Через недолуге керівництво українського Міністерства охорони здоров'я хвора на бронхоектазію (хвороба характеризується хронічними гнійними процесами в необоротно змінених (розширених, деформованих) бронхах, переважно нижніх відділів легень) українка із Кременчука Полтавської області Оксана Славунік та її чоловік Сергій опинилися у світовому епіцентрі пандемії COVID-19 - Індії. Жінка уже два роки чекає там на пересадку легень. Як через нехлюйське ставлення чиновників на батьківщині доводиться виживати в ураженій сотнями тисяч смертей Індії подружжя розповіло "Апострофу".
- Оксано, як ваше самопочуття?
Оксана: Слава богу, краще, ніж у багатьох людей, які лежать у госпіталі або вдома. Але я теж перебуваю 24 години на добу на кисневому концентраторі. У мене виявили бронхоектатичну хворобу легень і легеневу гіпертензію. На кисневому концентраторі я вже четвертий рік. Тоді хвороба загострилася і мої легені просто перестали забезпечувати мене киснем. Тож апарат бере з атмосфери повітря, переробляє його і видає мені 95% чистого кисню.
За велінням долі я через свою хворобу потрапила в Індію. Ми сюди приїхали з чоловіком на початку квітня 2019 року. І з того часу чекаю тут на пересадку легень.
- Вам затримують цю пересадку через те, що зараз пандемія? Чи є якась інша причина?
Оксана: Причина в тому, що в Індії змінилося законодавство, й іноземцям перестали виділяти донорські органи для пересадки, виділяють лише місцевим. Певно, вирішили, що іноземці почекають. Якщо дочекаються. Але спочатку ми про це не знали. Ми намагалися і через посольство, і через Міністерство охорони здоров'я якось зрушити ситуацію з місця. Нас тут було дуже багато – 11 чоловік. Але хтось не дочекався, хтось повернувся додому, бо були сили і здоров'я і увірвався терпець. А щодо мене, то лікарі наполягають, що я перельоту назад не перенесу.
А зараз пандемія, вони практично нікого не оперують, ні своїх, ні іноземців. Певно, органи важко знайти в цей період. Та й переймаються, певно, аби орган не був заражений коронавірусом. Вони ж тут нічого не говорять, все "окей, окей, потерпіть, зачекайте, ми працюємо", постійно якісь відмовки. У багатьох людей тому й здали нерви.
- Коли ви прилетіли в Індію, ще можна було зробити операцію, так? А після вашого прильоту ввели заборону?
Оксана: Ні, вони змінили законодавство за 1,5 роки до нашого прильоту. Але українське МОЗ про це не сказало, хоча їм про це писало і посольство України в Індії, і багато пацієнтів про це повідомляли. Але навіть після того, як ми почали підіймати це питання протягом півроку, вони 5 або 6 чоловік ще відправили сюди. Можна сказати, що всім нам видали квиток в один кінець.
- Розкажіть, в якому місці ви живете і які у вас умови проживання?
Оксана: Живемо ми в місті Ченнай, столиці штату Таміл-Наду (до 1996 року - Мадрас - "Апостроф"). Можу похвалитися, що живемо на узбережжі Індійського океану. Але ми його не бачимо. Лише два рази ми там побували, подивилися – і повернулися на квартиру. Бо я практично не можу виходити і рухатися. Якщо рухаюся, я сильно слабшаю і мені погано. Тому я в основному сиджу, а всю домашню роботу робить мій чоловік.
Ченнай, Індія
Живемо ми в квартирі на п'ятому поверсі. Тут разом з нами жили три родини з України, але вони поїхали, тож ті кімнати закриті.
Сергій: Минулого тижня до нас заселили індійців. Ми дуже запереживали, написали в МОЗ – звісно, відповіді не отримали. Попросили перекладачів терміново шукати нам місце. Зрештою, цих людей прибрали. Ми сподіваємося, що до нас більше не підселять. Бо це ж люди будуть мати контакти, ми будемо з ними контактувати. Ну і якщо ми захворіємо будь-якою іншою хворобою не нашого профілю, то будь-яке лікування буде за свої гроші. Ну й плюс, я не можу покинути Оксану, бо я роблю все по господарству, вона без мене не зможе. Тож нам хворіти тут не можна, бо лягти в лікарню – це колосальні гроші, яких у нас просто нема. Уповаємо лише на бога, його захист і охорону. Більше нами ніхто не цікавиться.
А взагалі тут вечір наступає завжди в одну годину, бо ми майже на екваторі. Завжди одна і та ж погода – спека й іноді важко зрозуміти, який зараз день чи місяць. А взагалі, уявіть собі домашній арешт. Готуємо, прибираємо. Спілкуємося один з одним – ми ще один одному за 16 років не набридли. Ми як космонавти на МКС. Іноді читаємо Слово боже.
