Мені хотілося бойовикам рвати глотки, - захисник "Бутівки" розповів про бої під Донецьком

Шахта "Бутівка" під Донецьком, яка днями опинилася в центрі уваги у зв'язку із загиблими там бійцями "Правого сектору", завжди була однією з найважчих позицій на лінії розмежування. Колишній захисник "Бутівки", доброволець легендарного 11-го мотопіхотного батальйону "Київська Русь" АНДРІЙ СХУЛУХІЯ у 2015 році разом з 3-ю ротою провів на шахті майже 100 днів під постійними обстрілами. У першій частині інтерв'ю "Апострофу" він розповів про те, чому рвався на фронт, як був готовий служити простим солдатом, маючи офіцерське звання, про те, як пережив свій перший бій і як йому та його роті на "Бутовці" довелося воювати проти танків і САУ супротивника за допомогою кулеметів і гранатометів.

Андрій Схулухія — грузин, родом із Сухумі. Його дружина Людмила — киянка, в Україні народилися дві його доньки. Сім'я встигла пожити і в Києві, і в Сухумі, де задовго до початку військових дій на сході України їм довелося зіткнутися з російською агресією: у серпні 1992 року розпочалося протистояння між Грузією та Абхазією. У військовій кампанії активну участь взяли російські війська. У розмові з "Апострофом" Схулухія порівнює цей конфлікт із кримськими подіями, внаслідок яких півострів був анексований Російською Федерацією. Він каже, що його доньки, яким тоді було три і чотири роки, ще в Сухумі надивилися війни. Там стріляли і САУ (самохідна артилерійська установка), і танки, і міномети, над містом літали снаряди. Сім'ю довелося евакуювати до України, але ще деякий час діти відходили від жахів війни - якщо чули різкі звуки на вулиці, то ховалися під ліжко. У 2000 році Схулухія отримав громадянство України і тоді навіть уявити не міг, що в 2014-му йому доведеться захищати свою нову батьківщину зі зброєю в руках.

- Чому ви вирішили піти добровольцем до АТО?

- Коли Путін сюди прийшов, я вже знав, що буде, якщо росіяни рушать далі. Німці — це культурна нація, те, що вони робили, — свято, дурниця порівняно з тим, що зробили б росіяни. Я вам серйозно кажу, я знаю. Запитайте тих, хто залишив Південну Осетію та Абхазію, що там робили російські війська. Якщо людина заходить до будинку, то забирає навіть старе простирадло, діряву каструлю... не знаю, звідки їх таких диких тоді набрали? Це жах, татаро-монгольське іго.

- У вас був військовий досвід з часів військового конфлікту в Сухумі?

- Жодного досвіду не було. У мене і професія мирна, я - мостобудівник.

- Тобто не підривати вміли, а будувати?

- Так. Але я просто знав, що буде, якщо вони сюди прийдуть. Я бачив будинки, що росіяни творили: грабували, вбивали, ґвалтували. Потім все це повторилося при Путіні в 2008 році (йдеться про збройний конфлікт між Росією і Грузією через Південну Осетію, - "Апостроф"). Я не хотів, щоб ця зараза прийшла сюди в Київ, тому я пішов у військкомат. Але мене не одразу взяли.

- Чому не брали?

- За віком не підходив, мені на той момент було 53 роки. Я повинен був йти в 12-й батальйон (територіальної оборони "Київ", - "Апостроф"), але мене воєнком не пропустив, тому що я був старий. Я йому сказав, що не хочу в резерв, хочу воювати. А коли Порошенко збільшив призовний вік, я вже потрапив у третю хвилю мобілізації.

- Як сім'я, дружина і діти поставилися до цієї ідеї? Не утримували вас удома?

- Ні, навпаки, у неї брат колись працював у Генштабі, давно звільнився, а вона попросила його, щоб він допоміг прискорити цей процес. Говорила братові: "Він все одно піде, якщо не офіційно, то або в "Айдар", або до "правосеків", але хочеться, щоб це було офіційно". Тож 29 серпня 2014 року я прийшов до військкомату після медкомісії. Щоб лікарі відпустили, ходив до головлікаря, умовляв, у мене ж ще й тиск підвищений. Але він махнув рукою, сказав, може, буду служити в тилу (сміється, - "Апостроф"). 31 серпня я вже був в АТО.

- Ось так одразу на передову?

