Прозорість енергетичного ринку, сприятливий інвестиційний клімат та збільшення обсягів видобутку нафти і газу вітчизняними підприємствами є трьома китами, на котрих будується енергонезалежність української держави. Водночас ефективна система оподаткування нафтогазового комплексу є своєрідною платформою сталого розвитку галузі. Втім, нинішня державна концепція оподаткування нафтогазового сектору на фоні гострого дефіциту власних енергоресурсів та газової війни з Росією викликає відверте занепокоєння. Більш того, наближення початку опалювального сезону важко назвати вдалим періодом для «податкової революції». Певна конфліктність у баченні майбутнього підприємств нафтогазового комплексу спостерігається і в Кабінеті Міністрів. Зокрема, Міністр енергетики і вугільної промисловості Юрій Продан невтомно наголошує, що нинішній «порядок денний» у енергетичному господарстві країни є кризовим та надзвичайно складним. Посадовець вказує на наявності реальних загроз проходження опалювального періоду 2014/2015 і виступає за всебічну підтримку енергетичних компаній різного профілю. В цей час Міністерство фінансів ініціює збільшення оподаткування підприємств нафтогазового комплексу майже утричі – із 17,5% до 55%, що, безумовно, негативно впливає на ліквідність профільних компаній, їх кредитоспроможність, а також зменшує надходження інвестицій та ставить під загрозу майбутнє вітчизняного нафтогазового сектору.
Логіка фінансового відомства щодо збільшення оподаткування нафтогазових підприємств представлена у нещодавньому інтерв’ю заступника міністрів фінансів Дениса Фудашкіна газеті «Дзеркало тижня». Зокрема, посадовець переконує, що прибутковість нафтогазової галузі дорівнює 775%, а собівартість видобутого українського газу, піднятого з глибини до 5 тисяч метрів, складає 243 грн. (приблизно 95% всього газу видобувається в Україні на глибині 5 тисяч метрів). Як результат ‒ приватні нафтогазові компанії отримують надприбутки, а окупність нових проектів становить приблизно два роки. В цілому, з позицією посадовця щодо необхідності справедливого оподаткування галузі можна погодитись. Нафтогазові підприємства дійсно мають високу рентабельність і невисокі виробничі видатки на вже діючих свердловинах. Більш того, вони роблять свій бізнес на надрах, що належать всьому народу, при цьому суттєво не витрачаючись на технічне переоснащення виробництва. Тому пересічний українець не розуміє, чому не можна збільшити податкове навантаження на високодохідні підприємства, коли держава знаходиться у стані війни і потребує додаткових фінансових ресурсів. Втім, окремі з наведених аргументів Мінфіну викликають сумнів у їх обґрунтованості та мають певні зауваження щодо коректності. Саме тому варто більш детально розібратись в тому, чи дійсно триразове збільшення податкового навантаження на підприємства нафтогазового сектору є виправданим кроком та виваженим державницьким рішенням, продиктованим об’єктивною необхідністю.
За даними Мінфіну, собівартість видобутку тисячі кубометрів газу компанією «Укргазвидобування» складає 243 грн. та є загальним показником собівартості газовидобутку на всій території України. «Така сама собівартість заявлена й у російського “Газпрому”, це легко знайти у фінансовій звітності, яку вони публікують»,– заявляє Денис Фудашкін. Втім, за розрахунками компанії Wood Mackenzie (2013 р.), собівартість видобутку українського газу із нетрадиційних газоносних колекторів Дніпровсько-Донецької западини становить не менш як $265 до., а за даними приватних компаній – собівартість коливається у розмірі $200/1 тис. кубометрів (без урахування оподаткування)1. Порівняння собівартості видобутого газу «Укргазвидобуванням» та «Газпромом» є, щонайменше, некоректним. По-перше, собівартість видобутого газу безпосередньо залежить від геологічних умов газового поля, у цьому сенсі російський «Газпром» несе набагато нижчі операційні витрати, ніж «Укргазвидобування». Адже Україна відноситься до зрілих регіонів видобутку, де великі і середні газові родовища вже знаходяться на стадії виснаження, видобуток газу є складним і витратним технологічним процесом. По-друге, російський газовий гігант є монопольним постачальником блакитного палива за кордон і левову частку прибутку отримує саме від експортних операцій на газовому ринку (для порівняння, за даними «Газпрому» (2013 р.), середня ціна газу для внутрішніх потреб складає $106/1 тис. кубометрів, поставки вуглеводнів до держав ЄС відбуваються за середньою ціною $304/1 тис. кубометрів, а до держав колишнього СРСР – $224/1 тис. кубометрів), в той час як національна газовидобувна компанія працює на покриття внутрішніх потреб газу по фіксованим цінам. В результаті «Укргазвидобування» не має можливості отримати від реалізації на внутрішньому ринку прибутку, достатнього для формування власних джерел фінансування інвестицій щодо створення нових та підтримки діючих об’єктів видобутку. Так, Сергій Костюк, голова правління ПАТ «Укргазвидобування», в інтерв’ю Інтернет-виданню «Апостроф» заявив, що рівень зношеності обладнання компанії складає 70-80% і є гостра потреба у переобладнанні всього флоту бурильного устаткування. В результаті, через 94% фіскального навантаження на компанію «Укргазвидобування», фактично, не має засобів для капітальних інвестицій, в той час як приватні газовидобувні компанії регулярно інвестують в оновлення технічного фонду та у профільні інноваційні дослідження, а значить і собівартість кінцевого продукту є значно вищою, ніж у «Укргазвидобування». Тому якщо врахувати ступінь виснаженості газових родовищ, термінову необхідність в оновленні основних фондів та високу вартість залученого капіталу, собівартість тисячі кубометрів видобутого українського газу складатиме близько 200-250 доларів.
