Муслім Чеберлоєвський – чеченський та український військовий діяч, учасник російсько-чеченських воєн 1990-х та 2000-х. З 25 жовтня 2014 року – командир батальйону імені Шейха Мансура в Україні.
В інтерв'ю "Апострофу" він розповів, як йому допомагає бойовий досвід, здобутий у війнах за незалежність Чеченської республіки Ічкерія, що потрібно для руху за незалежність на Північному Кавказі і як він ставиться до переговорів із Росією.
– Розкажіть, будь ласка, про батальйон. Як і на яких напрямках зараз воює батальйон?
– На сьогоднішній день батальйон знаходиться на двох напрямках: Запорізький та Сумський напрямок.
Хлопці іноді виїжджають і на Донецький напрямок, де є наші знайомі військові, де їм потрібна допомога. Дронники виїжджають. Є у нас установки РСЗВ "Град" на пікапах і один або два екіпажі виїжджають туди на допомогу. Бувають такі моменти.
– Як ви опишете ситуацію на напрямках, де воює батальйон? Тривожну інформацію ми отримуємо, звичайно, з Запорізького напрямку.
– Так, на сьогоднішній день на Запорізькому напрямку трошки гаряче. Війна триває. Скрізь нелегко, на інших напрямках також нелегко, але в Запорізькому трохи гаряче.
Росіяни намагаються трохи просунутися у напрямку Запоріжжя. Вони заявляли, що Запоріжжя заберемо і таке інше. Звісно, Запоріжжя захопити у них не вистачає сил. Звичайно, зруйнувати його вони можуть, що вони й роблять.
– Мусліме, розкажіть, будь ласка, про бійців батальйону. Здебільшого – це чеченці?
– Здебільшого так, у нас у батальйоні чеченці. Є українці, є татари, азербайджанці. Є різної національності хлопці. У нас немає таких умов, що тільки мають бути чеченці чи кавказці. Нормальних перевірених хлопців будь-якої національності ми беремо та продовжуємо боротьбу.
– Це добровольчий батальйон?
– Так, саме добровольчий.
– Але ж у складі Збройних сил України?
– Ні, ми офіційно до складу ще не увійшли. Ми кілька груп хлопців відправили, щоби офіційно оформилися. А сам батальйон залишився незалежним та добровольчим. На добровільній основі, як ми приїхали 2014 року сюди, так і ми залишилися.
– Але ви у повній координації із Генштабом ЗСУ?
– Звичайно. Всі наші дії узгоджуються на тих напрямках, де ми знаходимося, з частинами, які там. Ми вже не перший день, ми з 2014 року знаємо ці підрозділи, ми з ними дружимо, ми їм допомагаємо, ми міняємося з ними іноді на деяких ділянках, де у них людей не вистачає.
– Мусліме, ось ці системи "Град" на пікапах, це те, що ви своїми руками змайстрували?
– Так, ми ще на початку 2023 року їх змайстрували, бо вдома ми ніби практикувалися з цими градівськими трубами, але ми не мали можливості їх ставити на пікапи чи на іншу техніку. Ми їх просто ставили або на ніжки або прив'язували до дерев. У міру нагоди ми ними користувалися, бо в нас і трохи снарядів було вдома. Десь щось трофейне траплялося, ми так і користувалися ними.
Тут є можливість поставити їх на пікапи. А сама установка стандартна, по шість, по вісім труб стоять. Вони мобільні, ефективні, швидко під'їхав, навів, дав залп і швидко поїхав. Вони трохи такі зручні. Єдине, що трохи нестача зі снарядами у нас, тому за можливості хлопці працюють.
– Росія вела дві війни проти Чеченської Республіки Ічкерія. Той досвід бойових дій, які ви пройшли, як він вам зараз допомагає у боях із Росією?
– Крім війни ми до ладу нічого й не бачили, бо з 1991 року ми перебуваємо у стані війни. Звичайно, ми війну не шукали, ми не починали і не хотіли цієї війни. Але коли нав'язала нам Росія цю війну, ми, природно, почали чинити опір, почали стояти за свою батьківщину.
