Український музикант, фронтмен гуртів "Тартак" та "Був'є" ОЛЕКСАНДР ПОЛОЖИНСЬКИЙ у другій частині інтерв'ю "Апострофу.Лайм" розповів про своє ставлення до квот на радіо та телебаченні й концертів українських зірок в Росії, про свої виступи на Сході України та про перспективи повернення Донбасу.
Першу частину читайте тут: Я багато років говорив про війну з Росією, а на Майдані зрозумів, що все йде не туди - Олександр Положинський
- Як ви ставитеся до квот на українські пісні на радіо та українську мову на телебаченні?
- Я до квот ставлюся позитивно. Про те, що держава мусить втручатися в такі питання, я говорив давно і продовжую говорити зараз. Єдине, коли мова почалася про введення квот, я спілкувався з цього приводу телефоном з В’ячеславом Кириленком, який тоді був віце-прем'єром та міністром культури. І він називав якісь дуже нереалістичні цифри. І я намагався його переконати, що не можемо ми зараз вводити такі високі квоти, тому що це нереально, ми фізично їх не зможемо виконати. На що мені було дано пояснення (я точно не пам’ятаю, чи самим В’ячеславом, чи вже потім кимось із моїх знайомих, що переймалися цими питаннями), що насправді так робиться політика. Декларується 70% – щоб отримати 35%, декларується 60% – щоб отримати 30% тощо. Просто я звик завжди речі називати своїми іменами. Якщо я знаю, що Україна здатна наразі виконати квоту в 30% україномовної пісні на радіо, то я не виступлю за квоту 35%, тому що я знаю, що 30% – це максимум, що ми зараз можемо.
Але я за те, щоб ця квота із часом зростала. І я так само за введення квоти на використання української мови, за абсолютне домінування української мови в публічному просторі. Я в жодному разі не заперечую право людини спілкуватися тією мовою, яка їй більш зручна, вигідна, рідна тощо. Але якщо ми говоримо про державні інтереси і про майбутнє незалежної держави, яка називається Україна, ми мусимо рано чи пізно прийти до того, що весь офіційний інформаційний простір має стати переважно україномовний. Ми мусимо прийти до того, що українська мова має стати офіційною не лише декларативно, але і за фактом. І ми мусимо прийти до того, що для державної кар’єри в Україні володіння українською мовою має стати одним із незаперечних факторів. Не володієш українською мовою – вибач, не місце тобі на державній службі. Ти можеш стати хорошим підприємцем, можеш зробити кар’єру деінде, але державна служба, на мою думку, має вимагати знання мови і активне використання.
І це має бути всюди – в рекламі, в інформаційному просторі, в спілкуванні на офіційному рівні. Якщо я приходжу в державну установу, зі мною там мають спілкуватися українською мовою і тим самим спонукати мене як громадянина України спілкуватися українською мовою.
Потрібно правильно продумати систему переходу на українську мову – крок за кроком. Звичайно, це не робиться клацанням пальців, не робиться за командою, не робиться вказівками і заборонами. Це має бути продумана стратегія, на роки, десятиліття, можливо, і на століття вперед. Але рано чи пізно ми маємо створити таку систему, де українська мова буде мовою вигоди, престижу. У такому разі у нас вже не виникає питання: а для чого українська мова?
Був такий період в Україні (не пам’ятаю точно, з чим це було пов’язано, але це спрацювало колись мені в плюс) – коли всі шукали україномовних людей для роботи на радіо і на телебаченні. Я не пам’ятаю, чи це законодавство тоді було таке, чи якісь темники існували, якісь приховані варіанти впливу на радіостанції і телеканали, що все мало бути україномовним чи переважно україномовним. Тоді багато хто готовий був переходити на українську мову заради того, щоб отримати певну посаду. І це гарний приклад того, як мова має запроваджуватися.
Просто говорити про те, що ми маємо мову зробити модною – це нічого не дасть. Треба продумати конкретні інструменти і реалізувати їх на практиці. Якщо ми на законодавчому рівні, наприклад, вводимо обов’язковість української мови як альтернативної мови для людей, які продають в Україні якусь продукцію (що всі інструкції і реклама мають бути українською мовою), це вже спонукає потенційного споживача до вивчення мови, тому що він відкриває інструкцію і бачить, що українською там написано 10 сторінок, а іншими мовами лише якісь невеличкі заміточки. Це уже таке підсвідоме розуміння того, що українська мова чимось сильніша, принаймні тут, в Україні.