- Так. Нас погрузили в автобуси, повезли на Десну. Ви б бачили, на чому ми їхали! Якісь старі "уазики", був навіть "кавзик" (КАвЗ-685, радянський автобус малої місткості, зроблений на базі вантажівки ГАЗ-53, - "Апостроф"), горбатий такий, знаєте, в якому двері сам відкриваєш. У нас такий у Сухумі на гору ходив, номер 10 (сміється, - "Апостроф"). Я таких давно не бачив, у дитинстві. Де вони їх викопали? Без скла, вікна забиті фанерою. Зібрали цей непотріб і поїхали... Ми переночували, а потім 30 серпня вранці нас - 25-ту бригаду і наш 11-й батальйон - повезли в Дебальцеве. Там нам видали форму, зброю та одразу відправили на блокпост. Тож 1 вересня я вже стояв на блокпосту.

- Тобто не було взагалі ніякої підготовки?

- На це не було часу. Це зараз півроку хлопці готуються, а тоді на місці вчилися. Війна нас і вчила. Я пішов простим солдатом, хоча я офіцер, старший лейтенант, закінчив Харківський інститут, там була військова кафедра. Ні, не було часу на підготовку, дали автомат — відправили на позицію, все. Тоді нема коли було розбиратися з цими паперами. Приїхав чоловік — дали автомат, все. Це потім вже піднімали папери (щоб розібратися, чи є серед добровольців офіцери, - "Апостроф"), а спочатку не вистачало людей. Так і нам тоді було все одно - з погонами або без погонів. Головне — не пустити сюди цю заразу.

- Ви пам'ятаєте свій перший бій?

- Звичайно, це було 15 вересня. Страшний був бій. Мені це було знайоме - в Сухумі нас бомбили, там літало все, що завгодно, так що мені це легко далося. Навпаки, тому що нас безкарно обстрілювали, мені хотілося сепаратистам рвати глотки, чесне слово!

- Як ваші необстріляні до цього моменту товариші по зброї пережили той перший бій?

- Кажуть, що боягуз проявляється не в першому бою, а в другому... Тому що в першому ніхто нічого не знає. А в другому вже всі в курсі.

- Були ті, в кого психіка не витримувала?

- Деякі не витримували, починали кричати... Страшно, коли важка артилерія обстрілює, а ти сидиш у маленькій ямі, дуже страшно. Хтось кричав, хтось молився, хтось плакав, хтось заспокоював інших.

- Тоді не було ніякої лінії оборони, укріпрайонів?

- Ні, нічого. У нас в Чорнухіне восени 2014 року тільки дорога була, вздовж дороги — посадка, поруч - поле, кожен сам собі рив бліндаж. Чим глибше бліндаж і чим краще ти його накриєш, тим ціліше будеш, тому що літало все. Позиція була неглибока, до поясу, обкладена мішками. До нас тоді прилетіла міна, впала в трьох метрах від нас, добре, що ми встигли пірнути в окоп, вона ж так гидко свистить... А міна потрапила по боєкомплекту, всі речі і документи згоріли. Ми були в касках, броніках, у мене в комір бронежилета осколок уп'явся. Ось у чому ми тоді стояли, у нас і залишилося. Але нам пощастило: загиблих (за той час, поки підрозділ Схулухії знаходився в Чорнухіне, - "Апостроф") не було, крім тих, хто пішов у розвідку. Якщо пам'ятаєте, тоді загинув "Балу" (командир групи розвідників 11-го батальйону Ігор Багіров, - "Апостроф"). Група пішла в розвідку з нашого блокпосту 30 вересня, як раз він привіз до нас на передок знімальну групу журналістів, в інтернеті є відео з його останніх інтерв'ю, називається "Чорнухіне. За крок до ворога". Чотири людини тоді пішли, один — мій близький друг, "Юстас", ми з ним в одному автобусі приїхали, він - старший лейтенант, теж воював як рядовий. Хлопці нарвалися на засідку, в тому бою загинуло двоє, один — в перестрілці, "Балу" підірвав себе, а двоє потрапили до полону.

- Потім їх обміняли?

- "Юстас", мій друг, десь у грудні або січні сам втік, а другого обміняли. Він зараз вдома, у нього все нормально.

Після сутичок під Чорнухіне підрозділ вивели, це було 6 жовтня. За словами Схулухії, їх було близько 45, а вивели тільки 17 чоловік, було дуже багато поранених, кожен день — по три-чотири бійці, а одного разу евакуювали шістьох з осколковими пораненнями. Багато до другої ротації так і не відновилися, хтось тільки нещодавно став на ноги, хтось все ще ходить з осколками, тому що їх не можна дістати через життєво важливі органи, що розташовані дуже близько.