Звісно, сьогодні Ічкерія під окупацією. Не вся, але 90% можна сказати, що під окупацією. Хлопці наші якісь там партизанять, трохи опір там іде, але не в таких масштабах, як на початку, як у середині війни. Але для цього ми тут і працюємо, і готуємось, і молодих готуємо.
Дасть Бог, ми своє відновимо та повернемось до себе додому.
– Тобто Ічкерія буде вільною?
– Звісно, весь наш сенс життя – це звільнити Ічкерію та повернути всіх тих, що залишили Ічкерію.
Всі ми повинні повернутися туди і жити вдома на своїй батьківщині. Ніхто не бажає і не радий жити на чужині. Як би добре не було, все одно не буде так, як удома. Погано чи добре, вдома все одно краще.
Над цим ми працюємо та молимося. Час покаже, що це в руках Всевишнього – і дати перемогу, і дати поразку. Як ми заслужимо, напевно, він перемогу дасть нам, і ми, сподіваюся, повернемось.
– Що потрібно зробити, щоб Росія пішла з Північного Кавказу та з Ічкерії, з Чечні?
– Причин багато, єдність Кавказу, дуже багато моментів. Але, я думаю, ще час не настав. До цього не дійшло б, якби світова спільнота свого часу відреагувала б так, як сьогодні в Україні.
Весь світ відвернувся, весь світ стояв і спостерігав, як Росія розправляється з Чечнею ці дві війни, під час яких перебували у повному оточенні росіян. І ось воно дійшло до цього.
Наше керівництво свого часу попереджало, і ми і в своїх розмовах це нагадуємо, що Джохар Дудаєв говорив, що сьогодні Європа та інші вважають, що війна в Чечні – це внутрішня справа Росії, але настане день і час, коли Росія вважатиме Європу внутрішньою справою Росії. Цей день сьогодні вже настав. Тому сьогодні відреагував багато хто на це.
А от тоді, якби були якісь дії від світової спільноти, можливо, до цього й не дійшло б. Але в будь-якому випадку ми продовжуємо свою боротьбу до переможного кінця.
– А ось цікаво, про вашу боротьбу, що ви воюєте зараз за Україну, у Чечні знають?
– Звісно, у Чечні це знають. У Чечні дуже багато молоді бажає приєднатися до нас, але таких можливостей у них немає.
Сьогодні є бійці, які переходять до нас, яких насильно відправляють на війну з боку Росії та кадирівців. Вони переходять до нас, стають у наші лави.
Ніхто не бажає з Україною воювати зі звичайних чеченців. Але це політика росіян, політика кадирівців.
– Тобто чеченці, яких мобілізували до кадирівської армії, переходять до складів вашого батальйону і на бік України, так?
– Не всі, звісно. Є багато випадків, які переходять, є охочі переходити, але вони не можуть. Ми над цим працюємо із нашими службами, допомагаємо їм переходити.
Це треба точно перевірити, і знати цих людей. Ми знаємо, що й будуть заслані. Тому перевіряємо, дивимось, допомагаємо цим людям переходити.
– Ви можете чеченською мовою звернутися зараз до чеченців, які все розуміють і хочуть перейти на бік України.
– Ми з ними спілкуємось, ми по рації на їхніх хвилях їх попереджаємо. Багато роликів ми маємо, де ми зверталися до них, щоб вони переходили.
Є ті, які справді чи то за гроші, чи то за якісь ідеї пішли за кадирівців, за росіян. Але більшість це ті, яких вони відловлюють за якісь дрібні порушення та насильно відправляють. Ось ці бажають переходити чи тікати з цієї війни. Назад бігти у них варіантів взагалі нема. Тому єдине – це сюди переходити та залишитися живими.
Таких звернень багато, вони все це знають. Тому при зручній нагоді вони й переходять.
– Мусліме, а що з приводу інформації про самого Кадирова? Що вам відомо? Який його стан?
– За його станом ми не так вже й стежимо. Чуємо загальне, що він хворий. Ми, звичайно, хотіли б його бачити не хворим, вмираючим, а вбитим на полі бою. Але Всевишній якщо так розпорядився, воно так і буде. У будь-якому випадку він і його прихильники будуть покарані Господом за всі їхні злочини в цьому світі або в наступному, це неминуче.
