Українське кіно поступово прокидається після багаторічного застою. Зокрема, 2017-й став найуспішнішим за останні 20 років. Та й у 2018 році є всі підстави покращувати результати у кіноіндустрії. Про це в інтерв'ю "Апострофу" розповів кінокритик, колишній голова Національної спілки кінематографістів України СЕРГІЙ ТРИМБАЧ.
- Як пройшов 2017 рік для українського кінематографу?
- Це був найуспішніший рік за останні 20 років. Тому що ще два-три роки тому важко було уявити, що в прокат щомісяця виходитиме два-три, а то й чотири українських фільми. До того ж як ігрові, так і неігрові, документальні, анімаційні. Словом, навіть в радянські часи, коли студія Довженка продукувала для кінотеатру 12 фільмів, тобто щомісяця один фільм, плюс шість Одеса – це було 18 фільмів. А сьогоднішні показники перевищують радянські.
Інша річ, що більшість цих фільмів не мали не те що комерційного, а й просто глядацького нормального успіху. Щодо комерційного, то це складна річ. Скажімо фільм, кошторис якого 30 млн, приблизно $1 млн, повинен зібрати в прокаті втричі більше, тобто 90 мільйонів.
- Чому?
- Тому, що так розподіляються прибутки: дохід прокатникам, щось повинно залишитися інвестору, продюсеру, продюсерській компанії. До таких цифр сьогодні просто не доходять. Зараз дуже успішний фільм "Кіборги" Ахтема Сеітаблаєва. На сьогодні продано більше 200 тисяч квитків. Тобто в кращому разі він збере дві третини свого бюджету, а не втричі більше. Якщо порівнювати з Південною Кореєю, де я був минулого року, то там в першій п'ятірці прокатних чемпіонів були тільки південнокорейські фільми з числом проданих квитків від 6 до 10 мільйонів. А кількість населення в Південній Кореї співмірна з Україною – десь 50 мільйонів. Тобто кожен п’ятий кореєць купив квиток і пішов на фільм власного виробництва. У нас поки що чемпіон зібрав близько 300 тисяч українців із 40 мільйонів потенційних глядачів. Це нормально тому, що двадцять років кіно в Україні практично стояло на місці. Телевізійне кіно ще трішки розвивалося, знімались серіали – і то в основному на російські гроші.
До речі, російські гроші в певному сенсі підживлювали якісь залишки української кіноіндустрії, як це не парадоксально. І одразу за лічені роки вийти на південнокорейські цифри – це нереально.
У Польщі, до речі, ще не так. Хоча Польща теж наблизилася до показників самоокупності фільмів.
Причина таких змін очевидна. Як це не парадоксально, але за часів Януковича почали фінансувати кіно. За часів Ющенка в 2009 році на кіновиробництво було виділено 5 мільйонів гривень, тобто менше $1 млн. Я був членом ради при президенті Ющенку з питань культури. Він там не раз говорив про кіно, про його важливість, але не фінансував цю галузь. Тому парадокс – при дуроломі Януковичу, людині, інтелект якої оцінюється всім відомо як, кіно зненацька почали фінансувати.
Я точно знаю цифри – 5 млн у 2009 році, а за 2-3 роки за Януковича була цифра у 180 млн гривень, тобто десь $20 млн. Зрозуміло, що ця цифра не вражає американця чи навіть європейця, оскільки це приблизно дві європейські картини. Про Америку і говорити нічого. Але в нас це дозволило започаткувати процес розвитку формування кіноіндустрії.
- Гроші, виділені за Януковича, були ефективно витрачені?