- Ви там працюєте? Сергій знайшов роботу там?
Оксана: Ні, тут неможливо іноземцеві влаштуватися. Якщо іноземець їде на роботу, то лише за запрошенням, лише за робочою візою. Наші чоловіки хотіли влаштуватися хоча б двірниками тут на вулиці, але це просто нереально. Вони своїх намагаються забезпечити хоча б якоюсь дрібною роботою.
Виживаємо тут за принципом "з миру по нитці – голому сорочка". Люди жертвують, друзі наші іноді нам пересилають, батьки-пенсіонери. Зберуть і вишлють. Так і живемо.
(Після цього Оксана каже, що втомилася говорити. Інтерв'ю продовжує сам Сергій)
- Як ви обходитеся в Індії без знання мови?
Сергій: Ми не маємо тут широкого кола спілкування, не ходимо у театри й інші заклади. Тому що ми практично під домашнім арештом. Я двічі на тиждень виходжу на вулицю, купую продукти і виношу сміття. Коли відвідуємо госпіталь або лягаємо на госпіталізацію, там є перекладачі. А в магазині я подивився ціну, на прилавок поклав, розрахувався і пішов.
Морально важкувато, звісно, тут на чужині - кругом купа людей, а поговорити ні з ким. Тим паче, індійці, як каже Оксана, нас ще й бояться, думають, що ми, білі, привезли заразу їм сюди. Є ті, для кого білі асоціюються із британськими колонізаторами. Хоча зазвичай тут європейців вважають освіченими і заможними.
На чужині багато людей, а поговорити ні з ким
- Тобто ви максимально закуповуєтеся продуктами за раз?
Сергій: Я просто не можу ризикувати й дружину на довго лишати. Тому я беру сумки, за списком скупився – і додому. Але їхні овочі довго не лежать навіть у холодильнику. Картопля і морква дуже швидко пропадають. Вони ж лежать на вулицях у спеку, може тому. Таких супермаркетів, як Auchan, я тут не бачив. Все купується у крамничках, магазинчиках. Ми їмо хіба що рис, макарони і картоплю. Знайшли лише одне місце, де продають м'ясо – його тримають араби. Їм привозять туші, вони їх швидко розбирають на шматки і відразу кладуть в морозилку. Курку можна ще замовити з доставкою, але курка тут – найдорожче м'ясо.
Для них тут найбільш екзотичні фрукти – це яблука, груші і сливи, вишня і полуниця. Манго тільки почався сезон – у сусідньому подвір'ї якраз росте дерево. Але я їв його перший рік. А зараз уже і не хочеться.
- Хочеться нашої вишеньки, яблук?
Так, тільки наших і не пластикових. Бо полуницю купили – ти її кусаєш, а на смак – наче гризеш буряк. Тверда і пластикова, єдине, що красива. Іноді буває навіть із запахом, але зовсім без смаку. Хочеться груші, з грядочки полуничку.
Кавуни тут продають невеликі – як американський бейсбольний м'яч – круглий рік, є чорні і смугасті. Папайя росте круглий рік. Банани – просто у дворах. Великі, маленькі, чорні, червоні. Багато з південних островів привозять фруктів і вони коштують дешевше, ніж звичні нам. Яблука тут коштують 200 грн за кілограм. Якби я вам сказав, що черешня коштує 800 грн/кілограм – ви б її точно не купували. Але з наших країв продуктів не везуть.
- Будемо сподіватися, що для вас вирішиться все успішно і ви невдовзі ласуватимете нашими фруктами і ягодами. Що, до речі, говорять у госпіталі? Є хоч якийсь шанс, що відбудеться операція?
Сергій: Ми кілька разів збиралися разом – українські, російські, казахські, грузинські пацієнти, люди із інших країн колишнього СРСР. І ніколи нікому не сказали "збирайте речі, вас нічого не чекає тут". Завжди казали – "Все буде добре! Ви тільки вірте! Терпіть!", обіцяли нам різні терміни.
За цей час, що ми тут сидимо, змінилося чотири міністра охорони здоров'я в Україні. Скільки разів зверталися до МОЗ, ніякої відповіді ми не отримуємо. Вони навіть нами не цікавляться, а коли ми просимо дати МОЗ офіційний запит – нуль уваги. Працює хіба що наше посольство, але навіть його офіційні запити наше МОЗ ігнорує.