Наступна ротація в АТО була 22 грудня - батальйон відправили на Генічеськ (Херсонська область), під Крим. У полях були виставлені блокпости, щоб відбити можливе вторгнення росіян. На початку 2015 року частину підрозділу передислокували в Дослідне, Водяне (під Донецьк), Зеніт (позиції під Донецьким аеропортом), а третя рота потрапила на шахту "Бутівка", а Схулухія був на посаді заступника командира роти. Йому та його товаришам належало тримати оборону на шахті в наступні сто днів без зміни особового складу та ротації.

- Довелося на "Бутівці" обладнати позиції?

- Ми привезли порожні ящики, тому що там же бетон, цю землю розрити було не можна. У ці ящики наштовхали землі, камінців, всі відкриті місця заставили. Спочатку було де ховатися, це потім, коли нас почали методично, майже щодня обстрілювати з важкого, танків, САУ, то все почало руйнуватися. І хлопці опускалися все нижче: якщо на другому поверсі стояв кулемет, то потім його спускали, почали копати бліндажі. Все вручну, ніхто б на техніці туди не приїхав, якщо до нас в Чорнухіне боялися їхати, бо воно під обстрілом, то на шахту — тим більше.

- Скільки було людей на шахті?

- Десь 70 чоловік, плюс-мінус. У нас також були прикомандировані кулеметники і хороші АГСники (АГС - автоматичний гранатомет станковий, - "Апостроф") для вогневої підтримки. ДШК (крупнокаліберний кулемет Дегтярьова — Шпагіна, - "Апостроф") у нас було чотири штуки. АГС - близько п'яти-шести. Ми сепаратистів АГСами закидали, вони нас боялися.

Дуже допомогло те, що волонтери привозили нам відеокамери. Два наші хлопці залазили і встановлювали ці відеокамери, щоб ми могли все бачити вдень і вночі. Спостерігати за позиціями можна було практично по колу. Сепаратисти ці камери весь час збивали або кабелі перебивали. Тоді хлопці ночами залазили наверх і лагодили. Приїздив до нас такий лейтенант Андрій Шуба, позивний — "Змій", йому, до речі, дали Орден Богдана Хмельницького, так він робив дива: побачить якийсь рух — робить один пристріл, потім коригує вогонь і накриває ДРГ. Бойовики за сто днів п'ять чи шість камер нам збили. Одна стояла на заводській цегляній трубі. Т вони нам трубу знесли - танк методично півдня стріляв, поки її не знищив. А наша артилерія весь час мовчала, тому що Мінські домовленості. Ось що прикро. Ми просимо — підтримайте. Ці (сепаратисти, - "Апостроф") САУ ставлять в Донецьку, вони на 15-16 км можуть стріляти. А ми ж нічого не можемо, що там з кулемета або автомата зробиш? А наша артилерія говорить, що ми не можемо туди стріляти, бо там, по-перше, люди, а по-друге, не можна. Ну, то стріляйте по позиціях, де сепари сидять! Тоді вони побіжать туди (в житлові квартали, - "Апостроф") і змусять їх замовкнути.

- Втрати були в роті?

- Поранених було багато, але двухсотих на шахті — тільки один, старшина з позивним "Сидір", 24 березня загинув. Вони поїхали по воду, по дорозі на БТ-ЛБ (багатоцільовий тягач легкий броньований, - "Апостроф") їх накрило мінами. На броні багато було хлопців, чоловік вісім. Але його не врятували, на місці помер, розмовляв з хлопцями хвилин п'ять, а потім просто закрив очі — і все.

- Як вдалося уникнути більш серйозних втрат під постійними обстрілами?

- Хлопці пройшли першу кампанію, вони були вже досвідчені, бували під серйозними обстрілами, знали, як і де треба сховатися. Ось починається обстріл — деякі починають бігти, цього не можна робити в жодному разі. Навіть якщо тебе застали на відкритому місці, ти повинен впасти і врости в землю, а якщо почнеш тікати в притулок, то 60-70% ймовірності, що тебе або ранить, або вб'є. Хоча поранених у нас було багато, були і важкі - 20-річному хлопцеві, позивний "Гном", відірвало руку, ногу ледве врятували. Або ось в лютому 2015 року призвали людину, позивний у неї був "Малюк", 50 років тоді йому було, привезли його до нас на шахту на початку березня, відправили його за воду на другий день, його накрило САУ, обидві ноги і коліна вивернуло навиворіт. Один день побув на шахті - і все, досі лікується. Теж доброволець.

Другу частину інтерв'ю з Андрієм Схулухія читайте на "Апострофі" найближчими днями.