Ми маємо, на мою думку, створити вимогу для видавців друкованої преси. Я не проти того, щоб випускалося російською мовою, але, будь ласка, для україномовного читача – хай навіть він один єдиний, хто хоче читати українською мовою – має існувати україномовна версія. Пам’ятаєте, які були шалені дискусії (це дуже гарний приклад, який дуже часто усі згадують), скільки було галасу з приводу введення україномовного дубляжу закордонних фільмів? Говорили, що це не реально, що ніхто не ходитиме, ніхто не розумітиме. Минуло багато років – і вже ніхто й не звертає увагу на те, що фільми дубльовані переважно українською мовою. І такого має ставати дедалі більше. Не все одразу, але потрошки-потрошки.
Була хороша дискусія у нас днями на радіо. [Письменник] Андрій Кокотюха написав колонку про те, що він і його син не згодні зі шкільною програмою з літератури: що для того, аби молодь хотіла читати, треба школярам давати право вибору. От вам список рекомендованої літератури, виберіть, що ви хочете прочитати самі. Десь приблизно так, мені здається, має заохочуватися й інтерес до української мови: тобто не просто "прочитай книжку українською мовою", а "прочитай українською мовою ту книжку, яка тобі цікава, яку ти сам для себе вибереш".
Я пам’ятаю, наприкінці 1990-х чи на початку 2000-х років я переважно купував книжки в букіністичних крамницях або на розкладачках вживаних книжок, тому що я шукав книжки українською, а в книгарнях було дуже складно знайти щось україномовне. Лише одна невеличка поличка була з книгами українською мовою, і вибрати щось дійсно цікаве з того було дуже складно. Зараз приходиш в книгарню – є що вибирати українською мовою. Видавництва налагодили випуск україномовних перекладів бестселерів, бізнес-літератури, класних зразків белетристики, яку цікаво читати. І це все пропагується, набирає обертів. Зараз є вибір україномовної книги.
Мені здається, шкільна програма з літератури мала б бути побудована таким чином: прочитай книжку українською мовою на свій власний вибір. Хочеш про кохання – ось тобі про кохання. Хочеш пригоди – вибери пригоди. Хочеш фантастику – на тобі. Хочеш науково-пізнавальне – будь ласка. Головне – читай.
Таким же чином ми маємо і українську мову в якісь моменти нав’язувати. Безперечно, не без державного протекціонізму. Але це не має бути жорстокий каральний примус. Це має бути чіткий закон і контроль за його виконанням. Але, крім того, має бути ненав’язливе пропагування, спонукання і, знову ж таки, вигода.
І, якщо вже ми про мову так багато почали говорити, то тут питання і до носіїв української мови, до людей, які в силу родинних, географічних або життєвих обставин чи за власним переконанням вирішили спілкуватися українською мовою. Для всіх людей, хто послуговується українською мовою як основною мовою свого спілкування, з’являється додаткова відповідальність, ці люди мусять намагатися стати кращим в чомусь ще, щоб таким чином популяризувати українську мову. От я не просто розмовляю українською мовою, а я успішний спортсмен – і я розмовляю українською мовою. Я крутий бізнесмен – і розмовляю українською мовою. Я український науковець, що має авторитет на міжнародному рівні, - і я розмовляю українською мовою. Я успішний актор – і я розмовляю українською мовою. От так ми маємо популяризувати українську мову.
- За допомогою лідерів?
- Не лідерів, а людей, які чогось досягли, хай навіть не завдяки тому, що вони україномовні. Дуже часто це не пов’язано між собою. Але якщо ти україномовний і ти чогось досяг – не соромся заявити про себе зайвий раз. Можеш не акцентувати увагу на тому, що ти україномовний, просто заяви про себе українською мовою. І мені завжди приємно бачити і чути успішних людей, які про свої успіхи розповідають українською мовою.
- В Україні триває декомунізація. І директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович каже, що цей процес практично закінчився. На вашу думку, чи вдалося вивітрити "совок" з голів людей?
- Звичайно, це не так легко і просто зробити. Тим більше що за майже 30 років незалежності ми цим особливо і не займалися. На початку мали ми гарне підґрунтя, щоб це зробити. Проте зробили дуже кволенько і дуже в багатьох аспектах не зробили того, що варто або, можливо, навіть потрібно було зробити в першу чергу.
