Єгор Соболєв — український журналіст, колишній нардеп від партії «Самопоміч», а зараз — капітан та командир загону безпілотних систем 12-го окремого центру спеціального призначення.
В інтерв’ю "Апострофу" він говорить про напади на військовослужбовців ТЦК, провали державного управління та про те, чому українська армія досі потребує перезавантаження. Соболєв також поділився власним досвідом служби, як трансформувалося військо від хаотичних перших місяців вторгнення до технологічної війни дронів та про те, наскільки Україні критично важливо остаточно відійти від радянсько-російської моделі ведення війни.
– Почнемо з того, що є небезпекою для нас внутрішньою, я вважаю. У нас ситуація дійшла до різанини. Вбили військового ТЦК у Львові. Це не поодинокий випадок нападу на військових. А водночас у країні дуже неприємний термін виник — те, що називають “бусифікацією”. Я хотів почути думку військових, а ти був і народним депутатом. Що ти, дивлячись на все, що відбувається, думаєш?
– Перше – всі військові дуже засмучені такими історіями. Коли наші люди нападають на тих, хто носить форму ЗСУ, нема слів. І ганьба державі, яка не може захистити воїнів, які її захищають.
Друге. Це не задача центрів комплектування і взагалі не задача Збройних сил України ганятися за тими, хто ухиляється від військового обов'язку. Це задача правоохоронної системи. На мою думку, це задача поліції. Коли військовий підходить до громадянина, він не очікує, що на нього кинуться з ножем.
Ясно, що у військових зараз дуже багато навичок вбивати, але вбивати ворогів, вбивати росіян. Ніхто з нас не готується і не буде готуватися до боротьби зі своїми громадянами на вулицях Львова або інших мирних українських міст.
Поліція, яка розуміє, що таке небезпека, яка розуміє, що таке злочинність, яка розуміє, що таке спілкування з громадянами в різних ситуаціях, абсолютно підготовлена для такої роботи. На мою думку, вона нею і має займатися. Повторюся: розбиратися з тими, хто ухиляється від військового обов'язку.
І третє. Кожен з нас є чиєюсь дитиною. У більшості з нас є дружини, жінки, подруги, у багатьох є діти. Ми маємо обов'язок їх захищати. На нашу країну напали. Там, де орки просуваються, вони ґвалтують жінок, вони викрадають дітей, щоб зробити їх орками, вони чинять інші російські звірства. Нема ні в кого причини сказати: "Це не моя справа".
Я думаю, що як ті добровольці, які в 22-му році першими приєдналися до Збройних сил України, так і ті люди, які зараз досі не в Збройних силах, однаково відповідальні за те, щоб ми відбилися від найстрашнішого сценарію для всіх нас.
– Я, коли їхав на розмову з тобою, послухав, що говорить народний депутат Сергій Рахманін з комітету з питань національної безпеки, оборони і розвідки.
Він говорить про те, що у нас вже дійшло до нападів на військових і є порушення прав цивільних. Вирішенням цієї проблеми має бути невідворотність покарання. У тебе, як політика у довоєнному житті, були б ініціативи, як нам виходити з цього піке, в якому перебуває країна зараз?
– По-перше, я хочу сказати, що країна перебуває в неймовірній звитязі. Тобто те, що ми чотири роки боремося з монстром, боремося довше, ніж була війна з нацистами, — це вже неймовірна звитяга українського народу. Ті, хто до цього причетний, мають щодня цим пишатися.
– Ти зараз почав посміхатися і подобрішав, коли про дітей згадав.
– Бо це насправді одна з головних мотивацій. Ми ж для них маємо зберегти життя, ми для них маємо зберегти майбутнє, ми для них маємо зберегти країну, яка буде їхньою, де вони будуть не в приймах, тим більше не в рабах, а де вони будуть громадянами. Тому це велика і добра справа.
Повертаючись до того, що нам треба зробити, перше, нам треба зрозуміти, що ми вже робимо неймовірні речі. Я проти того, щоб казати: "Країна в піке, країна на межі виживання". Вона робить неймовірні речі в умовах, коли абсолютна більшість націй не впевнена, що змогла б повторити те, що робить Україна. Ми маємо не забувати про це. Ми справді великі герої. Насамперед це треба адресувати тим, хто несе найбільший тягар війни — нашій героїчній піхоті, далі всім Силам оборони, далі волонтерам.
