Звернув увагу, що реакція агресивної Фейсбук-спільноти, готової воювати з Кремлем до останньої клавіші в клавіатурі, та так званого "експертного середовища" щодо будь-яких мирних ініціатив поступово стає трішки адекватнішою. Якщо раніше заяви про мир як про основну умову подальшого розвитку країни та припинення війни, сприймалися як "агентурна робота Кремля", а статті Пінчука та Філіпчука викликали приступи сказу в ура-патріотів та звинувачення у "зраді", то все нові і нові мирні ініціативи поступово перестають сприйматися як подразник. Плани мирного врегулювання висувають вже і наївні ідеалісти типу Надії Савченко, досвідчені політики типу Юлії Тимошенко, технократи на зразок Сергія Тарути, представники великого бізнесу типу Вадима Новинського, а також відносно нові обличчя для української політики – такі як Андрій Артеменко. Чому раптом почалася ця хвиля "боротьби за мир"?
Думаю, це цілком природньо. За межами соціальних мереж українці хочуть миру. Українське суспільство вимагає якнайшвидшого припинення війни. Соціологи стверджують: 2/3 респондентів не підтримують війну на Сході. Фактично у нас утворилося декілька гетто – ізольованих між собою середовищ. Середовище владних партій та провладних експертів та журналістів, для яких війна у дикому поєднанні з євроінтеграцією, створили гетто, де усі абсолютно переконані у необхідності війни. Війна для них перетворилася на Абсолют і Мету, на modus vivendi.
Інше гетто – великий бізнес, ті, хто за три роки втратили більшість, а дехто – і весь свій бізнес. Великий бізнес і патріотичний, і антиросійський, і космополітичний водночас. Вони не хочуть лягти під Росію, але готові робити гроші на Росії. Вони розуміють краще інших безглуздість цієї війни, її безперспективність для країни. Серед них необхідність компромісу і домовленості з РФ є таким самим само собою зрозумілим рішенням, як для попереднього гетто – необхідність війни до життя останнього українського солдата.
Третє гетто – найбільше: значна частина суспільства, яка бореться за виживання, яка не бере участі у елітних іграх і не розуміє, кому і для чого потрібна ця війна і чому не можна все-таки знайти компроміс і вийти з цього конфлікту – чужого і не потрібного для них. При цьому цікаве спостереження: навіть у найбільш націоналістичних частинах Західної України так само ненавидять цю війну, як у Харкові чи Дніпропетровську. Але політиків, які би відображали позицію цієї частини суспільства, фактично немає. У Сходу України, який здебільшого опозиційно налаштований щодо влади, є свої виразники інтересів і лідери. Фокус-групові дослідження дають просто вражаючі результати щодо того, як населення Сходу ставиться до влади і до окремих постатей, щодо яких влада веде кампанію шельмування і очорнення.
Натомість поступово з’являється велике електоральне поле на Заході і в Центрі України – людей, що починають критично усвідомлювати дійсність і перестають вірити зомбуванню телевізійників та інших пропагандистів. У цієї частини сьогодні ще немає лідера. Але вакуум не може тривати довго. Святе місце порожнім не буває. Тому усі ці дослідження, коментарі типу "откуда мол и что это за??? ", коли мова заходить про Артеменка чи інших подібних політиків – або безглузді, або непрофесійні, або провокативні. Кожен політик з’являвся рано чи пізно "нізвідки", вхопивши правильну хвилю.
Заклики боротися із інакодумцями шляхом порушення кримінальних справ чи арештів, як пропонує дехто – це шлях в нікуди. Позбавити депутатської недоторканності Новінського, влаштувати обструкцію і закликати до запроторення в тюрму колишніх адептів Майдану (за те, що вони, мовляв, "зрадили") – це ж так по-демократичному! Хоча таким чином тим, на кого чиниться тиск і гоніння, створюється додатковий імідж і піднімаються їх рейтинги. Серед кого будуть шукати авторитетів та на кого будуть робити ставки у майбутньому ті 90%, які сьогодні заявляють про повне розчарування в нинішній владі (читай – у Партії війни)? Явно на тих, хто йде врозріз із курсом на війну.
В українському суспільстві змінюється порядок денний. Повільно, але змінюється. Епоха турчинових відходить у минуле – разом з усіма їх епігонами та посіпаками. І чим більше політиків зараз висуватимуть свої власні плани пошуку миру – навіть найнаївніші, навіть – на перший погляд – найприйнятніші, у результаті виграє Україна.
...Зрештою, з усіх світових політиків мені завжди найбільше імпонував Жан Жорес.
