Ось вже кілька днів поспіль вулицю Банкову в Києві, де знаходиться Адміністрація президента, перекривають десятки поліцейських і бійців Нацгвардії. Самі бійці спершу навіть не знали, навіщо їх там поставили. Виявляється, настільки серйозна охорона потрібна для того, щоб не пропустити до АП матерів загиблих або зниклих без вести молодих хлопців – вояків української армії. Матері бійців прийшли за правдою: їм кажуть, що їхні діти пропали, але не роблять нічого, щоб допомогти їх знайти. Або називають їх дітей самогубцями, а причиною загибелі - самостріл. Але матері в це не вірять і вимагають розібратися, як насправді загинули їхні сини. У відчаї деякі з них зверталися за допомогою до ватажка незаконної ДНР Олександра Захарченко, який скористався цим у пропагандистських цілях.
Матері полонених, зниклих без вісті і загиблих через самостріли бійців української армії з 25 травня пікетують вулицю Банкову і Адміністрацію президента. Вони хочуть знати правду про долю своїх синів і не вірять у версії їх загибелі, розказані командуванням. Чиновники на вимоги вбитих горем матерів реагують досить прохолодно, поки відбуваючись обіцянками розібратися і передаючи їх справи з рук в руки.
Валентині Ткаченко повідомили про загибель сина Вадима в липні 2015 року. У червні він встиг побути вдома у відпустці, після чого повернувся у військову частину. Вадим спочатку служив у 25-му батальйоні територіальної оборони "Київська Русь", потім їх приєднали до 53-ї бригаді, він опинився у 2-й роті. Служив у Калиново, (Попаснянський район Луганської області). А 10 липня його матері зателефонував незнайомий чоловік.
"Він не представився і каже: "Ваш син — самогубця, він застрелив себе". Це мені, матері! Я тоді була на роботі, і він мені таке сказав. Пізніше я дізналася, що це був воєнком нашого Яготинського РВВС, - згадує Ткаченко зі сльозами на очах. - Привезли мені тіло: у нього тільки було е праве око, проломлений череп над правим оком і П-подібний удар над губою — вдарили прикладом. Але ні вхідного, ні вихідного отворів не було. Товариші по службі відразу розповіли, що він нібито лаявся з дружиною по телефону, натиснув пальцем ноги на курок, бо сидів босий, і вистрілив собі у підборіддя".
Однак у документах судмедекспертизи, які отримала сім'я, на фотографіях була інша людина, впевнена Ткаченко. "Там ніде не видно обличчя, тільки потилицю, я знаю, що це не мій син був на фото. У нього не було таких каліцтв, жодного шва на голові не було (під час похорону, - "Апостроф"), який це самостріл!" - обурюється мати загиблого.
Стояти на місці
Разом з Валентиною Ткаченко протягом цього тижня намагалися пробитися на прийом до президента більше двох десятків родичів, які впевнені, що правду про те, що трапилося з їхніми синами, фальсифікували — одні не вірять командуванню, інші — судмедекспертам і слідству.
Дорогу пікетувальникам на вулиці Банковій традиційно перекрила шеренга бійців Національної гвардії, поруч з якою чергували кілька патрулів поліції. Багато жінок повісили собі на шию роздруківки "Матері України" та портрети своїх синів. Втім, це належного ефекту на "гвардійців" не справило. Спочатку пікетувальники намагалися обмежити рух машин на вулиці Інститутській, потім зосередилися на Банковій, зупиняючи всіх водіїв, які туди проривалися, і вимагаючи від них паспорт з пропискою.
Через одну з таких сутичок одна з учасниць пікету постраждала — водій після словесної перепалки здійснив на неї наїзд, вдаривши бампером по нозі. Поліція, до речі, на цей інцидент відреагувала досить мляво: під крики свідків події деякий час поліцейські топталися на місці, потім, після наполегливих вимог потерпілої, попросили водія пройти з ними. Через деякий час кореспондент "Апострофа" помітив, як жінка, приклавши до червоного від удару коліна пакет з льодом, слухала водія. Очевидно, той намагався вирішити питання полюбовно.
Всі ці скандали, суперечки з "нацгвардійцями" і поліцією, вимоги, сльози і нерви зневірених добитися правди родичів до Адміністрації президента в ці дні так і не дійшли. Банкова була зайнята організацією повернення в Україну Надії Савченко.
Наталія Петрик, мати ще одного загиблого в АТО при дивних обставинах бійця, дивлячись на "нацгвардійців", з образою заявила "Апострофу": "Ми наступного разу приїдемо і привеземо онуків, я подивлюся, як ці хлопці будуть стіною стояти проти таких дітей?"