Щодо того, що треба виправити, у нас було дуже багато недороблених справ перед великим вторгненням. У нас не було правосуддя — ми не викорінили топкорупцію. Якраз одна з наших суперзадач, яка, як на мій погляд, теж вирішується, хоча хотілося б швидше, — це продовжувати будувати державу зсередини, захищаючи її зовні.
Ясно, що військові, я в тому числі, зараз не можуть займатися громадсько-політичною діяльністю. Це заборонено законодавством, і на це немає жодних можливостей і обставин.
– Хоча руки чешуться, я так розумію, так?
– Дивися, на "картонковому" майдані були моя дружина і троє з чотирьох моїх дітей. Я цим дуже пишався і дуже їм вдячний. Особливо вражений тим, яких результатів вони досягли. Як на мене, цей майдан став такою залізничною стрілкою, яка перевела рейки потягу з дуже неправильних на “має шанси”. Країна, як на мене, після цього набагато швидше почала одужувати від хвороб, пов'язаних з тією самою топкорупцією. Хоча нам ще дуже багато треба пройти.
Так само з невідворотністю покарання. Я про те, що поки військо б'ється, ті, хто в тилу, ті, хто цивільні, вони мають продовжувати будувати нашу країну, в тому числі в недобудованих кімнатах, де тече дах або давно підгнили стіни.
У нас немає правосуддя і ніколи не було. Ми його не могли успадкувати, перебуваючи в рабстві в Радянському Союзі. Не було у кого успадковувати. Задача його створити залишається суперзадачею.
Так само залишається важливою задачею створення ефективних правоохоронних органів. В поліції зараз набагато більше людей працює, ніж до вторгнення, бо є можливість отримати бронювання. Одночасно це шанс вибрати тих, хто справді готовий захищати закон.
Я думаю, що продовження творення класної України, за яку ми боремося, яка великою мірою залишається в наших мріях, — це велика і дуже-дуже важлива задача тилу. Що робить військо — всім зрозуміло: воно має продовжити це робити.
– Я, до речі, коли говорив про піке, це ж не катастрофа. Піке — це фігура вищого пілотажа. Із піке можна вийти з прискоренням. Ти ж як пілот це дуже добре знаєш.
– Це атака на ціль, так.
– Щодо мотивації. Найголовніша мотивація — це те, що ти назвав. Захистити свою країну, дітей, захистити народ України. Але це має бути також і підкріплено захистом прав самих військовослужбовців. Що ти відповідаєш на питання, коли військові запитують: "Вибачте, а як прожити на 20 000 грн на місяць?"
Це базова ставка, я розумію, але не всі отримують бойові, не всі готові йти на ЛБЗ, але вони виконують свою функцію в інших частинах. Також потрібно, я так розумію. У мене дуже серйозна підозра, що в цьому держава робить не все для Сил оборони України. Твоя думка?
– Те, що я говорю, я не можу повторити в ефірі, де можуть бути діти. Тому я краще промовчу, як і багато інших військовослужбовців. Це, звісно, нецензурні слова.
Я думаю, що дбати про військо, дбати про моральний дух солдата — це просто питання виживання. Це не тільки обов'язок і шляхетність, а й питання виживання всієї країни.
Повторюся, якщо не буде українського війська, завтра буде одна велика Буча на всю країну, починаючи з того самого Львова розпрекрасного, де тепер живе майже мирним життям дуже-дуже багато людей.
– І куди долітають ракети та шахеди.
– Нагадуючи, що насправді хоче зробити з нами сусід, навіть тим, хто про це забув або не хоче думати.
Тому для України, для кожного українця, дуже-дуже важливо, вигідно і життєво необхідно, щоб військові далі боролися.
Це питання грошового забезпечення, це питання термінів служби, можливостей для людей, які віддали все, що могли, поступитися місцем іншим. Інших речей, які всередині ЗСУ виправляються, але, звісно, це треба робити швидше.
– До речі, є аналітика “Апострофа”, де порахували, що з 2022 року держава вже витратила більше 100 млрд грн на різні ініціативи, такі як національний кешбек, а зараз урядова програма кешбеку при купівлі палива на АЗС.
