спорту, показувати на прикладах відомих спортсменів, що спорт це класно. Тут і благодійна, і соціальна користь, і розвиток легкої атлетики. Це буде такий великий проект. В цьому я бачу свою місію. Сподіваюсь, що він буде втілений в життя.
Наразі завдяки донорським організаціям ми вже виплачуємо благодійну допомогу в розмірі 11 тисяч гривень 31 спортсмену-переселенцю.
Ще в нас в планах реабілітація воїнів. Ми розумієм, що їх треба буде повертати в нормальне життя. А найкраща реабілітація це спорт, це соціалізація. І є запит на такий напрямок.
Ще треба мотивувати молодих тренерів, щоб після університетів вони йшли працювати за своєю спеціальністю, бо за низькі зарплати вони не хочуть це робити. Для втілення всіх планів будем знаходити однодумців.
Скоро відкриємо сайт, де будемо висвітлювати всю нашу діяльність.
