Український джазмен, радіоведучий ОЛЕКСІЙ КОГАН в інтерв'ю "Апострофу.Лайм" розповів про своє ставлення до піратства й квот на українські композиції на радіо, про сучасних вітчизняних хітмейкерів у джазовій музиці та про проблему з фінансуванням фестивалів.
- Вас називають головним пропагандистом джазу і вишуканої музики.
- І дарма.
- Чому?
- Я просто люблю те, чим займаюся все життя. Коли тобі 60, вже можна так казати. Якось різко змінитися й робити щось інше у мене точно не вийде. Я не кокетую, а просто люблю музику й тисячі разів повторював, що я – чоловік, який займається улюбленою справою і перетворив своє хобі на фах. Іноді за це навіть платять гроші. Я знаю багатьох людей, які мені по-білому заздрять.
- Як, на вашу думку, музика впливає на людей? Дивлячись на людей на вулиці в навушниках, ви можете вгадати, що саме вони слухають?
- Мабуть, ні, але іноді бувають винятки, які підтверджують правило. А от музика формує людей. Я придумав таке спілкування, як цикл лекцій "Слухаємо музику разом". Я пропоную людям послухати разом зі мною музику, щось пояснити. Коли звучить музика, я можу підвестися й піти кудись, щоб не звертати на себе увагу, щоб музика була головною річчю, на яку людина звертає увагу. Стою десь, курю чи просто спостерігаю за людьми, і це цікаво.
На формування музичних смаків сина я ніяк не впливав. У той час на полицях було 12-14 тисяч компакт-дисків, і він просто ходив повз і вибирав, що йому подобається. В нього розвинувся дуже гарний смак. Зараз йому 37, він довго працював діджеєм, а потім йому це набридло, й вони з другом відкрили маленький тематичний бар. Він теж займається улюбленою справою, хоча це не така вже й проста річ. Якщо людина з любов’ю робить те, що вона робить, то більше шансів зробити щось краще. Тож ключове слово мого життя, як це не банально, – це любов. Усе, що ви робите без любові, – приречене.
Є ще одна річ, яку я зрозумів. Коли тобі 60, ти абсолютно чітко усвідомлюєш, що попереду вже значно менше, ніж позаду. Ніхто ж не прийшов у цей світ для того, щоб залишитися тут назавжди, правда? Є така мудрість, і я завжди посміхаюсь, бо я по-хорошому цинічна людина й джазмен, а джазмен – це той, хто має іронію і самоіронію. Так от, я зрозумів, що має цікавити не тільки результат, а й процес. Якщо цікавить лише результат, то щось вийде кілька разів, так буває. Але якщо не цікавить процес, то нічого не буде.
- Кажуть, що щастя – це не кінцева мета, а дорога до цієї мети.
- Ви знаєте, трохи по-іншому. Я забув уточнити, що все, що я кажу, – суб’єктивне і не має збігатися з вашою точкою зору чи з точкою зору, наприклад, українського парламенту. Як і будь-яка людина, я можу помилятися. Останнім часом я розумію, що ми живемо в інші часи. Це епоха, коли все змінюється, й ти маєш це приймати, якщо хочеш бути "в обоймі". Як казав один сатирик, ми не можемо "гнати" на своїх дітей, це наші діти. І ще: не намагайтеся виховувати своїх дітей – виховуйте себе, бо ваші діти все одно будуть схожі на вас. Це правда, просто до того треба дійти. Що мене дратує, ба навіть змушує усміхатися, це коли люди про щось говорять, не знаючи предмета. А мене тато вчив, що заперечувати можна тільки те, що добре знаєш. Але зараз все по-іншому.
Для мене джаз – це передусім свобода. Не підміна понять, нахабство й невігластво замість свободи. Зараз дуже часто відбувається підміна понять, та що мені вам розповідати – ми живемо в одному світі. Тому, як це не дивно, я ніколи не був революціонером. З моєї точки зору, жодна революція не призводила ні до чого гарного. Революція і еволюція – це різні речі.