Її 27-річний син Сергій служив ремонтником у першій окремій гвардійській танковій бригаді в Гончарівську, загинув 22 лютого 2015 року на території Златоустівки (Волноваський район Донецької області). Командування стверджує, що боєць застрелився, нібито сидячи в кабіні КАМаЗа, водієм якого він був. Однак слідчому цю машину спочатку не хотіли надавати. Родині довелося звернутися до ЗМІ, один з центральних телеканалів вирішив зняти про цю історію сюжет. "Ми приїхали в Гончарівськ (місце дислокації військової частини, Чернігівська область, - "Апостроф"), і це було провидіння якесь, відкрилися ворота, і звідти виїхав КАМаЗ, на якому їздив боєць. Мій Сергій був патріотом, на машині був український прапор, я б цей КАМаЗ з тисячі впізнала", - розповідає Петрик. Коли знімальна група зв'язалася з командиром військової частини, той заявив, що машина знаходиться в зоні АТО і був, по суті, спійманий на брехні.
"Однак після цього сюжету нам дозволили слідчий експеримент, приїхали чернігівські слідчі. Коли заміряли траєкторію кулі, то сказали, а там стояли всі військові, які нібито давали свідчення, мовляв, хлопці, ви таку кашу заварили, тому що куля йшла з двору, тобто стріляли з-за меж машини. Просто у нього вистрілили і посадили в машину, а потім сказали, що це самостріл, - говорить мати загиблого. - Куля влучила в КАМаЗ з правого боку від водійського сидіння і вилетіла над дверима. А офіцери стверджують, що він сидів на місці водія і автомат був між ніг. Як можна було вистрілити, щоб куля вийшла з правої сторони?" Деякі товариші по службі Сергія Петрика розповіли його матері, що біля КАМаЗа в день його загибелі була бійка, але свідчити вони бояться, поки не дослужили своє в зоні АТО.
За її словами, за місяць до своєї загибелі Сергій сказав їй такі слова: "Мам, це не наша війна. Якби ти знала, скільки тут бардаку".
І Наталія Петрик, і Валентина Ткаченко кажуть, що їхні сини на жорстоке поводження у своїх підрозділах раніше не скаржилися, але в той же час матері бійців неодноразово чули про випадки продажу гуманітарки офіцерами. Ткаченко в підтвердження розповідає історію, як одного разу в Яготині на базарі купила смалець, а в банку була записка з побажаннями здоров'я (бійцям у зоні АТО, - "Апостроф") і 100 гривень.
Немає діла
Лідія Місюренко, голова громадської організації Спілка матерів "Захист" у Полтаві та Полтавській області, скаржиться, що за 38 днів пікету в минулому році з Адміністрації президента до них так ніхто і не вийшов, хіба що дрібні клерки, які тільки й робили, що забирали чергову петицію матерів. Тепер вони мають намір стояти до кінця і домагатися зустрічі з президентом. У Місюренко син Борис не служив, він був волонтером, ще в 2014 році разом з колегами неодноразово бував на території сепаратистів, вивозив дітей, жінок, хворих. І ось 20 червня їх групу захопили під Ровеньками (Луганська область, - "Апостроф") козаки отамана Миколи Козицина. Разом з Борисом було ще три волонтера, двоє чоловіків і одна жінка — Ірина Бойко.
"Їх катували, знущалися, з чужого телефону про це повідомила Ірина Бойко, незрозуміло як, але вона зателефонувала своїй дочці Тетяні. У Полтаві відкрили справу за фактом (викрадення - "Апостроф")", - розповідає Місюренко. По цій справі поміняли чотирьох слідчих, адже тоді ні слідчі органи, ні чиновники не мали досвіду ведення справ по полоненим і викраденим.
Незабаром Бойко звільнили, вона спочатку заявила, що Бориса розстріляли, потім змінила свої свідчення. "У те, що його вбили, моє материнське серце не повірило і не вірить досі, хоча вона (Бойко) мені особисто повідомила, що мого сина розстріляли. Потім вона відмовлялася зустрітися, - каже Місюренко. - Погодьтеся, матерям повідомляють про такі страшні речі більш толерантно".
Борису на момент полонення було 39 років, його 19-річний син Максим вже 11 місяців служить під Слов'янськом, пішов на фронт добровольцем. "Не я хотіла його відпускати, не в такій армії і в такій країні воювати", - зізнається Місюренко.