Але декомунізація – це процес довготривалий, який за короткий термін можна було б здійснити лише жорсткими каральними методами. А це не наші методи. Тому говорити про те, що вона вже закінчилася, я думаю, передчасно.
Інша справа, що варто було би декомунізацію проводити не лише методами заборон, перейменувань і так далі. Декомунізація – це ще й правильне грамотне та якісне замінювання одних міфів іншими. Немає нічого поганого в тому, що ми якісь речі будемо називати "міфами". Головне, щоб якісні міфи незалежної України замінили всі комуністичні міфи, які впроваджувалися, нав’язувалися і вкорінювалися в Україні впродовж десятиліть. Те ж саме стосується і постімперських речей. Не обов’язково якісь негативні прояви – це прояви комуністичного минулого України. Це може бути і прояв колоніального минулого України, і прояв, пов'язаний із тим, що Україна була поділена між різними імперіями. Усе це теж варте уваги, все це взаємопов’язане між собою, одне накладалося на інше, синтезувалося, спліталося в клубок. І нам треба всі ці клубки поміняти на свої новостворені, але якісні, привабливі, цікаві й переконливі. Тут уже питання до освіти, до кінематографа, до літератури, до телебачення.
- До музикантів.
- Якраз музиканти значною мірою намагаються це робити, але вони дуже часто поодинокі в своїх зусиллях. І через це вони не настільки ефективні. Мені здається, що тут має бути комплексний, системний підхід. І це вже питання взаємодії, вирішення цих питань з Міністерством культури, Міністерством освіти, з іншими міністерствами, наприклад з Міністерством оборони. Чому ні?
Що поганого в тому, якщо з’явиться, наприклад, на широкому екрані класний видовищний дуже сучасний фільм про українську минувшину з прекрасним українським саундтреком, який потім знайде своє відображення в довготривалому телесеріалі, який в свою чергу знайде своє відображення в книзі? І нічого поганого, якщо потім на основі цього зроблять ще якийсь класний комікс, а потім на основі тих коміксів випустять футболки з крутими принтами, і молодь їх носитиме. Усе це окремі крапельки, з яких набирається повна чаша нових перетворень.
- Ось ви не їздите до Росії на гастролі…
- Ми й не їздили ніколи. Ми лише один раз були у Росії з концертом, дуже і дуже давно. Нас там не дуже прийняли. Ми, звичайно, на початку пробували зайти на російський ринок, але нам одразу сказали: "Ви хочете зайти, у вас потенційно цікавий для Росії продукт, і ми могли би з вами вести перемовини на цю тему. Але треба кілька сильних речей випустити російською мовою". По-перше, це для нас була неприйнятна позиція з ідеологічних міркувань і міркувань сумління. Я хоч і закінчував російськомовну школу, але це не значить, що я готовий у своїй творчості змінювати принципи заради того, щоб отримати комерційний успіх. А по-друге, я не дуже і вмію писати російською мовою. Я час від часу роблю якісь спроби, і, чесно кажучи, не дуже виходить. Отак одне з другим співпало, що нам просто не дали зайти на той ринок. Хоча от "Океану Ельзи" пощастило зайти на російський ринок без російськомовних пісень. Але це виняток, а не система. Інших прикладів такого успішного входження на російський ринок я не знаю.
Тому говорити про те, що ми їздили колись у Росію, а зараз не їздимо, у мене немає навіть жодної підстави. І засуджувати інших за це… Я не можу говорити, що я однозначно готовий похвалити чи однозначно готовий засудити того, хто їздить з концертами в Росію. Треба розглядати всі аспекти цих концертів: і чому, і які це концерти, і де, і на яких умовах, і що відбувається на цих концертах. Мені для того, щоб винести своє судження, потрібно дуже багато інформації. Хоча я, звичайно, з величезною повагою ставлюся до тих моїх колег, які свідомо відмовилися від російського ринку: це "Океан Ельзи", "Бумбокс", Onuka та інші артисти. У мене викликають повагу такі вчинки, така категоричність, така принциповість.
Коли я знаю про когось, що він виступає в Росії, це може стати мінусом. І, можливо, в більшості випадків це і стає мінусом, але не завжди це такий мінус, який готовий перекреслити все, забанити для мене артиста чи людину. Повторюся, мені треба знати дуже багато фактів, розуміти, що за цим стоїть. А, можливо, це наш шпигун, а, можливо, це наш агітатор. Не знаю. А, можливо, й ні. А, можливо, це якраз наш ворог, до якого я незаслужено ставлюся із симпатією.