Я викладаю, працюю на радіо, ходжу на роботу, яка мені подобається – у будь-які часи я маю робити те, що роблю. Але для сучасної людини, яка хоче відрізнятися від натовпу, мені здається, потрібна самоосвіта і, якщо хочете, внутрішня еміграція. Внутрішня еміграція – це не те саме, що "моя хата скраю, нічого не знаю". Коли мене питають, хто такий Олексій Коган, хто такий я, то я кажу: "Людина, яка не соромиться весь час вчитися і намагається бути переконливою". Так мене вчили на радіо. Як казав Олег Горський, один з моїх вчителів на радіо, світла йому пам'ять: "Лешенька, когда заходишь в студию и говоришь: "Здравствуйте, с вами Алексей Коган", то никогда не забывай, что среди твоих слушателей могут быть люди с высшим образованием".
- Я пригадую, батьки жартували, пригадуючи радянські гасла про західну музику: "Сегодня слушает он джаз, а завтра родину продаст".
- Так, це було. Я вам таких гасел можу навести багато.
- Як ви тоді слухали джаз?
- Нормально слухав.
- А у вас зараз є піратська музика в колекціях?
- Є, звісно, я не мільйонер. Але я ніколи її не кручу на радіо, є таке внутрішнє табу. Якби в мене була більша хата й більше грошей, у мене було би більше дисків. Коли люди дивляться на мої 25 000 дисків на полицях… Якщо хочете, колись поглянете.
- Солідно.
- Якщо я заплющу очі, ви виберете п'ять дисків і покажете мені дірки, то я скажу, що ви взяли. Уявіть собі. От у вас колись була звичайна телефонна книжка, в якій телефони написані від руки?
- Звичайно.
- Якщо ви шукаєте телефон якоїсь своєї подружки Тетяни, ви знаєте, що ви відкриваєте на літері "Т". Ось так і диски. Коли їх стає більше і я маю щось переставляти, то вдягаю окуляри і починаю запам’ятовувати, як вони стоять по-новому. Коли я готую програму, мені треба простягнути руку, порахувати до п'яти й дістати те, що потрібно. Про що це свідчить? Про любов. Я люблю те, що стоїть на полицях, а воно, рідненьке, любить мене. Так ми і живемо.
- Скільки програм ви провели на радіо?
- Я не можу сказати, порахуйте: вісім років як позаштатний автор щоденної програми, з 1992 року на "Промені", 10 років день в день з 18 до 19 години на другій кнопці "брехунця" (дротове радіо, - "Апостроф"). Щоденна джазова програма.
- На державному радіо – це взагалі подвиг.
- Зараз це вже не модно, але тоді я можу додати: з прізвищем Коган, який гарно володіє українською мовою. Знаєте, іноді люди хотіли мене потролити: "Пане Коган, дякуємо вам за вашу програму й за вашу вишукану українську мову". А я відповідаю: "Що вас так дивує? Моє прізвище? Хай вас дивує, що якийсь Петренко не знає рідної мови".
Можливо, це трохи кокетство, бо моя мама – киянка, а тато – із Західної України. Він все життя говорив з мамою російською, а зі своїми батьками – українською. Бабця взагалі наполовину полька, тож половина слів у неї були польські. Тобто я такий продукт – у мене українська, польська і єврейська крові, це дуже добре, я талановита людина. Така вибухова суміш, і мені це подобається.
- Ви не один десяток років організовуєте джазові фестивалі. Чи легко запрошувати виконавців до України?
- По-різному. Маю сказати дуже банальну річ: я не хочу спростувати чутки про гарний смак арт-директора, це дуже важлива постать. Хоча з точки зору інших, можливо, це іноді "вкусовщина". Тобто якщо я – арт-директор фестивалю, то орієнтуюся на власні смаки. Мені якось сказали: "Олексію, якщо хочеш зібрати гарний фестиваль, маєш возити не тих музикантів, яких ти слухав у юності, а тих, на яких квитки купують, і буде гаразд". Тобто це така певна межа компромісу: не "і вашим, і нашим", бо це не компроміс, це інше. Скажімо, на фестивалі Leopolis Jazz Fest (у минулому Alfa Jazz) існує три сцени: та, де виступають хедлайнери, сцена на Площі Ринок і камерна сцена. Мій колега, який був продюсером дуже відомого фестивалю у Коктебелі, казав: "На фестивалі завжди має бути якась сцена, що має умовну назву "окрема реальність", де людина не хоче бути часткою натовпу.