Якщо подивитися, як працює та ж Росія, то російський консул кожен місяць ходить у госпіталь, з лікарів постійно вимагають звіти. Проживання російських пацієнтів у готелі повністю оплачує їх держава. А у нас гроші виділяють лише на операцію і лише за конкретним профілем, наприклад, трансплантацію легень. Якщо під час операції виникне форс-мажор ускладнення, родина пацієнта має заплатити за роботу лікарів. Проживання тут також за власний рахунок. А я скажу, що вартість одного дня у госпіталі – це наша українська середня зарплата за місяць. А тут недавно дитину терміново поклали в реанімацію, то за півдня батьки виклали близько 800 тис. рупій – це близько 300 тис. грн. Нам за місяць у госпіталі доведеться десь стільки ж віддати.
Подружжя
Ну й наше міністерство, як нам стало відомо, уклало з госпіталем такий договір, що який би результат в операції не був би, госпіталь не понесе жодних репутаційних чи фінансових ризиків. Лікарі взагалі ні за що не відповідають - ні термінів нема, ні форс-мажорів, нічого.
- Чи дійсно там такий катастрофічний стан із захворюваністю на коронавірус, як нам показують? Яка ситуація у вашому місті?
Сергій: Я ходжу вулицями, і якби не знав із повідомлень телевізора, що відбувається, то вважав би, що нічого не змінилося. Люди ходять, як і ходили – хто без масок іде, хто на підборідді її носить, хто - на обличчі. Кількість людей як була, так і є. А навпроти нашого будинку – лікарня. Ми бачимо, що люди приїжджають на вакцинацію – і їх доволі багато. В інших лікарнях теж багато вакцинуються. Але ми питали у наших перекладачів, чи дійсно така ситуація, як показують у новинах, то кажуть, що це правда. Лікарні усі переповнені, кисню бракує, лікарів бракує, скрізь проблема.
Ми орендували концентратор для Оксани два роки, платили за нього 100 доларів у місяць. Але він зламався, бо тут жарке повітря і він працює цілодобово. Інші концентратори дуже швидко ламалися. Коли перекладачі шукали, перерили все місто – нема ніде таких апаратів. Ми насилу змогли знайти і купити. Такі апарати подорожчали вдвічі, як і все інше, - але їх немає! Немає ні кисневих балонів, ні концентраторів.
Зараз багато людей в Індії помирає. Але проблема в тому, що вони вважають, що людина пішла у кращий світ, що відбудеться реінкарнація. Вони дуже неуважно ставляться до чистоти, санітарії. Тож вони самі себе заганяють в цю яму.
Зараз у місті уже другий тиждень з 22:00 до ранку комендантський час, а на суботу і неділю – взагалі жорсткий локдаун, коли все закривається і ніхто з дому не виходить, не працюють підприємства, магазини - нічого. Зараз перукарні закриті, ТРЦ закриті.
- Як вам взагалі індійці?
Сергій: Зрозуміти це можливо, лише коли сам з ними поживеш. Але отак сказати – інопланетяни – або ми, або вони. Наче люди - руки, ноги, голова - але геть зовсім інші. Менталітет інший, інше сприйняття реальності. Повільні, трошки ледакуваті, люблять багато обіцяти і не виконувати, вони не напружуються, не переживають за все. Дуже рідко трапляються люди відповідальні, з європейсько-американським поглядом на життя. Але загалом індійці цікаві. Дуже відчувається, коли спілкуються одна з одною людина з вищої і нижчої касти, відчувається ця повага.
А якщо говорити за автомобільний рух, то я їм просто дивуюся. Десятимільйонне величезне місто – і у них не бачив жодної аварії. Це незважаючи, що на величезному перехресті всі їдуть з усіх боків, всі сигналять, горить червоне світло, стоять п'ять поліцейських в білій формі. Виїхати на зустрічну смугу – це для них абсолютно нормально. У нас давно б уже всі один одного перестріляли.
- Ви згадали про поліцейських. Коли пандемія лише почалася, то бачив, як поліція била людей за порушення норм. Зараз цього уже нема?
Сергій: Коли рік тому у нас оголосили локдаун, то на вулиці були ніби вночі на кладовищі. В магазинах дійсно були пусті полички, черги стояли на вулиці, магазини працювали лише з 8 до 14 години, дуже важко було з продуктами. Поліцейські стояли на кожному перехресті і метровими палицями дерев'яними били – це було. Машини їздили лише за спецперепустками, і навіть за кермом не можна було без маски. Ну а коли буде локдаун, я, звісно, виходити не буду, але думаю буде те ж саме. Думаю, інші люди також виходити не будуть. У них тут ставлення до правоохоронців приблизно, як в Америці – вони тут влада.