Тому ми не так вже й переживаємо за це. Якщо це буде від наших рук, то буде добре. Якщо не так, то наступні після нас отримають відплату.
Ті злочини, які чинили росіяни, це зрозуміло, вони наші споконвічні вічні вороги. Крім ворожнечі від них, у нас нічого немає. Але ці – зрадники, це подвійно прикро, бо ці люди колись стояли поряд з нами, проти Росії воювали. У них дуже багато родичів загинуло.
Ці люди нарівні з нами постраждали від Росії свого часу у цих двох війнах, але чомусь стали зрадниками. Це їхній вибір, їхня доля, напевно. Кожен відповідатиме за свої дії, за свої слова.
– А ось Кадиров, я так розумію, під час вторгнення 2022 року був в Україні. Зараз у нього бажання повоювати, на мою думку, стало значно менше. Я не помиляюсь?
– Особисто Кадиров? Та ні, він і близько не був в Україні і не буде. Він сидів у себе вдома і звідти відправляв хлопців.
Так, спочатку в 2022 році через Ірпінь і Бучу зайшли кадирівці, думали, що буде як у Грузії, як у Цхінвалі. Тоді батальйон "Північ" зайшов, взяли за один чи два дні Цхінвалі.
Ось вони думали, що в них тут теж щось вийде – ідуть кадирівці, і всі розбіжаться. Тут вони добре отримали по голові і відчули, що тут серйозна сила стоїть, серйозний опір, серйозна армія.
І тут зрозуміли, що на їхніх понтах у них нічого не вийде. Вони відкотилися назад, і всі ці роки після 2022 року, коли зрозуміли, що за їхнім сценарієм нічого не пройде, вони діють як загороджувальні загони на всій лінії на сьогоднішній день.
– Тобто не дають відступати російським військовим.
– Саме так. Ще вони набирають у Чечні та з усієї Росії хворих якихось людей під прапори батальйону Ахмат. Там кілька людей чеченців, кадирівців. А решта – це збрід із Росії збирають, платять якісь гроші, і під виглядом кадирівців відправляють сюди. Вони потрапляють майже щодня в полон, і це все розповідають.
– Мусліме, ви чудово знали генерала Дудаєва, президента Чеченської Республіки Ічкерія. Скажіть, чого вас навчила ця людина?
– Чеченці не з сьогодні і не з 1991 року воюють за загальним рахунком. Це вже 400-річна війна йде з Росією. Це столітня війна. Тому чеченці постійно відстоювали свою свободу, незалежність, честь і свою територію. Ніколи не нападали на когось, але за своє стояли.
Тому чеченців чогось навчати не треба. Єдине, що Джохар Дудаєв як би розбудив режим від сну в 1991 році. І чеченці як один стали, на чолі став Джохар Дудаєв – сильний лідер. Чеченцям потрібна була така людина. Сьогодні, на превеликий жаль, такої людини ми не маємо і не бачу найближчим часом, що буде. Хіба що Всевишній дасть якусь людину. Нам дуже потрібний такий лідер.
Чеченці стали поряд із ним і зажадали своє право, свою незалежність, свою республіку. Коли Єльцин говорив, тодішній президент Російської Федерації: "Беріть стільки суверенітету, скільки можете". Ось і почали відокремлюватися інші республіки. Також і ми відокремилися, але чомусь ці варвари не змогли з цим змиритися.
З того часу у нас триває ця війна. Звичайно, вони сподівалися, що після вбивства Джохара Дудаєва вони виграють, що решта чеченців розбіжиться, або покинуть цю справу. Навпаки, після смерті Дудаєва ми Першу війну з Божою допомогою виграли, прогнали цих варварів зі своєї території. Були домовленості з ними після цього.
Ми знову ж таки знаємо, скільки коштує домовленість з Росією. Вони не розуміють якихось мирних переговорів, домовленостей. У цих варварів цього нема. Вони розуміють лише силу. Війну можна зупинити лише війною. Є у нас таке прислів'я.
Звісно, сили нерівні, нас лише 1 млн, а цих варварів – 140 млн. І такого озброєння ми не мали, як вони. Тому їм вдалося тимчасово захопити нашу маленьку республіку Ічкерію. Але це все тимчасово, Бог дасть, ми повернемося туди.