- Так, хоча там різні підозри були. Це організував Віктор Янукович-молодший. Хтось йому вклав цю геніальну думку. При всьому презирстві до клану Януковичів, не можу уявити собі, що Янукович-молодший чи старший розраховував тут щось вкрасти, у них апетити були зовсім інші. 180 мільйонів – і вкрасти звідти, наприклад, мільйонів 30 – це смішно. Їхні цифри починалися з мільярда. Тому було розуміння, що кіноіндустрія потрібна. Більше того – створили Держкіно, яке ліквідували ще на початку дев'яностих. До речі, в 1992 році аналог Держкіно називався Держкінофондом. Його очільником був Юрій Іллєнко, а зараз головою Держкіно є людина, прізвище якої точнісінько таке ж – Іллєнко. Це син Юрія Іллєнка – Пилип. Перед ним була Катерина Копилова – довірена особа Януковичів. Але треба їй віддати належне, що під її орудою почався цей процес змін. Це дозволяє оптимістично дивитися в майбутнє.
Я думаю, в найближчі п'ять-сім років один з українських фільмів досягне цифри в 1 мільйон проданих квитків при середній вартості квитка 60 гривень. Це означатиме збір близько 60 мільйонів гривень. Це вже буде більш-менш поважна цифра.
- Як ви думаєте, яке кіно може привернути таку величезну кількість глядачів? Ось "Кіборги" привернули увагу тим, що зараз війна, і це актуально для кожного громадянина.
- Досвід цьогорічного репертуару показує, що, по-перше, це кінокомедії. От "DZIDZIO Контрабас" здобув поважні цифри прокатних зборів. І, до речі, цей фільм не фінансувався державою, це чисто комерційний проект. Взяли розкручений вже імідж артиста і просто вставили його в кінематографічну раму. Це звичайна практика. Згадаймо класику. Чарлі Чаплін – десятки фільмів, а там же скрізь один і той же Чаплін: то він працює на заводі і потрапляє в комедійні ситуації, то він на Аляску в пошуках золота поїхав тощо. Це один і той же персонаж. І тому не дивно, що, наскільки я знаю, вже запустили наступний фільм із тим же Дзідзьо, якщо публіка його любить.
Один із найуспішніших режисерів дуже важких сталінських часів Іван Пир'єв продукував такі фільми, як: "Свинарка и пастух", "В 6 часов вечера после войны", "Кубанские Казаки". Ці легендарні фільми були казками. І він правильно це робив. Майя Туровська, російський кінокритик, кінознавець, колись блискуче казала щодо структури, що будь-яка публіка жадає казок. Чим важче життя, тим казковіші людські поривання. І тут з екрану людині пропонують саме це. Тому думаю, що й зараз казкові сюжети актуальні. Ми бачимо це за російськими серіалами, але там надмір "попелюшок", які приїжджають із провінції в столицю і на яких чекає принц з мільйонними рахунками.
Для чоловічої публіки – бойовик або поліцейський детектив з погонею. Тобто сюжети, де є жорстка боротьба, адже чоловічій аудиторії завжди хочеться чогось такого гострого, чого не вистачає в житті. От я думав, до речі, що "Кіборги" – це буде бойовик. Він несе певні елементи бойовика, але має доволі серйозну філософську річ.
- Ви його дивились?
- Так. Це блискуче написані діалоги сценаристом Наталією Ворожбит. На мій погляд, в ньому є розважальні елементи, з одного боку, в жанрі бойовика, а з іншого – це серйозна, філософська річ. Це й приваблює широкий спектр аудиторії і людей, які приходять не просто розважитись, а й осмислити, що з нами відбувається. Тому там центральним персонажем є молодий герой на прізвисько "Мажор", який говорить, що досить – 23 роки ви цю країну грабували, руйнували, а я цього не дам більше робити. Я думаю, це теж заводить молоду аудиторію, бо в кінотеатри ходять молоді люди. А люди після 30-35 років в кінотеатри ходили не так часто навіть у радянські часи, а зараз вони просто не ходять туди. Але до них фільм "Кіборги" дійде через той же телевізор, через інтернет тощо. Так що це широкий спектр аудиторії.
- Де режисери зараз мають змогу брати фінансування?