- Як Волошинська сцена.
- На Площі Ринок збираються до 7-10 тисяч людей, вони стоять аж до Проспекту Свободи, й там має бути музика, яка заводить людей. Ми іноді кажемо, нікого не ображаючи, "для солдатов и матросов", тобто музика для всіх.
Але які б не були в тебе гарні мізки й креативні ідеї, якщо у фестивалю немає фінансування, то все це перетворюється на пакування пари, як ми кажемо. Знаєте, як музиканти жартують: "Не могу вычислить форму шара". А тато-музикант відповідає: "Нет, доченька, ничего не выйдет, потому что шара формы не имеет". Будь-який фестиваль без нормального фінансування приречений бути другосортним. Тому можна, мені здається, тільки радіти, що існує такий фестиваль Jazz Fest, який за п’ять років існування потрапив до реєстру найкращих світових фестивалів, і це без перебільшення. Guardian включив його в п’ятірку кращих європейських фестивалів. Але тут нічого дивного немає: у фестивалю гарне фінансування й команда, у якій я маю честь працювати.
- До речі, про історію з фінансуванням…
- Ви знаєте, це політичне питання. Я арт-директор фестивалю. Я вважаю, що це дуже гарна тема для спекуляцій. Хочете, я буду відповідати на це запитання, але мені не хочеться. Мені не подобається, коли якась журналістка питає мене на прес-конференції про те, скільки коштує фестиваль. Я кажу: "Шановна, ви ставите це запитання арт-директору. Фестиваль коштує стільки, скільки він коштує, і ні гривні більше". "Ні, нам цікаво". Я кажу: "А мені, можливо, цікаво, скільки місто Львів "по-білому" і "по-чорному" заробляє під час фестивалю. І чому зазвичай номер в готелі коштує 30 євро, а під час фестивалю - 64".
- Особливо по-чорному.
- Виходить, що це не Львів, це Одеса: "Тетя Фира, а почему у всех помидоры по 3, а у вас по 8?" "Потому что 8 – это больше". Не треба. Наскільки я знаю питання, "Альфа-банк" – це міжнародна фінансова корпорація. Я знаю, що перша особа в "Альфа-банку" – львів’янин, і мені здається, це головна причина, чому людина хоче зробити подарунок від серця своєму місту, де він народився і виріс. Але люди цього не помічають.
- Просто тут починається інша дискусія: а чи існує щось поза політикою?
- Це не російський банк, там є російські гроші, але там є і українські гроші. І, вибачте, коли я бачу по телевізору якихось молодих хлопців у балаклавах, то вони чогось бояться. Я ж можу теж зараз натягнути шапку на очі й з вами розмовляти. І ці хлопці громлять відділення "Альфа-банку України", де, вибачте, лежать гроші українських вкладників, а не російських. І я вважаю це неправильним.
- Такий же прецедент насправді не один, коли нападали на установи.
- Я вам скажу, що мене образило найбільше. Коли загинули 49 українських бійців (під час збиття Іл-76 під Луганськом 14 червня 2014 року, - "Апостроф"), у нас йшов фестиваль, і наступного дня була жалоба. Ми скасували всі концерти. Щоправда, якщо можна так сказати, нам "пощастило": в день, коли загинули хлопці, у нас був останній день на великій сцені за квитки. Ми були готові повернути людям гроші, але жалоба була призначена на наступний день. Музиканти, які виступали, Чарльз Ллойд і Лакі Пітерсон, змінили програму. Ллойд взагалі виконував реквієм. Потім мали бути джеми. І коли запитали, чи варто робити джеми, я як арт-директор сказав: "Я проти, тому що концерти закінчаться о 23-й, люди вийдуть з великої сцени й поїдуть до міста, до центру, де знаходяться клуби. Настане нова доба, настане жалоба, і я вважаю, що треба закрити".