– А Хасав'юртівські угоди – це з самого початку був обман і такий етап підготовки до другої війни Росії проти Чечні?
– Ні, це була вже вимушена ситуація, тому що 6 серпня [1996], коли наші бійці зайшли в [Грозний] і захопили його, вони цього категорично не очікували. Загалом тоді до міста увійшли 800 чи 850 наших бійців. Ми зайшли в місто, захопили, оточили всі комендатури, все, що було в місті.
Це був серпень, найгарячіший час, підвезення ні води, ні їжі не було, боєприпаси у них закінчувалися. Вони, звісно, спочатку і чинили опір, і щось намагалися відновити. Нічого у них не вийшло. Була чітко підготовлена операція з нашого боку на чолі з Асланом Масхадовим (другим президентом Ічкерії, його було вбито ФСБ 8 березня 2005 року, – ред.).
У них іншого варіанту не було. Якби вони не пішли на це перемир'я, то їх би винищили. У них єдиний був варіант – розбомбити всіх підряд з ними та нашими. Або йти на ці переговори.
Тоді командувачем міста був генерал Пуліковський. Він обіцяв, якщо протягом 24 або 32 годин, якийсь час він призначав, ви не покинете місто, то він почне бомбардування. Наші сказали: "Бомбіть скільки хочете, це не перший раз". Але тут варіанту не було, тому що всі їхні підрозділи, комендатури все було в повному оточенні. І тоді вони змушені були врятувати своїх людей таким чином. Пішли на ці переговори.
За ці 3 роки вони врахували свої плюси, мінуси, свої помилки і остаточно підготувалися на початок Другої війни, підірвали свої власні будинки, звинуватили нас в цьому і почали війну.
– Мусліме, а під час цих воєн ви зустрічалися з українцями, які воювали за Ічкерію?
– У Першу війну, так. У другій війні особисто я не бачив. У Першій війні я бачив, я знав Сашка Білого та інших хлопців, які були у нас у Грозному. Це 1994-95 рік, початок першої війни.
Були наші тоді й друзі. Такого не було, як сьогодні телефонів, якихось адрес. Тож це все забулося. Тоді ще були старі відеокамери із касетами. Старі зйомки є, де є моменти з українцями.
– Скажіть, те, що Росія зробила із чеченцями, це можна кваліфікувати як геноцид?
– Звичайно. Геноцид був і 1944 року, коли вислали нас, депортація всього чеченського та інгушського народу поголовно. І другий – це війни. Росія, звичайно, це не визнає, але прийде час і за це їм доведеться відповідати сповна. Ми нічого не забули і нічого їм не пробачили.
– І це правильно. А ось коли настане час відповідати, як ви вважаєте, дезінтеграція Росії на якісь окремі території можлива? І що для цього потрібно зробити?
– Для цього потрібно, щоб малі народи по всій Росії, яких вони сьогодні спрямовують сюди в Україну та винищують, щоб цього не було.
Буряти, татари – усю їхню молодь, якусь боєздатну частину вони відправляють сюди навмисне, щоб їх винищити, щоб там не було жодних страйків чи відділень, щоб не вимагали свого права. Все задумано у них. ФСБ працює на багато кроків уперед.
Але як би вони не намагалися, у людей свідомість прокидається, люди вже бачать, як до них ставляться росіяни. Росіяни – це мається на увазі режим Путіна. Як вони їх женуть попереду своїх навіть, попереду росіян навіть йдуть. Такі великі втрати у дагестанців, бурятів, всяких інших. Цим людям треба трохи прокинутися і вимагати своє право.
Росія весь час знущалася з цих малих народів, і це триває сьогодні. Сьогодні навіть у такій грубій формі, бо їх просто женуть як рабів на війну, і поранених не витягують, і вбитих не забирають, і їх просто кидають як непотрібний матеріал. І це із двох сторін Росії вигідно.
І на війні вони бережуть трошки своїх солдатів, а замість них відправляють тих, яких вони набирають. І тил вони зачищають свій від таких нормальних людей.
– Чи є випадки, що дагестанці, інгуші переходять на бік України?