Частина з них, я не буду сперечатися, очевидно, потрібна, щоб підтримати найбільш вразливі категорії людей. На твою думку, як політика в минулому житті, ці пріоритети можна було б чіткіше розставити на користь Сил оборони?
– Це не можна, це просто для виживання треба.
– А що заважає, як ти вважаєш? Чому? Здавалося б, абсолютно очевидні речі.
– Я скажу чесно: я навіть коли був у парламенті, дуже рідко розумів логіку багатьох з тодішніх начебто колег.
Мені здається, перша і велика проблема в тому, що справді в політиці досі забагато людей, які займаються особистим збагаченням. Вони просто крадії. Логіка там дуже проста. Я вкрав, став багатшим, купив квартиру в Іспанії і щасливий, якщо не зустріне Мішу Ткача.
– Це ти зараз про конкретного персонажа говориш.
– Але насправді ж він не один. Це, на жаль, досі збірний образ, звична історія, з якою ми ніяк не попрощаємося.
Ще в часи політики моє прохання було і залишається до всіх співгромадян, що не можна голосувати за корумпованих політиків. Вони завжди вас продадуть. От 100% вони вас продадуть, бо між особистим збагаченням і вашими інтересами, як правило, є протиріччя.
– А люди ж розібратись не можуть, голосували ж ніби за нових.
– Це друга проблема. Коли я був в парламенті, я пояснював виборцям, що коли ви приходите в магазин і вибираєте йогурт, ви дивитеся на виробника, на дату придатності, згадуєте, що ви чули або смакували в цьому напрямку. Ви дуже серйозно вибираєте довбану пляшку йогурту.
А коли ви вибираєте собі представника в парламент або на інші виборні посади, ви голосуєте за фактом “сподобалося, сподіваюся, або, може, ті вже накралися і тепер перестануть красти”.
Тобто ви йогурт і ковбасу вибираєте набагато відповідальніше.
– А де логіка? Накралися, тобто все відпрацювали…
– Дуже багато людей так справді вважають. От вони вже давно при владі, вони вже багато собі вкрали і, мабуть, є шанси, що вони будуть красти менше.
Це, по-перше, не витримує жодного випробування часом — жодного разу такого не було. А по-друге, позбавлено логіки. Людина, яка є крадієм і у неї є можливості красти у владі, — це найкращі для будь-якого крадія можливості. Саме посадовці вищого рівня призначають суддів, прокурорів, не говорячи вже про поліцейських. Хто їх зупинить? Яка в цьому логіка?
Висновки з минулих і нинішніх випробувань кожен громадянин і громадянка мають робити набагато серйозніше, хоча б на рівні вибору йогурту. Від посадовців залежить, хто буде міністром оборони, яка буде протиповітряна оборона, яка буде економічна активність, чи буде суд — дуже-дуже багато речей, через відсутність яких ми платимо життями.
Зараз справді такі важкі часи, що у кожної української родини був шанс переконатися, що або я живу в успішній державі, де добрі управлінці, або мені дуже боляче, страшно і часто непоправно.
– Який священний пендель треба, щоб військових забезпечувати краще і мотивувати не лише гаслами, а й у тому числі, щоб ця людина розуміла, як їй прогодувати сім'ю. Я тут тебе допитую як законодавця в минулому, щоб зрозуміти, а яким чином нам змінити цю парадигму, щоби насправді Сили оборони України були в пріоритеті.
– Зараз в країні немає виборів, і це ситуація цугцванга. У шахах є таке положення. З одного боку, їх вкрай важко організувати в країні, що воює. З іншого боку, за відсутності виборів у нас немає демократичних механізмів вирішувати ті проблеми, які не вирішуються.
Але історія з тим самим Картонковим майданом показала, що коли громадяни у дуже відповідальний, мирний, прямо елегантно-ніжний спосіб показують свою волю, то чинний президент і його команда змінюються.
Я думаю, що це важливе розуміння, що поки військо воює, я роблю тут країну краще, воно має бути у кожного. Від нашого чудового, активного, креативного суспільства насправді досі дуже багато залежить. Треба не чекати, коли закінчиться війна, щоб робити те саме правосуддя.