І ось закінчується концерт на великій сцені, ми закриваємо гримерки, їдемо у центр міста... Просто я не та людина, яка буде діставати телефон і знімати, а потім викладати у Facebook. Усі клуби відкриті, жодного джазмена, "Дискотека Аварія" російською мовою, жодного протестувальника. Ну таке лайно за великим рахунком! І мені ще хтось щось буде розповідати?
- А навіщо тоді було таке робити?
- Знаєте, мені важко про це говорити. От зараз змінили назву фестивалю, змінилися партнери. А особливо мене дратує, коли якась розумна пані на прес-конференції каже: "А що, ви не можете знайти якийсь український банк?" Знайдіть.
- Можна подумати, що кожен хоче піти й спонсорувати.
- Він собі яхту купить. Вибачте мене за політику, пан [екс-голова ДФС Роман] Насіров за скільки відкупився? Він не хоче дати ці гроші на фестиваль? І що заробляє Leopolis Jazz? Нічого, крім яскравого іміджу України на міжнародній арені. І коли хтось пише, що "вони там розважаються під час війни", я хочу спитати: хіба джаз – це музика для розваг? Вибачте. А тепер я шкодую, що я не занотував ці львівські клуби й цей "ура-патріотизм" з "Дискотекою Аварією".
- Можливо, до речі, так і треба було зробити, щоб продемонструвати подвійні стандарти.
- Це нічого не дає. Ви розумієте, це вже східна мудрість. Коли людина ставить тобі запитання й ти намагаєшся відповідати на нього й начебто виправдовуватися, все одно людина, яка ставить це запитання, усі твої відповіді буде сприймати по-своєму. Тому це марна річ. Це витрачання емоцій, які нікому не потрібні.
Якщо я беру українське видання у Львові й читаю, що люди з Ізраїлю, Білорусі, Росії й України просять повернути їм гроші за квитки, які коштують по 800 гривень (це львівська газета "Вести"), я розумію, що там просять повернути гроші на сценах, які є і завжди були на 100% безкоштовними. І наводять імена цих людей, країну проживання. Що це?
- Біда.
- Я дзвоню цій Олександрі Харченко й кажу: "Вас за вухо давно таскали, по дупі вас давно били рукою так, щоб боляче було"? Марна річ.
- Тобто опонувати немає сенсу?
- Мені не треба. У вас є якісь претензії до артистів на фестивалі? Я готовий вас вислухати. І у мене, можливо, будуть контраргументи, можливо, не буде. Я не знаю. У вас є претензії до лайн-апу? Якщо є, я готовий відповісти, я арт-директор фестивалю, творчий куратор.
- Це породило нову дискусію про проникнення Росії у всі сфери життя.
- Я ж не пропоную всім журналістам, які ставлять мені такі запитання, викинути свої телефони з провайдером МТС, бо це російська компанія. Вибачте, це погано тхне, коли журналістка приїздить на Toyota Camry (я випадково її побачив) і ставить мені запитання: "Коли ж українські музиканти будуть на великій сцені разом з Хербі Хенкоком чи Бобі Макферріним? І я відповідаю: "Саме тоді, коли ви приїдете на простій українській машині, на "Таврії". "До чого тут моя машина?" Я кажу: "Шановна, ви ж їздите на ній не тому, що вона японська, а тому, що вона краща. І це нормально".
- Чому ставлять такі претензії до фестивалю? Ви ж, до речі, займалися Jazz Koktebel, який переїхав із Криму, і не їздите більше туди.
- Як я можу туди їздити? Люди, я громадянин України. Як я можу їхати в Крим, про що ви? Ви мене на понт берете? Так, мені телефонували і пропонували туди приїхати. Вгадайте з одного разу, у яку пішохідну еротичну екскурсію я їх направив. Ви розумієте, куди вони пішли після такого запитання? Не треба про це згадувати.