Вона починає плакати, коли розповідає, скільки їй довелося пережити за ці два роки. Ім'я її сина потрапило до Книги пам'яті - ресурс, на якому зібрані імена загиблих на сході, вона довго домагалася, щоб прізвище з сайту прибрали. Потім боролася, щоб його не включали в список загиблих, коли в травні 2015 відкривали стелу в пам'ять про загиблих воїнів Полтавської області. Місюренко обурюється, що в той раз Борис опинився в списку через Ірину Бойко, яка спочатку стверджувала, що його замучили козаки. А помічник одного з депутатів місцевих їй якось заявив, що для викупу з полону Бориса потрібен мільйон. "Я йому кажу — ви мені знайдіть його, а мільйон я зберу, я мати, я по хатах походжу - зберу! І дадуть. Я б за день у Полтаві зібрала мільйон!" - каже вона.
Так і не домігшись адекватного розслідування від українських правоохоронних органів, Місюренко написала лист ватажкові ДНР Олександру Захарченко. Вона була вкрай здивована, коли їй прийшла відповідь — матерів звали в Донецьк. Ініціативна група з 11 осіб, включаючи Вікторію Шилову з руху "Антивійна" (проти якого, до речі, військова прокуратура України в січні 2015 року порушила кримінальну справу за розповсюдження заяв для військкоматів про відмову від мобілізації), вирушила на підконтрольні сепаратистам території.
Після невеликих пригод, коли їх ледь не вигнали з "республіки" місцеві "спецслужби", вони все ж потрапили до Захарченка. Розмовляли довго - з 12 дня до 19.30 вечора. Місюренко в серцях під час цієї зустрічі назвала невизнану псевдодержаву "Донецької довбаною республікою". "Я при Захарченко це сказала, він на мене подивився, але нічого не відповів", - згадує Місюренко. Йому передали список зі 100 іменами українців, зниклих без вісті і полонених в різний час. Втім, сепаратист обмежився заявою, що все залежить від української сторони і її бажання вести переговори. Місюренко зазначає, що Захарченко поводився просто, як ніби вони були давно знайомі. "Ми не стали сепаратистами, він не віддав мені мого сина, і іншим — їх синів, він нічого для нас не зробив. Але я не відчувала, що я у ворога або у царя, страху не було, я взагалі не боюся начальників", - говорить вона.
Гостей Захарченка потім вивезли до руїн Донецького аеропорту, показали зруйноване військовими діями Дебальцеве. Чим би не керувалися сепаратисти, влаштовуючи "екскурсії" групі, але тепер Місюренко міркує про те, як сильно постраждало місто, і ставить риторичне питання — невже не можна воювати подалі від населених пунктів?
І Лідія Місюренко, і інші матері впевнені, що в питанні полонених і зниклих без вісти все залежить від президента. Вона наводить у приклад звільнення Надії Савченко. "Надія — герой, вона на три дні раніше мого сина потрапила в полон. Але не можна ж одних ідеалізувати і при цьому не шукати наших синів! Когось поховали і мати хоч знає, куди йти молитися, де поплакати, а мені що робити? А іншим?" - каже Місюренко.
Вона згадує, як шукала правди і у Віктора Медведчука, і у Петра Порошенка. Останній приїхав у Полтаву на урочисте відкриття пам'ятника гетьману Івану Мазепі на початку травня цього року. Місюренко домоглася короткої зустрічі з ним, хоча поки стояла в натовпі в очікуванні приїзду президента, обурювалася через його запізнення на 2,5 години і через те, що з площі не відпускали ні дітей, ні старих людей, незважаючи на дощ.
"Я йому (Порошенко) все розповіла, випалила: "Мені соромно за вас, Петро Олексійович". У нього аж заходили жовна. Він каже: "Мені шкода це чути". Я йому: "Так дійте! Робіть щось для матерів, щоб у нас серце не боліло!" Він доручив Ірині Геращенко цим зайнятися. Йому не сподобалося, як я з ним спілкуюся. Потім мені дзвонила її (Геращенко) помічниця, вона - ні, у цариці ж корона впаде самій подзвонити! - з образою говорить Місюренко. - І всі, хто мені дзвонив, просили розповісти мою історію. Я їм кажу — я вже втомилася розповідати вам всім одне і те ж, це не казка на ніч, не анекдот, це травма для мене. Для менекожен спогад про мого сина — це частина душі, це не так просто".
Місюренко впевнена, що зараз в армії стало дуже багато самострілів, тому що для держави це - економія грошей. "Їх ніхто не ховає (за рахунок держави, - "Апостроф"), статусу у матерів (загиблих під час воєнних дій, - "Апостроф") немає, - вона підводить підсумок. - Як таке може бути? Адже ми віддали своїх синів - найдорожче, що у нас було".
Саме бездіяльність влади і правоохоронних органів змусила матерів знову вийти в центр Києва. Втім, ні їх пікети, ні навіть особисті зустрічі з главою держави, схоже, не змінять ситуацію і не відкриють рідним правду про те, що ж насправді сталося з їхніми синами і чи понесуть винні, якщо такі є, заслужене покарання.