Коли моїй дитині, яка вже зараз служить на Харківщині, але в іншому підрозділі, було 17, він був одним із співорганізаторів з боку школярів акції «Гроші на ЗСУ». Це була дуже ефективна ініціатива, яка змушувала в багатьох громадах місцевих депутатів і мерів почати не плиточку красти, а реально збільшити допомогу військовим.
Це чудовий приклад того, як у воюючій країні і в дуже непростих умовах суспільство штовхало посадовців у правильному напрямку. Я думаю, що цей приклад треба продовжувати.
– Ти пройшов шлях військової людини з 22-го року. Що б ти змінив у війську? Що тобі не подобається?
– Нам від попередньої окупації дістався шматок не нашої армії, тому що дуже багато в традиціях, культурі військового управління у нас було і, на жаль, досі залишається від російської армії. Вона не наша — вона нам не підходить.
Російська військова модель дуже проста — давайте закидати ворога трупами своїх солдатів. Відправимо 1 млн, 2 млн, 10 млн, поки противник не виснажиться, бо у нього не буде навіть 10 000, щоб стояти.
До речі, якби не дрони і війна дронів, яку ми винайшли в останні три роки, у росіян би це вийшло. Вони виснажили нашу піхоту вже в 2024 році. Тоді у нас вже почали з'являтися дірки, куди вони почали проникати, але тут їх зустріли дрони і дронщики, які дуже швидко стали важливою силою не тільки в спеціалізованих безпілотних ротах на той момент, але й у звичайних підрозділах, а зараз у кожній піхотній бригаді.
Неможливо переоцінити і неможливо замінити роль дронів, починаючи від розвідки і закінчуючи знищенням.
Тому орки досі нічого не можуть з нами зробити, не можуть нас завоювати, але їхня військова модель далі залишається тим, на що вони роблять ставку. М'ясні штурми. Давайте ще більше людей заманимо військо бідністю і обіцянкою контрактів, можливістю грабувати, нищити і пошлемо їх на українські війська далі. Нам це категорично не підходить.
– А ці елементи у нас є?
– У нас досі дуже багато наслідків від цієї попередньої окупації. Звісно, з чим порівнювати? Я думаю, якщо ми говоримо про 91 рік, то це земля і небо. Якщо ми порівнюємо з військом 22-го року, ми дуже далеко відсунулися від чужої і абсолютно шкідливої, смертельно неправильної для нас моделі. У нас нема стількох людей, у нас нема концепції “баби ще нарожають”. У нас нема безжалісності ні до себе, ні до інших, яка є панівною в російському суспільстві. Нам це не підходить.
Українська армія класно воює, коли вона думає, рахує, креативить і старається. Якісно на кожному місці кожен виконує свою роботу. Не як раб, а як вільний і ефективний воїн. Тоді українська армія гарно б'є російську, і нам треба робити на це ставку. Нам треба ще швидше шукати нових сильних командирів.
Слава Богу, зараз всі знають командира Хартії, командира Третього армійського корпусу, командира нових Сил безпілотних систем в Повітряних силах, багатьох інших командирів, але цей процес треба далі продовжувати.
Я дуже натхненний тими змінами, які відбуваються в Міністерстві оборони. У нас була дуже-дуже нещасна історія Міністерства оборони, починаючи з 91-го року. Я радий, що там зараз з'явилися люди, які з одного боку розуміють силу нових технологій, з іншого боку розуміють туфту радянську. Тому нам треба далі українські таланти просувати вгору, оновлювати максимально всі системи управління.
Це відбувається, але, по-перше, хотілося б все швидше. А по-друге, поки це не зроблено на 100%, ми платимо совковою дурістю. Ми втратили дуже багатьох людей, яких би мали зберегти за кращої системи управління. Ми не повернемо цих людей. Ми їх просто не повернемо. Вони унікальні, безцінні. У нас немає гарматного м'яса. У нас індивідуальності, вільні, класні козаки.
Кожна ця частинка брехні в рапортах, безвідповідальності, подвійних стандартів, що я командир, а ти йди, умирай, як бидло, у нас дуже багато щодня забирає. Тому нам треба якомога швидше покінчити з цією пострадянською армією в усіх її проявах, які досі живуть в ЗСУ, щоб запанувала наша чудова, дуже технологічна, дуже смілива, але одночасно дуже думаюча українська армія. Вона справді офігенна і недарма нею весь світ захоплюється.