- То вас хотіли переманити?
- Це вчорашній день, це частина нашої історії. І мені туди дорога заказана, я не можу туди їздити і не буду. Я, взагалі, знаєте, виріс в селі. І коли мене вперше запросили у Коктебель, а це було навіть не пам’ятаю у якому році, можливо, у 2008-му, я вперше побачив Чорне море. Я вам правду кажу. Я не їздив, у мене своя історія: в армії я служив у танкових військах, отримав серйозні опіки, і будь-яке сонце на мене погано впливає.
Я виріс в селищі міського типу Теофіполь Хмельницької області біля ставку, з домашнім молочком і хлібом, який моя баба пекла, поки могла пекти, читаючи книжки, сидячи на дереві й зриваючи яблучка в саду. Мені не потрібно було море. Там виріс мій син, до 17 років він був там. Там виріс я. І я побачив море. На морі мені кльово о 6 ранку і коли сідає сонце. Якщо не було концертів, мені подобалося запалити цигарку, взяти каву і подивитися, як сонце сідає в море. Повітря там гарне. Але я не знаю, що робити там вдень, коли спека. Мені нудно і нецікаво.
- А як щодо відтворення атмосфери?
- Там була атмосфера. На сцені, де я був, була атмосфера, тому що це була та сама окрема реальність. Це була Волошинська сцена прямо в саду біля будинку Волошина. Там збиралося 500 осіб за квитками, і за парканом могло стояти ще 400-500. Я іноді навіть на велику сцену не доходив, а якщо доходив, то тільки щоб привітатися з музикантами, які там виступали і яких я знаю: Ніно Катамадзе, Кортні Пайн, Стенлі Кларк чи Горан Брегович.
- Щодо кожної групи музикантів є якийсь певний суспільний стереотип. Як би ви описали спільноту джазменів?
- Мені здається, ви зараз робите величезну помилку, тому що відокремлюєте джазменів від реального життя. Це абсолютно такі ж люди, як ми з вами: є верблюди, які все беруть горбом, є ледацюги, яким дав Бог талант, і вони ним не користуються. Є пияки, є наркомани, є потвори за життям і є першокласні музиканти. Усе як в житті.
От хто яку музику грає по очах можу вирахувати. Іноді береш диск, особливо коли там темношкірі музиканти, дивишся на їхні очі або на руки й приблизно знаєш, що вони грають. Але це не питання якогось Нострадамуса місцевого розливу – це питання досвіду.
- А ви все життя слухали джаз?
- Ще один стереотип. Я слухаю музику. Для мене не існує джазової і неджазової музики. Є гарна музика і та, яку я ніколи не назву поганою, але яка мене не торкає. Якщо мені щось не подобається, я це не слухаю, то просто не моє. А от це моє, а під це можу заплакати. Коли мене питають про джаз, я кажу: рок – це протест. Він виражений у всьому: в одязі (коли чоловічі справи обтягує шкіра, шипи, метал, якісь зачіски, ірокези, якщо йдеться про панк), тексти, у яких є протест. А джазмени, такі, як я, сидять собі у шапочці і кажуть: "Чуваки, ви хочете слухати Поплавського – на здоров’я, а ми не хочемо".
- Це такий тихий протест.
- Це інтелігентний спротив. Ви хочете це – будь ласка, а ми не хочемо. І ми маємо на це право.
- А назвете топ-5 виконавців чи композицій?
- Провокація. Можливо, мій топ буде 1000. Вас влаштує? Якщо хочете, я назву 50, не зупиняючись, і це буде мій топ. І це не тільки джаз. Знаєте, мій кумир, який працював 42 роки на радіостанції "Голос Америки", Вілліс Коновер в одному інтерв’ю дуже гарно сказав: "Коли мене запитують, хто мій улюблений джазмен, я, не вагаючись, називаю одне прізвище – Дюк Еллінгтон. І всі питання одразу відпадають".