- По-перше, все-таки в нас не такі великі гроші на кіно – мільйон-півтора, максимум $2 млн. Ми знаємо, що в Україні гроші є. Це ілюзія, коли нам розказують, що грошей нема, адже деякі крадуть мільярди, деякі чесно заробляють.
Якщо в нас нарешті запрацює закон про спонсорство та меценатство – то це перше. По-друге, коли бізнесмени побачать, що кіно приносить прибуток, то питання інвестицій буде знято. Сьогодні, якщо хтось дасть мільйон гривень, то ви розумієте, що це буде подарунок, вони не повернуться, тому дуже важлива підтримка держави на цьому етапі. З часом, коли кіноіндустрія розкрутиться, то частка державних грошей буде зменшуватись, кіноіндустрія не потребуватиме такої кількості фінансів.
Тим більше що для самих продюсерів краще мати справу з приватними грошима, ніж з державними, тому що за державними часто великий контроль – адміністративний, дуроломний тощо. Так що все розкрутиться за умови, що збережеться ця тенденція, ця політика держави на підтримку кінематографа.
До речі, я недавно бачив програму, де політики доповідали якраз про підсумки року. І коли їх притиснули запитанням "Які там у вас успіхи?", раптом двоє з них загукали "А кіно!" Нарешті доходить, що кіно – це важливий елемент в державі, і тут можливий успіх.
- Як позначилась на цій сфері заборона на деякі російські серіали в Україні?
- Заборони російських серіалів та фільмів – в цілому не все так просто і правильно. Наприклад, заборонили Валентину Тализіну, а з нею виникла заборона на знаменитий фільм Рязанова "Іронія долі". Я навіть відгукувався в пресі, що, по-перше, в неї епізодична роль. Талановита актриса похилого віку сказала дурницю, а робити через це висновок, що вона якусь небезпеку представляє для України – це смішно. По-друге, поруч Лія Ахеджакова, яка "виймає серце" за Україну. Її не помічають, не помічають, що режисером фільму був Ельдар Рязанов, якого важко було запідозрити в симпатії до Путіна і його режиму.
Але в багатьох випадках ці заборони мали підстави. У підсумку це все-таки прочистило простір і якось скеровує публіку до вітчизняного кінопродукту. Справа в тому, що російські серіали і фільми близько 20 років, по суті, заміняли українське кіно, а для багатьох глядачів вони були синонімом до слова "наше кіно". Адже реалії схожі, мовного бар'єру жодного, зірки – старі, знайомі обличчя.
Але якщо ми хочемо відтворювати власний простір, власних персонажів, власну історію, то ми повинні були до цього прийти. Якщо державна політика не насильницька, не примусова, а мудро і виважено вибудована, то вона може призвести до зміни іміджевого простору в цілому.
- Як ви вважаєте, чи треба було забороняти серіал "Свати"?
- "Свати", на мій погляд, не варто було забороняти, хоча б тому, що це мабуть найпопулярніший серіал в Україні власного виробництва. Він і в Росії популярний, хоча вони його не сприймають як український. Те, що в нас продукувалось, робилось так, щоб росіян нічого не дратувало. Тому всілякі атрибути України або мікшувались або взагалі прибирались. Мені особисто цей серіал не потрібен, я його не дивився і не дивитимусь, хоча маю чітке уявлення, що це таке. Але грубо забороняти його – це неправильно. Хоча б тому, що це роздратувало і налаштувало проти себе величезну кількість людей, а це не є ознакою великого розуму.
- У кінці цього року рада скасувала ПДВ для українського кіно. Це гарний знак?
- Звичайно. Це пільги для українського кіно, ліквідація ПДВ і скасування митних зборів. Якщо отримуєте якусь апаратуру, то митні збори ви не платите – це те, що сприяє кінобізнесу. Якщо, наприклад, польська чи німецька кінокомпанія захоче зняти щось тут, то держава Україна компенсує частину цих витрат. Тобто спочатку витрачають тут, а потім, коли нададуть відповідні документи, то згідно з чинним законодавством держава може повернути частину цих витрат. А це заохочує іноземного виробника для зйомок в Україні.