– Нещодавно послухав інтерв'ю колишнього комбата 47-ї ОМБР батальйону "Магура" Олександра Ширшина. Він розповідав про те, що доводилося виконувати накази, які він вважає абсолютно неадекватними, які призводили до серйозних втрат. Тобі з таким доводилося стикатися, чи пощастило, тому що ти дронщик і в тебе технологічний напрямок цієї війни?
– Слухай, вся битва за Київ так пройшла. Ми ж тоді були всі піхотинцями в ТРО. І "Лазар" (заступник командувача Повітряних сил Павло Єлізаров) був піхотинцем у ТРО, і "Мадяр" (командувач СБС Роберт Бровді) був піхотинцем у ТРО, і "Ахіллес" (командир 429-го окремого полку безпілотних систем "Ахіллес" Юрій Федоренко) був піхотинцем у ТРО. Усі фактично починали з Київської територіальної оборони. Шкода, що далеко не всі вижили.
Тоді все управління було таке. На Google-карті тобі показують, що ти маєш зробити, дають абсолютно брехливу і не підтверджену нічим інформацію, що там відбувається, і ти далі туди йдеш на своєму ентузіазмі, на своєму духові без жодної підготовки.
Ніхто не був готовий в 2022-му році, за винятком невеличкої кількості тих суперсміливців, які приєдналися до війська ще під час вторгнення Росії в Крим і на Донбас в 2014 році і вже виросли в класних воїнів. Хороший приклад цього — Кирило Верес, який так ріс як військовий.
Таких було дуже мало, і більшість з нас мала тільки ентузіазм, і було дуже багато в битві за Київ заплачено цим ентузіазмом за абсолютно жахливі прорахунки в організації планування. Як на мене, там велика частина Збройних сил тоді просто втратила керування згори.
Що, до речі, можливо, і обернулося на один із секретів українського війська, тому що у росіян же був абсолютно самовпевнений план колонами і десантами з різних напрямків, у різний час швидко атакувати і захопити столицю.
Ця децентралізація від нещастя обернулася успіхами, тому що дуже багато командирів приймали тоді… Не забувайте: Старлінків же не було. Зв'язку в українських військах не було теж. Те, що називалося військами зв'язку і зв'язком, швидко лягло і виявилося непридатним в перші години війни. Усі спілкувалися по мобільному і по абсолютно відкритих аналогових раціях, які дитина може прослуховувати.
Ця біда обернулася тоді на силу. Українська армія якраз показала, що її ініціативність, її вміння приймати нестандартні рішення самостійно без вказівки згори є величезною перевагою. Це наклалося на самовпевнений план росіян. Ці російські колони українська ініціатива пошматувала, розгризла, зупинила.
Це призвело до найбільшого військового успіху в історії України. На мою думку історика, не було у нас досі більш важливої і більш значущої битви в нашій історії, ніж битва за Київ. Вона зберегла незалежність.
За масштабом, за співвідношенням сил орки надзвичайно великою кількістю переважали в тій атаці, бо Збройні сили України були підготовлені насамперед для відбиття наступу на Донбасі.
А основна атака була на Київ, іншим напрямком був південь, який так само був абсолютно непідготовлений і через це ми втратили те, що зараз орками використовується як плацдарм для захоплення Запорізької області, для наступу на Дніпропетровську область, великий шматок Херсонської області, який страждає і мучиться в окупації. Це ж наслідки тієї неготовності.
Тому українська армія дуже класна, але її треба за результатами цієї війни остаточно українізувати. Ми зараз говоримо не лише про мову. До речі, я помітив, що дуже багато хлопців перейшли і переходять на українську зі свідомих причин. Але наші військові традиції, не російські, мають запанувати.
На найвищому рівні офіцерська школа мусить бути вже не пострадянська, а справді українська. У нас вже зараз дуже багато класних прикладів і людей, які можуть бути цими прикладами далі, щоб цю традицію започаткувати і її зберегти.
До речі, комбат Ширшин, як на мене, є гарним прикладом такого українського офіцера, який не посилає бездумно людей помирати, а думає, як виконати задачу і при цьому зберегти особовий склад. Це абсолютно український підхід до бою. Я думаю, Сагайдачний і Хмельницький так планували свої операції.