У джазі важлива свобода… Мені подобаються українські народні поліські пісні. А це не та "художественная самодеятельность на сцене дворца "Украина", а дещо глибше. Ще мені подобається Йоганн Себастьян Бах – це найбільший імпровізатор у всьому світі. Мені подобаються Джордж Бенсон, Рюіті Сакамото, болгарські бабусі, які співають народну музику в супроводі італійського діджея.
Мені подобається, коли танцюристи і барабанщики із Габона разом із камерним оркестром з Франції і з камерним хором співають музику Баха, а цей проект присвячений Альберту Швейцеру. Це видатний гуманіст, кумир мого тата й мій кумир, який був різнобарвною освіченою людиною. Він – автор знаменитої "Етики Швейцера", він ремонтував органи в Німеччині, створив найкращу біографію Йоганна Себастьяна Баха, допоміг Шмідеру зробити каталог всіх його творів. Після війни він згадав, що має медичну освіту й поїхав в Африку, в Габон, у селище Ламбарене, й почав там будувати місіонерські лікарні, став лауреатом Нобелевської премії миру. Мені подобаються такі люди, їхня музика і їхня етика. Мені подобається "Бумбокс" врешті-решт.
- Несподівано.
- А чому?
- Вони здавалися мені легкою музикою.
- Для мене вони справжні. Знаєте, іноді я сиджу і посміхаюся біля телевізора… Не будемо переходити на персони… Коли з’являється співачка, яку піднімають на щит, а ти береш диск 1996-1997 року, якщо комусь цікаво, можливо, знайдете самі, співачки, яку звати Юлара, і отримуєш на виході те ж саме, кальку. Тому на "Ой-ой, кльова" я сиджу й посміхаюся: "Ну і на здоров’я". Аби на здоров’я.
- А що ви думаєте про квоти на музику на радіо?
- Повна дурня. Вибачте мене: гімно, аби українське – я не розумію цього. Мені в цьому плані легше, тому що вокальної із текстом української джазової музики значно менше, але хай хтось спробує мене переконати в тому, що я не представляю українських музикантів. Хай хтось хоча б спробує. Мало не здасться.
- І що – намагались?
- Бувало. Є така річ: оскільки у мене авторська програма, мені може щось подобатися, і я можу сказати, що ось це візьму, а це не візьму. Але я кручу всю українську музику. Її не так багато, але вона є.
Коли у мене питають, що є для мене якимись основними речами української незалежності… Історія новітньої української джазової музики відраховується, скажімо, з 1992 року, це особистий моніторинг, якщо хочете. І я завжди наводжу такий приклад: я працюю на радіо "Промінь" позаштатником з 1986 і штатником з 1992 року. Якби тоді мені запропонували працювати в ефірі тільки на вітчизняному матеріалі, я думаю, годинки три я б зробив. І там було б 10-15% притягнутого за вуха.
Якби мені запропонували працювати на українському матеріалі сьогодні, я міг би працювати нон-стоп дві доби, й мені не було б соромно за жоден трек, який я даю в ефір. І якщо ви будете уважними й візьмете, скажімо, 10 останніх дисків, які видали українські джазмени, то два диски будуть стандартними джазовими (тобто з американською, європейською музикою у власному аранжуванні, але те, що на слуху, як кажуть), а от решта вісім дисків – це буде оригінальна музика українських авторів.
- Мені здається, це круто.
- Можливо, цієї музики не так багато, як хотілося б, але це здорова тенденція. Знаєте, є теорія дітей: перша теорія – це коли природа на дітях відпочиває, а друга теорія – коли яблучко падає недалеко від яблуньки. Кому як пощастить. Є такий саксофоніст Артем Менделенко, його син Михайло – фантастичний музикант. І я радію за Артема, ми з ним разом граємо, і ми бачимо, як з’являється, народжується новий самобутній музикант, який знає, чого хоче у цьому житті. І я уявляю, як приємно його татові бачити це. Тому він каже: "Ви знаєте, грати стандарти – це кльово, але треба створювати музику, яка у 21-му столітті теж стане джазовим стандартом". Чи є у нас такі хітмейкери стандартів? Безумовно. Є Родік Іванов, є Ігор Закус, є Павло Шепета, є Юрій Шепета, є Сергій Овсянніков, є Валерій Волков. І це я забув ще 50 прізвищ, нікого не хочу образити, але треба цю музику пропагувати. А в джазі це не те, що поп: ротація, квота. Яка квота?