– Звісно, є. Є ті, що добровільно переходять, і є ті, що від безвихідної ситуації. Потрапляють у полон чи боєприпаси закінчилися, чи заблукали, чи їжа, вода закінчилися, чи не знають, де вони знаходяться. Є такі моменти, де потрапляють у полон і потім просять, щоб їх обміняли.
Але є й ті, які кажуть, що ми не хочемо туди повертатись, залиште нас тут в Україні.
– Таких людей ви приймаєте до свого батальйону?
– Ми приймаємо не всіх, ми приймаємо тих людей, яких ми перевіряємо та яких ми знаємо.
У нас свої є способи, ми через своїх людей дізнаємося, чому він взагалі спочатку потрапив туди, або добровільно пішов, або змушений був, спіймали його, відправили, або з в'язниці він прийшов. Над цим працюють люди.
– Скажіть, яке ставлення до тих, хто потрапив у полон в Україні, до тих самих дагестанців, інгушів, чеченців, які у складі кадирівських військ сюди прийшли?
– Звичайне ставлення, як до військовополонених. Таких знущань, як вони з наших полонених знущаються, тут немає.
Тут дотримуються прав полоненого. Так, під час затримання якісь моменти можуть бути, але після цього їх допитали, оформили, все. Вони сидять у місцях, де їх тримають, чекають на обмін, отримують медичну допомогу, їжу, все, що необхідно для людини.
– Ось малих народів, яких Путін жене на бійню, по суті справи, утилізуючи, їх і так небагато, правда? Малі народи розуміють, що Путін їх утилізує насправді?
– Саме таких людей, які про це говорять, звичайно, вони зачищають. Ніде не дають жодних мітингів проводити, жодних вимог. У тилу, звісно, ФСБ працює.
Але в Європі чи десь [представники цих народів] зараз почали говорити, що нас винищують, нас і так мало, на нас не зважають. Нас як якихось непотрібних людей кидають і не надають жодної допомоги пораненим та хворим, трупи не забирають, і тому треба щось робити.
Зараз вони потроху почали про це говорити, але немає лідера, за яким піднялися б серйозно про це говорити. У Росії неможливо сьогодні говорити і вимагати щось.
– Ось ви бачите, як військова людина, що Росія стягнула всі боєздатні війська в Україну, і навіть цей похід Пригожина на Москву показав, що в середині Росія схожа на порожній барабан. Приліт українських ракет по стратегічному підприємству у Воткінську показав, що там навіть системи протиповітряної оборони не спрацювали. Українські ракети вдарили прямо по цехах цього заводу. Я до чого це все говорю? Люди на Кавказі розуміють, що зараз найбільш вдалий момент для боротьби за свою свободу, коли Росія ослаблена? Як ви вважаєте, чи можливий рух за звільнення кавказьких республік?
– Не все так просто. На території Чеченської Республіки Ічкерія, це 16 тисяч кв. км, знаходяться 100 тисяч російських солдатів, які ще у Другу війну зайшли та окупували Чечню.
Звідти жодного підрозділу вони в Україну не перекинули, як би вони не потребували тут солдатів. Якщо звідти половину хоча б вони перекинуть сюди, вони знають, що щось почнеться.
І це лише в одній Чечні. Стільки ж знаходиться у Дагестані, Інгушетії, Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черкесії. По всьому Кавказу. Ці війська як стояли до початку 2022 року, так і стоять. Може змінюють якихось там, але в основному штат там їх вартує. Вони не зменшуються.
Сюди вони набирають якісь нові полки та підрозділи та женуть їх сюди. А там регулярні війська. Стоять бази, ракети, літаки по всьому Кавказу. Проти них що можуть мирні люди сьогодні зробити, з вилами та лопатами підуть?
Тут має щось статися, тож тут над цим люди працюють. Жодного дня не минає без уваги, без роботи. Час ще не настав. Ні в Чечні, ні в Дагестані, ні в Інгушетії, ні по всьому Кавказу задоволених режимом Кадирова чи Путіна взагалі немає.
Є, звісно, наближені до Кадирова, до якихось лідерів, їхні родичі, десятки людей. Але сам народ і вся територія під окупацією і все стоїть під багнетами. Найменше ослаблення – вони повстануть. Це вони чудово знають.