- Досить цікава ситуація була з Іваном Дорном, який їздив на гастролі в Росію, а потім нібито передавав гроші на АТО, а згодом заявив, що хотів допомогти місцевим жителям, а якийсь волонтер без його відома спрямував гроші для військових.
- Я не хочу засуджувати Дорна. Я не знаю, що там у нього були за концерти в Росії, скільки він на них заробляв, яку частку передавав, кому з волонтерів і на що. Я цього всього не знаю. Я готовий вірити людям, але сам я цього не знаю. Так, були дійсно деякі висловлювання, за які можна було би Вані сказати багато неприємного. Але я за кожним лишаю право на помилку, за кожним лишаю право врешті-решт, якщо ти маєш якусь провину, то її залагодити і виправити.
Я впевнений, що значною мірою ситуацію з Ані Лорак спровокували якраз ці випади явної неприхованої агресії проти неї. Знаєте, як це часто буває, людина іде в глуху оборону. Один раз людина може зробити помилку, сказати дурницю, не подумавши, випадково, не зрозумівши всіх наслідків, не очікуючи, що це матиме якийсь резонанс. Можливо, навіть кілька таких помилок людина робить, не усвідомлюючи того. А, можливо, і свідомо робить, але думає: "Нічого страшного я не роблю, багато хто робить в своєму житті щось неправильне з точки зору інших людей".
Але от тут важливий цей фактор масового тиску. Давайте не будемо про Ані Лорак. Давайте про мене. Наприклад, я зробив і сказав те, чого робити чи говорити було не варто. Можливо, навіть у сьогоднішньому інтерв’ю я наговорив зайвого. Але як вже є. І от люди, які не сприймають моїх слів чи мого вчинку, починають на мене тиснути. Можливо, навіть серед цих людей є дуже багато тих, кого я щиро люблю і поважаю, і точка зору яких була би мені важливою. Але всі вони висловлюють своє незадоволення моїми словами чи моїм вчинком у такій формі, що провокують мене на агресію. І от я, людина нестримна, дуже емоційна, під таким пресингом, не відчуваючи великої підтримки від людей, на підтримку яких я розраховую, розумію, що весь світ проти мене. Я не бачу друзів, бачу тільки ворогів. І навіть ті люди, які вчора здавалися мені друзями, сьогодні раптом показують своє незадоволене обличчя, ненависть до мене, вважають мене злом, проявом всіх негативних якостей, які тільки є в людини. Усі вони одночасно з усіх боків на мене тиснуть.
Що мені робити, яка моя реакція? Визнати провину, покаятися? Можливо, це правильний вихід, але чи маю я в собі ту силу і чи бачу цей вихід для себе в цей момент – не впевнений. Натомість я відчуваю несприйняття, я відчуваю спротив, я відчуваю агресію щодо всіх цих людей. "Ви всі помиляєтеся, ви не хочете мене слухати, ви не хочете дати мені право виправдатися, ви не хочете мені дати можливість зробити щось, щоб загладити мою провину. Ви намагаєтеся знищити мене". Що я роблю? Я вже своїми наступними діями, вчинками намагаюся підтвердити той образ мене, який вони створили. Ось такий шаблон є – і я в нього заходжу. "Ах так, ну то й майте. Я проживу і без вас".
Це дуже емоційна штука, яка може бути притаманною будь-якій людині. І тому мені, з одного боку, і зрозуміла вся ця ситуація з Ані Лорак, наприклад. З іншого боку, мені шкода, що така ситуація склалася. І з третього боку, зараз Кароліна вже, на жаль, не робить нічого, щоб ця ситуація виправилася на краще. Вона вибрала свою схему поведінки, хтось її приймає, хтось не приймає. Але в будь-якому разі ця агресія і несприйняття її у суспільстві, на жаль, значною мірою вже усталилося, набрало конкретних форм і не хоче змінюватися. Усе. Тут вже виросла стіна. І щоб цієї стіни не стало, має, мабуть, минути багато-багато років.
От мені би хотілося, щоби в тих випадках, коли можна пробачати, ми все-таки пробували пробачати, навіть дурниці, навіть речі, які не вкладаються в поняття пристойності, здорового глузду. Принаймні дати шанс людині пояснити, якщо вона хоче це зробити. Якщо не хоче, якщо людина вибирає позицію категоричного ворога, то, звичайно, ворога пробачати вже не можна. І не можна пробачати відверті злочини, не можна пробачати ненависть і зневагу до свого власного народу, до своєї країни. Це такі речі, які, на жаль, породжують відповідну реакцію. Тут вже нічого не вдієш.