– Зрозуміло, що війна — це жорстока справа. Чи можемо ми на нинішньому етапі уникнути формування так званих штурмових полків, які мають виконати будь-яку задачу, навіть якщо командири не розуміють, навіщо, і не розуміють, чим це може завершитися, як ти вважаєш?
– Легко розкидуватися словами. Немає більш важкої долі, ніж у командира піхотного підрозділу, якому поставили завдання утримувати позиції, а ще страшніше — повертати позиції. Ми з тобою не на цьому місці, і я не візьмуся їх повчати.
Штурмові підрозділи у нас є дуже різними. Ми згадували хороші приклади Третього армійського корпусу, Хартії, як на мене, показують чудовий приклад того, як мають бути організовані і як мають діяти підрозділи. Так само є дуже класні командири серед штурмовиків.
Є командири, які, повторюся, продовжують російсько-радянську традицію, яка просто нам не підходить. Орки ж насправді не тупі. Тобто їхні м’ясні штурми мають математичну логіку. В Росії дуже багато людей. Ця модель для Росії виправдана. Тобто ти береш таких напівозвірілих рабів, залякуєш їх. Хто не погоджується — саджаєш у яму, б'єш, принижуєш. Якщо треба, вбиваєш. Дуже багато фактів страт власною армією.
Відсилаєш на противника: "Давайте, хто виживе, той зможе грабувати, ґвалтувати і відсилати додому награбоване". І в цьому, з точки зору цинічного розрахунку, є російська логіка. У нас є дуже багато мешканців. Ми їх не цінуємо. Вони самі себе не цінують. Прекрасний спосіб ведення війни. В усьому іншому Росія навряд чи може чимось похвалитися, але у вмінні воювати м'ясом вона одна з неперевершених у світі країн. Важко сказати, хто ще так зможе.
Жодна європейська країна точно не може, і Сполучені Штати не можуть при всій їхній військовій потужності. Вони дуже чутливі до втрат. Це зараз основний розрахунок Ірану.
Україні просто це не підходить. Тобто ми набагато ближче до Норвегії, моєї улюбленої. Дуже полюбив Норвегію за час війни за незалежність, бо у нас там дуже класні друзі-волонтери з'явилися. І це вже зараз не тільки друзі-волонтери.
Це класний приклад гарно організованого, сміливого суспільства, яке зберігає традиції і відповідальність за захист своєї держави. Я думаю, що вони наші логічні і бажані союзники на дуже-дуже довгий час. Історія про це говорить. Звісно, це не тільки норвежці, але й всі скандинави. Разом з британцями, які, до речі, так само чудові союзники і дивляться на Україну як на союзника, а не просто як на людей, які за них воюють.
Відповідно, ми маємо робити ставку на те, в чому ми сильні. І це точно не м’ясний штурм.
– Тепер ти нам розкажеш про технологічну війну. Це те, чим ти займаєшся. Я розумію, що наші вороги теж застосовують технології. У них теж є дуже просунуті підрозділи. Як нам в цьому перемогти, розуміючи, що м'ясні штурми — це не наш варіант?
– Ми в будь-якому разі розумніші, креативніші, технологічніші за них. Їх не можна недооцінювати. Вони украли, скопіювали, але таки виготовили той самий "Орлан", ZALA, "Ланцет", дрони на оптоволокні, "Герані", "Гербєри", як вони називають "шахеди". Вони вміють красти, копіювати і масштабувати рішення. Це правда. Так само вони зробили Рубікон, який є дуже великим викликом для всієї логістики. Тобто ворог — думаючий: він вміє робити висновки, але він все одно не українець.
За моїм спостереженням, російська армія все одно від нас відстає. Вона, правда, може відставати за часом, але переважати в розмірах. Тобто тих самих Молній наклепати і відправляти їх куди завгодно точно можуть краще за нас. Але ми ще далі, ще швидше просуваємося в технологіях, і це відповідь на твоє запитання.
Якщо у тебе з одного боку озлоблений раб, а з іншого боку мотивована вільна людина, то треба робити ставку на те, що є сильнішого в мотивованій вільній людині. У неї краща освіта, вона має більше ідей і свободи їх втілювати. Вона має більше відповідальності за свої рішення.