– Мусліме, я знаю, що ваш чеченський батальйон Шейха Мансура воює за Україну з 2014 року. Дивлячись на все, що відбувається і розуміючи, що Росія на тринадцятому році війни не змогла захопити навіть Донецьку область України, як ви ставитеся до вимог Кремля про те, що Україна має поступитися частиною території, піти на переговори?
– Росія стратегічно у цій війні вже програла. Те, що вони планували і не змогли зробити, це вже їхній програш. Єдине, там немає гідної людини, яка б визнала це сказала б, давайте, хлопці, у нас не виходить, розходимося.
Нині вони, звісно, цю війну затягують. Ось єдиний спосіб у них – затягнути. Звісно, зараз піти – це вже самогубство для них. Поступитися їм жодним метром землі в жодному разі не можна, як би важко нам не було. На сьогоднішній день це не ті люди, з якими можна домовитися. Навіть якщо виникають такі питання, якщо Захід перестане допомагати зі зброєю, з грошима, з технікою, що ми робитимемо? Про це навіть думати не треба.
Ось нам хтось допомагав і в Першу, і в Другу війну? Крім Господа, ніхто нам не допомагав нічим взагалі за великим рахунком. Так, якісь люди пішки якось перейшли кордон через гори, з Грузії. А в державному масштабі жодної допомоги ми ні від когось у світі не отримали.
Проте Першу війну ми виграли. У Другу війну кілька років стояли до смерті, до вичерпання повного всього, що в нас було. Тому, коли б у той час хтось нам допоміг і підтримав нас, до цього, може, й не дійшло б. Але цей етап уже пройдено, час уже втрачено.
Сьогодні в Україні вирішується основна доля не лише України, а доля республік, що відокремилися від Радянського Союзу. Путін, природно, хоче покарати Україну і далі він не буде ні з ким більше воювати. Далі він уже диктуватиме умови і Казахстану, і Узбекистану, і Азербайджану, і Грузії, і всім іншим. Ось ви хочете того, що там сталося чи не хочете? Далі він з ними сам і не розмовлятиме. Він через посильних розмовлятиме і диктуватиме свої умови.
Тому тут у будь-якому випадку інших варіантів у нас немає. Тут ми повинні за будь-яку ціну виграти, відстояти та покарати їх. Все, інших варіантів ми не повинні розглядати навіть. Тут мають стояти до кінця та відстояти.
У Росії теж не найкращі часи сьогодні. У них щодня все гірше та гірше. Але через те, що це велика країна, це не так уже й помітно, але мінус йде в їхній бік дуже великий. Тож нам треба стояти. Так, у нас є втрати, щодня гинуть солдати, міста руйнуються. Але ми стоїмо на своїй території, за праву справу, а куди подітися?
– Ось цікаво, українці та чеченці схожі у питанні захисту своєї країни?
– Спочатку ми не думали, що схожі, а ось зараз переконуємося, що схожі. Я спочатку дуже сумнівався, чи стоятимуть до кінця. Якщо буде ще гірше, ще важче, чи стоятимуть? Дай Боже, щоб відстояли. Стоять і ми раді цьому.
– Що ви думаєте про нинішній стан російської армії?
– На сьогодні вони з усіх останніх сил чіпляються. Звичайно, як ми сьогодні говорили, у них трохи резерв є, який на Кавказі стоїть. Але їх знімати не можуть. Якщо вони звідти знімуть, то пожежа почнеться. Це ще гірше для них. Це вони чудово розуміють.
З тим, що вони сьогодні мають, вони тут не справляються. Якесь село вони дубасять кілька тижнів, повністю його зруйнували, наші відійшли. Ось ці руїни їм вдається захопити. Цьому вони згодом радіють, якийсь прапор повісили. Якою ціною вони захоплюють, ми бачимо щодня і знаємо. Тому, щоб видихнутися, їм теж недовго залишилося, я так думаю.
– У батальйоні ви освоюєте нові технології війни, безпілотні системи?
– Звичайно. У наших війнах не було цих дронів. Літаки їх були, звичайно, якісь розвідники, але сучасних дронів, багато чого, що зараз з'явилося, не було.