- Тоді таке питання: чи можна виправдати, так би мовити, танці на кістках, які влаштовують в нашому суспільстві, коли вмирає хтось з російських діячів, що підтримував політику Путіна?
- Тут питання, яке дуже складно узагальнити. Треба знати конкретно, про кого мова, що він зробив і як. Є певна кількість людей, яких я вважаю ворогами України, вбивцями, злочинцями тощо. Я би порадів, якби з ними щось погане сталося. І жодна нотка сумління в мені би не заграла, що я щось роблю чи кажу неправильно. З іншого боку, дуже часто такі прояви ненависті, зневаги не мають під собою реального фундаменту. Це може бути проявом якогось, як би негарно це не звучало, стадного інстинкту. Це може бути психічно нездорова реакція на межі істерики через занадто велике емоційне перезавантаження. Людині потрібно знайти якийсь вихід для внутрішнього негативу. І часто він знаходиться в таких речах – в радощах з приводу чиєїсь смерті. Це, з одного боку, страшно, але, з іншого боку, це цілком можна пояснити. Зловтіха має свою природу, яку можна пояснити і яку також можна пробачити. Питання в тому, чи завжди вона правильно адресно застосовується, бо інколи ми робимо помилки і стосовно того, як ми оцінюємо слова тих чи інших людей.
- Ви зараз їздите з концертами на Схід?
- Зараз ні. Я зараз працюю на ранковому шоу і у мене не дуже виходить їздити. Теоретично я би міг їздити на вихідних, на день-два. Але мені важко даються такі виїзди. Я люблю, якщо вже їхати, щоб це була серія концертів хоча б тривалістю тиждень чи днів 10. Тоді це відчувається як більш вагомий внесок в те, що відбувається на фронті, якось чіткіше приймаєш все, що відбувається довкола тебе. Є якесь відчуття братерства, єдності з тими людьми, які там ведуть боротьбу.
Знову ж таки, мені складно ще в тому сенсі, що зазвичай на такі концерти я їжджу власним коштом. Я один раз чи двічі їздив в складі інших делегацій, і я зрозумів кілька речей для себе. Я не отримую того задоволення від розуміння своєї важливості, коли їжджу на такі короткочасні виїзди з іншими людьми. Я не повністю контролюю процес. Я не роблю те, що я хочу робити, я не граю такі концерти, як я хочу заграти. Я є частиною того, що вигадав хтось інший. І мені це теж не дуже подобається. Я звик завжди керуватися своїми міркуваннями.
І є ще один аспект. Коли хтось організовує, я розумію: "Саня, ти ж можеш сам собі організувати і поїхати, коли буде можливість. А от зараз, якщо ти не поїдеш, зможе поїхати хтось інший, хто сам собі таку поїздку не зможе організувати". І виходить так, що я все-таки схильний до більш довготривалих виїздів. Хай вони будуть рідше, але тоді я відчуватиму себе краще і вагоміше. Але, звичайно, молодці ті мої колеги, які вибирають інший шлях і їздять раз за разом. Мені це важкувато, я це визнаю.
- А коли ви востаннє їздили?
- Влітку минулого року ще.
- Коли ви приїжджаєте, як вас зустрічає місцеве населення?
- Ми рідко виступаємо перед місцевим населенням. Час від часу це стається. Ну, добре приймають. Мені здається, що люди там отримують задоволення від додаткової уваги до них. Звичайно, там іде війна, звичайно, це приносить багато страждань, багато негараздів. Але важливо, коли люди, які там знаходяться, відчувають, що вони не чужі, що про них думають, дбають. Ось привезли там якусь допомогу. Тут приїхав [Сергій] Жадан з книжками для місцевої бібліотеки, почитав свої вірші. Тут приїхали дівчата-волонтерки, привезли подарунки дітям. А от приїхали артисти. І от вся ця увага в різних її проявах, звичайно, людям подобається. Хай вони не завжди готові сприймати те, що ти робиш на сцені, і те, як ти це робиш. Можливо, їм абсолютно не заходять твої пісні, але прояв уваги їм вже приємний. Так що це теж важливо. Але, все ж таки, ми більше для військових виступаємо, коли їздимо.
- Чи вірите ви, що Україна поверне Донбас та Крим?