Є неймовірно круті приклади в кожному підрозділі. Не тільки в кожному роді військ, а й в кожному підрозділі є генії.
– Як ти набираєш людей? На що ти дивишся?
– Це запитання треба розділити до 24-го року і після 24-го року. До 24-го я набирав за конкурсом. Я дивився на все, на цивільний досвід, на те, що людина має в голові, на те, що вона хоче робити. Я вибирав.
Загалом я щасливий, бо в мене тільки два бусифікованих станом на зараз в усьому підрозділі.
– Як влилися, до речі, в колектив?
– Чудово. Вони стали для нас новим досвідом. Ми обома дуже задоволені. До речі, це теж дуже важлива задача командира — адаптувати людину до війни. Тому що коли ти береш налякану, невпевнену собі цивільну людину, яка не пішла добровольцем, а її відправили, і кажеш їй: "Дивися, друже, ніхто з нас не хоче, щоб ти помер, бо ти важливий ресурс". Один мій побратим завжди казав мудру думку: "Треба вбивати за Україну, а не вмирати за Україну". Чудовий правильний підхід. Ми тебе всьому навчимо.
По-перше, давай розберемося, які у тебе таланти, що ти вмієш. По-друге, ми тебе поставимо в досвідчену команду, яка вже чудово робить те, чому ти будеш вчитися. І на початку не буде великої відповідальності. Просто стань поруч і вчися. Щось простеньке: антену поправ, принеси щось або віднеси. Так, вже в зоні бойових дій, але там не на найважчій і відповідальній позиції, а десь на початку цього бою.
Коли ти даєш цю адаптацію людині — так ми працювали з першим нашим бусифікованим, — то виявився золотий хлопчина, який насправді зараз вже, як на мене, воїн. Він у нас в листопаді з'явився, і зараз я бачу воїна, я бачу людину, в якої є внутрішня мотивація. Тому вміння готувати людей, у тому числі адаптувати їх до війни, — це теж класна і природна складова української армії, яка завжди була.
У тому самому козацтві була дуже класна технологія адаптації молоді, новачків до бою, щоб вони ставали загартованими суперпіхотинцями, якими в основному і були козаки.
– Як важливо історію знати, правда? А ти сам проводиш отакі співбесіди, в очі людини дивишся, приймаєш рішення?
– До 24-го року так, бо я тоді був командиром роти, відповідно, всю свою сотню...
До речі, мені ніколи не подобалися неукраїнські назви наших підрозділів. Є чудове українське слово «сотня», яке зразу пояснює, про що йдеться. Ми досі називаємо роти. Є чудове українське слово «сотник». Ми досі називаємо ротний. Це не наші слова навіть. Вони нічого не означають українською мовою. Є анекдоти на цю тему.
Але річ, звісно, насамперед не у назвах, а у змісті. Коли я був командиром роти, я відбирав кожну людину і був дуже щасливий, скільки чудових однодумців прийшло тоді ще в роту безпілотних авіаційних комплексів.
Зараз ми раді будь-якому поповненню. У цьому є дві причини. Перша причина — давно нема вже черги добровольців у Збройні сили України, тому ми справді раді будь-якому поповненню. А друге — ми навчилися насправді в кожній людині розкривати військовий талант.
Я кажу зараз всім своїм новачкам, що талант захищати країну є у кожного. Ми 100% у вас його розкриємо. Ми знаємо, як це робити. Ми не знаємо, ким ви будете, бо дуже важко навіть за цивільним життям передбачити, що саме людина найкраще буде робити.
Один з останніх прикладів. Ми півтора року тому взяли класного айтішника, щоб він у нас займався цифровою безпекою. Я за це дуже переживаю, тому що ми дуже багато в чому покладаємося на програмне забезпечення — воно все більше і все частіше є головною технологією. Звісно, проникнення в нього ворога через телефони, інші способи. Це величезний ризик для будь-якого підрозділу.
– Тобто ви кібербезпеку організовуєте всередині?
– Всередині підрозділу, так. Зараз міністр оборони хоче зробити в кожному підрозділі офіцера з цифрової безпеки — це дуже правильний крок. Ми у себе завели його, я повторюся, півтора року тому.