Я нещодавно був у Тернополі, де вже два-три роки з приємністю спостерігаю, як на регіональному рівні розгортається процес такого кінематографічного поширення. Там є кінокомісія, яку очолює заступник мера Тернополя Леонід Бицюра, який, в тому числі, намагається залучити й кіновиробника. Вони показують їм замки, історичні та сучасні майданчики тощо. У цьому Тернополі можна знімати все що завгодно, навіть середньовічну Італію. Це по-перше.
По-друге, вони молоде покоління повертають до кіно, і це не тільки в Тернополі. Зараз в школах дедалі більше уроків медіаграмотності, оскільки сьогодні зовсім інше молоде покоління в порівнянні з моїм поколінням в 60-ті роки. Вони споживають безліч інформації, яку треба вміти фільтрувати. Це дозволяє сподіватись, що це покоління, яке зараз в школу ходить, за 5-10 років стане такою ж свідомою культурною верствою, а не тією, яка просто приходить пожувати попкорн і потусуватись. Хоча попкорн зараз становить 52% від прибутку кінотеатрів, тому без попкорну кіно сьогодні не буває.
- Чого очікувати від українського кінематографу в наступному році?
- У 2017 році цифра бюджетної підтримки становила 500 мільйонів. У першому варіанті бюджету на наступний рік ця цифра так і залишилась на рівні 500 мільйонів гривень. Це розізлило кінематографістів, а ще більше телевізійників, телепродюсерів. Вони викликали "на килим" самого Гройсмана і роз'яснили йому, що це не є добре. Гройсман ці аргументи сприйняв, і в підсумку сума в ухваленому бюджеті на 2018 рік становить 1 млрд. Але її розкидали на дві організації – Держкіно і Міністерство культури. Як вони розподілятимуть ці гроші на сьогодні – не зовсім зрозуміло. Зрозуміло те, що частина цих грошей, і це правильно, піде на виробництво телесеріалів за формулою 50 на 50.
Скажімо, компанія N+N хоче зняти телесеріал, представляє проект, бюджет якого, наприклад, 10 мільйонів гривень. Вони можуть претендувати на 5 мільйонів з державного бюджету. Вочевидь ми будемо спостерігати збільшення кількості українських телесеріалів, причому україномовних. Зрозуміло, якщо буде бюджетна підтримка, то там буде умова української мови, хай і не виключно українською мовою. Реалії такі, що ми живемо в двомовній країні. І ці реалії треба відтворювати, нехай і не в буквальному сенсі.
По-друге, думаю, що буде продовжуватися практика збільшення загальної кількості фільмів для кінотеатрів, в тому числі анімаційних, в тому числі неігрового кіно. Бачимо, що виходять повнометражні неігрові фільми. Я ось зараз подивився цілу низку фільмів молодих режисерів, які об'єднані в громадську організацію під назвою СУК ("Сучасне українське кіно"). Я всерйоз вражений.
Власне, я завжди вірив в молоде покоління – це люди з новим поглядом, які намагаються осмислити сучасне міське життя, передусім, драми сьогоднішнього життя. Наприклад, блискучий фільм "Бузок" Катерини Горностай – це драма жіночого життя. Я би повірив, що це американський фільм чи французький – там закладені універсалії і немає обов’язкового акценту, що це тільки в Україні може бути. І це добре. Але це не значить, що тільки таке кіно буде. Тому є підстави думати, що сегмент молодого кіно буде розширюватися, і я очікую більшої кількості молодих людей у кінозалах. Буде розширюватись аудиторіальна зона, і це призведе до інтенсивнішого розвитку кіноіндустрії.