Одним із аргументів Мінфіну на користь підвищення оподаткування для нафтогазових підприємств став короткий термін окупності проектів приватних газовидобувників (близько двох років). В дійсності дебіт свердловин залежить від рівня видобутку і може варіювати від 50 до 400 тисяч кубометрів на добу. Тобто проста логіка підказує, що один проект реально окупитися за 2 роки, а інший – за 16 років. На окупність проектів впливає кількість «холостого» буріння, що передує вдалому відкриттю родовищ. Також необхідно врахувати й гальмуючий фактор ‒ національний адміністративний чинник. В реаліях української бюрократії знадобиться близько двох років на оформлення дозвільних паперів і приблизно стільки ж часу на ведення геологорозвідувальних робіт. Таким чином, середня окупність газовидобувних проектів сягає від чотирьох до шести років.
Прагнення Мінфіну посилити фіскальний тиск на вітчизняний нафтогазовий сектор з 55% до 70% у наступному році може призвести до знищення приватного сектору. Підвищення оподаткування позбавить стратегічну галузь можливості інтенсивно розвиватись, розвідувати поклади, залучати нові технології та інвестиції у галузь і в результаті стримуватиме нарощення обсягів вітчизняного видобутку. Тому побудова ефективної моделі оподаткування нафтогазового бізнесу України повинна відповідати потребам довгострокового розвитку та зберігати достатні стимули для інвестиційної привабливості. З метою покращення інвестиційного клімату буде доцільно ввести мораторій на збільшення податкових та рентних платежів, скасувати мита та ПДВ на ввезення обладнання для проведення робіт з облаштування та ремонту родовищ. Варто прийняти до уваги і досвід європейських країн щодо стимулювання видобутку газу. Наприклад, у Франції на родовищах із низьким дебітом застосовується негативна рента, тобто держава доплачує приватним компаніям за видобуток газу з проблемних свердловин. Стабільність фіскального режиму та передбачуваність податкових відрахувань є ключовим стимулюючим чинником для участі міжнародних компаній у великих проектах з багатомільярдними інвестиціями. Наслідком надмірного фіскального тягаря є скорочення обігових коштів видобувних підприємств і врешті-решт ‒ падіння виробництва, відхід приватних інвесторів із галузі та стагнація енергетичної галузі.
У приватному секторі головне ‒ не заважати, а створювати сприятливі умови та змінювати «правила гри» з урахуванням інвестиційного клімату. Мудре державне регулювання вітчизняного нафтогазового сектору дозволить збільшити видобуток вуглеводнів у кілька разів. Надаючи галузевим підприємствам цільові пільги, можна через 5-6 років скоротити імпорт газу вдвічі, а через 10-12 років задіявши інші заходи, повністю забезпечити країну газом власного видобутку.
Звичайно, зростання податкової ставки на ресурсні платежі сприятиме збільшенню бюджетних надходжень у найближчій перспективі. Натомість, така незбалансована фіскальна політика матиме негативні наслідки для нафтогазової галузі у майбутньому, провокуючи падіння видобутку та енергетичний «голод» у державі.
Модель ведення енергетичного бізнесу ‒ досить своєрідна. Так, комерційні підприємства ПЕК мають високу рентабельність кінцевого продукту. Втім, необхідно взяти до уваги й те, що розробка нових свердловин є надзвичайно ризиковою справою. Можна інвестувати кошти у розробку десятка свердловин і не отримати газу із жодної. Зрозуміло, що отримані нафтогазовими компаніями прибутки, перш за все, інвестуються у розробку нових джерел. Геологорозвідувальні роботи – це не матеріальний актив і банки досить неохоче кредитують під такі заходи. Проблематичним є також залучення інвестицій у нафтогазовий сектор, в державу, де оподаткування профільних підприємств сягає 70%. Наразі актуальним лишається питання спроможності національних енергетичних компаній розвивати нові свердловини. Адже цей процес довготривалий і займає від 3 до 5 років. Нині так звані «легкі» запаси вуглеводнів значною мірою розроблені. Ресурси, що залишились, знаходяться на глибинах понад 5000 метрів і потребують новітніх методів видобутку. Успішне розблокування цих нетрадиційних ресурсів є гарантією енергетичної незалежності країни. Введення таких складних родовищ в експлуатацію вимагатиме, перш за все, новітніх технологій та обладнання, а також наявності стабільної фінансової платформи.