Наші хлопці молоді, звичайно, навчаються цим дронам, і камікадзе, і ось ці крила. Тут всяке цікаве з'являється щодня. Ми намагаємося навчати молодих. Це нам знадобиться дуже.
– Цікаво, чи чеченці та люди інших національностей з-за кордону приїжджають у батальйон?
– Звісно, приїжджають. Приїжджають молоді. Є дві категорії: ті, які приїжджають, щоб приєднатися до нас і воювати проти росіян і ті, які просто приїжджають навчитися дронам, сучасній зброї. Вони кажуть, що сьогодні ми не можемо поряд з вами стати, але ми хочемо навчитися, щоб надалі ми теж були готові до війни з Росією.
– Тобто війна, яку розпочала Росія, ніби розповзається вже в такому глобальному масштабі.
– Звичайно, а що залишається? Інакше вони не розуміють, інакше з ними неможливо вирішити. Отримають вони те, що хочуть.
– Як ви вважаєте, Росія може напасти на країни Європейського Союзу та НАТО?
– Це казка. Це взагалі неможливо. Вони тут не можуть упоратися, куди вони нападуть. Їхня пісня вже заспівана, вона скоро закінчиться, дасть Бог.
– Як ви думаєте, які ресурси та резерви має Україна для того, щоб закінчити цю війну?
– Закінчити відразу у нас поки не вийде, війна ще продовжуватиметься. Не все залежить від росіян чи українців на сьогоднішній день. Є Європа, є Америка, є інші країни, які там теж впливають на цю ситуацію.
Так як мусульмани, як віруючі люди, трошки ставимося до цього дуже просто та природно. Ми віримо в Господа Всевишнього, і між собою говоримо: "Як Всевишній вирішить, того дня і закінчиться ця війна, ці розборки, це нерозуміння". Тому ми не надто переживаємо за це, а чисто чекаємо на таку годину.
– У вас, як у мусульман, є зв'язки з ісламським світом, так? Мені здається, це дуже важливий момент для того, щоб пояснювати мусульманам у всьому світі, що цю війну розпочала Росія, що ця війна несправедлива і що мусульмани України також борються за незалежність України. Чи можлива така активізація, щоб ісламський світ активніше допомагав Україні?
– Із цим у нас люди працюють. Ми на зв'язку зі всіма країнами. У нас у всіх країнах є люди, які покинули Чечню. З ними у нас зв'язки є майже щодня. Ми з ними обговорюємо ці моменти.
Звідти багато журналістів приходило, брали у нас інтерв'ю. Ми їм це докладно розповідали, як зараз ми розмовляємо. Тому я думаю, що всім, кого це цікавить, це відомо. Над цим ми працюємо.
– Скажіть, у вас добровольчий батальйон. Як вам допомагає Україна? Чи ви на повному самозабезпеченні?
– Ми на повному самозабезпеченні. Це волонтери, це діаспора, це бізнесмени, це люди, яким не байдужа ця війна.
Оскільки вдома ми у важких умовах проходили ці війни, то тут не так вже й важко. Цим самостійним існуванням ми й доводимо українцям та іншим, що навіть якщо не буде допомоги від Європи та від усього світу, що за бажання можна чинити опір і воювати скільки завгодно.
– Що ви скажете про українські сили оборони? Адже ви бачили цю еволюцію з 2014 року.
– У порівнянні з початком, звичайно, українська армія набагато підтягнулася, набагато вже боєздатнішою стала і рішучішою. У 2014 році ще було таке. Нині вже люди, які стоять в окопах, які йдуть на штурми, набагато впевненіші в собі та відчувають, що вони на своїй землі, що мають стояти за свою батьківщину.
– Як ви бачите своє майбутнє в повоєнній Україні? Ви залишитеся жити в Україні?
– Про це найменше я думаю, бо я не знаю, чи доживу до завтра чи не доживу. Це не так важливо, тому що я свій час вже майже віджив. Це не так турбує мене. Дасть Бог час – залишусь.
– Скажіть, а що потрібно Україні зробити для перемоги зараз?
– Згуртування, єдність і в жодному разі не піддаватися ні на які провокації, які очікують росіяни. Сьогодні вони очікують, що цими безглуздими обстрілами можуть розколоти зсередини. Цього в жодному разі не можна допускати, треба стояти.