- У короткочасній перспективі – навряд чи. Коли це може статися, не знаю. Хоча, з іншого боку, за певних обставин – так, це може статися і в короткочасній перспективі.
- Які це можуть бути обставини?
- Це, перш за все, внутрішні обставини. Має бути нарешті влада, яка дійсно прагне, щоб Україна повернула втрачені території, щоб Україна набралася внутрішньої сили – суспільної, економічної, військової. Для цього треба, щоб принципово нові люди прийшли в політику. Шанс дуже невеликий, звичайно, але є. І поки він лишається, у нього можна вірити, його можна розглядати.
Крім того, дуже би сильно посприяли зовнішні фактори. По-перше, правильна цілеспрямована допомога – не тільки матеріальна, але й моральна, політична – з боку наших потенційних союзників. По-друге, треба, щоб вороги втратили свою міць в багатьох аспектах. Це теж дасть нам можливість на повернення таких територій.
Але повертаючи ці території, ми мусимо знати, що далі з цими територіями робити, тому що територія – це одне, а там ще є люди. Люди, які тривалий час прожили в ворожому полі, перебували в епіцентрі ворожої агітації і пропаганди. Я впевнений, що у всіх цих людей є образи, несприйняття, нерозуміння України і українців. Так, є там якась частина наших майбутніх союзників. Є люди, які залишилися там свідомо, тому що розуміли, що їхня присутність там – це допомога Україні, хай не завжди реальна. Навіть усвідомлення того, що там є наші люди не тільки за паспортом, але і за духом, – це важливий фактор. Якась частина людей там лишилася тому, що не мала іншого виходу. Хтось прив’язаний до хворих родичів, хтось змушений там лишатися, бо він єдиний шанс на виживання його родини.
Якщо ми говоримо про повернення окупованих територій, то треба розуміти, що робити з територіями і що робити з людьми. Як поступити з тими людьми, які вчинили злочини проти України? Як повестися з тими людьми, які не сприймають Україну як незалежну державу, хоча в минулому як мінімум були її громадянами? Можливо, саме поведінка, висловлювання цих людей і спричинили те, що зараз ці території є окупованими. Як з цими людьми бути? З одного боку, на цих людях лежить величезна провина, з іншого боку – на них теж не можна ставити хрест.
Треба розуміти, якою буде політика. Якщо ми говоримо про симпатиків Росії, можна спробувати їм запропонувати переїзд в Росію. Але треба, щоб ще Росія хотіла цих людей приймати. Якщо ці люди не хочуть нікуди переїжджати, якщо вони вважають, що це їхня земля, але разом з тим вони вважають, що їхня земля – це не те саме, що земля українська, треба думати, як цих людей переконати.
І в більшості випадків, звичайно, спрацьовує економічний чинник. Якщо ми хочемо ідеологічно змінити людей, то мусимо починати все-таки з економіки, з соціальних благ, які ці люди мають отримати. Можливо, не одразу, але відчуття різниці й якості життя може стати хорошим союзником для майбутнього повернення території. Навіть зараз мені здається, якби Україна спромоглася здійснити за ці чотири роки, поки іде війна, дуже помітний якісний стрибок у рівні життя, в розвитку економіки, в забезпеченні головних потреб, прагнень своїх громадян, щоб просто можна було відчути різницю неозброєним оком, тоді нам і про повернення територій можна було би говорити значно простіше.
І звичайно, міцні, розвинені, сучасні Збройні сили України і готовність всього населення брати участь у боротьбі за Україну. Хто не хоче зі зброєю в руках, повинен мати альтернативні варіанти служіння батьківщині. Не хочеш бути військовим – стань пожежником. Не можеш стати пожежником – стань медиком. І медиком ти не можеш – знайди собі якесь інше застосування: цивільне будівництво необхідних для країни об’єктів. За бажання можна. Але цю систему потрібно створювати і впроваджувати. Кожен повинен відчувати свою відповідальність за долю країни, не очікувати, що хтось зробить все за нас, а ми тільки прийдемо на все готовеньке. Усвідомлюючи себе частиною держави, частиною суспільства, ти тим самим починаєш розуміти багато інших речей і змінювати своє ставлення до них. І ти вже не сприймаєш владу як щось, що вище за тебе. Навпаки, ти сприймаєш владу і державу як те, що поряд з тобою, що існує для тебе, для забезпечення твоїх інтересів. І ти по-інакшому формулюєш свої вимоги до влади.
- Будемо сподіватися на краще.
- Ми всі завжди сподіваємося на краще.