- Квота джазу не допоможе?
- Ви знаєте, коли люди починають говорити про квоти й ставити у приклад Францію, я хотів би запропонувати цим людям дати українцям зарплати і пенсії, як у Франції, а потім говорити про квоти. І коли мене запитують, чи підтримую я піратство: так, підтримую. Я поясню, чому: хай мій студент, про стипендію якого у музичному училищі мені соромно навіть говорити, поїде на Петрівку і купить за 20 гривень mp3, де є всі альбоми Майлза Девіса. Хай він їх слухає і хай він їх незаконно скачує з інтернету. Це буде краще. Не треба, як у Жванецького: давайте спочатку випустимо 10 мільйонів пар взуття, а потім 10 років будемо боротися за те, щоб їх носили. Не так це має бути.
Є піратські диски у мене в колекції, тисячі дві точно є. Ви навіть не уявляєте, скільки я свого часу написав листів від руки і отримував відповіді "Thank you for handwriting" – "Дякую, що написали від руки". Тому що це є повага. А хотів я, щоб мені на радіо надсилали промо, тобто безкоштовні диски. І їх почали надсилати. Я відправляв 40-50 листів на місяць, і спочатку мені відповідали десь на третину. Але ж вони практичні люди. Україна? Де чувак працює? На "Промені"? Не знаю, як це визначили, але за статистикою його слухає 15-17 мільйонів осіб – друга кнопка "брехунця". Так давайте, шліть, нашу музику будуть крутити.
Я радіолюдина. Коли у мене питають, чому я не люблю відео (вибачте, пане оператор), я цю дірочку страшно не люблю. Я радіолюдина за своєю суттю, бо у моєму житті завжди більше цікавила музика і голос. Є якась магія, коли ніхто тебе не бачить. Тому, коли я бачу себе на екрані – 15 секунд і у мене блювотний рефлекс, я хочу вимкнути це. Я правду вам кажу. І коли ти сідаєш в таксі в Одесі, а таксист впізнає тебе за голосом, а не за зовнішністю…
- Крутий таксист.
- Це крута ситуація. Чи коли ми з дружиною йдемо вулицею, повз проходить жінка й запитує: "Вибачте, ви Олексій Коган?" Кажу: "Нет, я тень отца Гамлета". "Та ні, це ви". Я кажу: "Ви знаєте, я його рідний брат, але мене теж на вулиці зупиняють". А потім кажу, що це таки я. "Ой, а я вас 20 років по радіо слухаю і ніколи не бачила". Питаю: "Ви розчаровані"? "Ні, що ви. А можна до вас доторкнутися?" Це ж кайф.
- Дозвольте потиснути вашу руку.
- Є такі речі, якими я закінчую свої зустрічі з людьми. Повірте мені, я до цього дійшов протягом життя: не існує вульгарної музики – існує вульгарне виконання. Можна дуже вульгарно виконати якийсь твір Лятошинського і можна фірмово проспівати якусь пісню – я не знаю, підставте щось, що вам не подобається з української поп-музики чи навіть з російського шансону. Це, по-перше. А, по-друге, мав рацію Бодлер, коли казав, що з усіх існуючих на світі шумів музика, безперечно, найдорожча.
- Найцікавіша і найкраща.
- І найдорожча, і неповторна. Це правда. І якщо (це теж моє кліше, але людям подобається й вони починають посміхатися) ви з нашої розмови й ваші глядачі візьмуть для себе якусь частку того, про що я розповідав, то я, Олексій Коган, можу назвати цей день не найгіршим у своєму житті.