Під Новий рік мій офіцер з кібербезпеки каже: "Командире, я все підготував, все працює. Я вже знайшов собі заміну. Хочу в екіпаж FPV-шників, які працюють по піхоті або по місцях, де піхота ховається. Дуже-дуже близько до ЛБЗ. Я вже домовився. Я вже пару разів виходив з одним нашим хорошим екіпажем. Я хочу туди". Я кажу: "Слухай, ми завжди вітаємо, коли людина хоче бути більш задіяна в бойових діях". Ми можемо косо дивитися, коли навпаки, але в нас такого майже не буває. У нас дуже мотивовані хлопці і дівчата.
Тепер цей айтішник, який прийшов у Збройні сили займатися цифровою безпекою, штурман FPV-розрахунку, уповільнює просування ворожих військ або допомагає просуванню наших на Гуляйпільській славетній землі, бо ми не тільки на Харківщині є.
Відповідно, ось це ми вміємо, знаємо і вже не раз пройшли. Кожна людина має талант захищати свою країну. Ми вміємо його розкривати. Хтось себе дуже класно покаже в логістиці. Хтось виявиться дуже світлим аналітиком. Їх зараз не вистачає.
Про айтішників я вже не кажу — це просто скоро буде майже синонімом слова «сучасний воїн». Треба дуже добре розумітися в сучасних технологіях, software і hardware, щоб нормально воювати. Для всіх знаходимо місце. Хто приходить, кожного розкриваємо.
– Ти згадав про Міністерство оборони і про те, що там зараз відбувається. Наскільки я розумію, концепцією Михайла Федорова є максимальне зменшення людей в кілзоні і збільшення технологічної складової. На сьогодні, як ти вважаєш, наскільки це реалістично зробити?
– Це єдиний вихід. Ми поступаємося оркам у кількості людей і точно поступаємося їхнім вмінням і бажанням проводити м'ясні штурми.
Відповідно, роботизація, створення ефективного управління, створення технологічного середовища. Нам треба створити інфраструктуру, щоб дрони могли воювати просто без людей. Ми до цього вже насправді доходили.
– Штучний інтелект маєш на увазі?
– Це все. Це й автономний запуск станції, коли дрон не солдати несуть на позиції, а він сам доїжджає за допомогою іншого дрона і вилітає. Це і створення мережі комунікації між дружніми дронами, тому що зараз об'єднані операції — це вимога часу. Сам по собі один БПЛА може набагато менше, ніж кілька, а ще краще — багато БПЛА, що діють в спільному задумі. Звісно, це все найкраще управляється не людиною, а програмним забезпеченням.
– А штучний інтелект ви теж тренуєте? Займаєтеся цим?
– Багато підрозділів використовують сучасні технології — ми серед них.
– Анекдот розкажеш? Ти приніс оптимізм в студію і згадав кілька анекдотів з ротними.
– Я краще розповім анекдот, який я про наших солдатів розповідаю. Я його давним-давно прочитав, задовго до того, як вперше вдягнув форму, коли я ще не уявляв, що я можу носити форму.
Ідуть по військовій базі ізраїльській і американській генерал. Назустріч іде солдат. Ізраїльський генерал каже йому: "Бажаю здоров'я". А той хмуро дивиться, мовчить і проходить далі. Американський генерал шокований, каже: "Що відбувається?" Ізраїльський каже: "Я зараз розберуся". Біжить за цим солдатом, кричить: "Ізя, Ізя, чим я тебе образив?"
Як на мене, це без жартів великою мірою атмосфера гарної української армії. Звісно, в нашій новій армії чудова дисципліна. Субординація і всі ці важливі речі дотримуються, але дистанція і ставлення один до одного залишаються як між людьми.
Я з такими Ізями зустрічаюся і в своєму підрозділі, теж за ними біжу і кричу: "Ізя, як тебе образили?" Бо я розумію, що це велика і виснажлива справа. Чим у людини нижча посада, тим більший фізичний тягар війни вона несе.
Командиром бути складно, тому що на тобі більше відповідальності, на тобі більше рішень, серед яких ти маєш вибирати. Це складніше з математичної точки зору, але якщо ми говоримо про побут, рівень ризику, то нічого не порівняється з тим, що несе звичайний солдат. Це треба пам'ятати і дуже правильно, щоб всі це пройшли на собі.
Це, до речі, відповідь на твоє запитання, чому багато людей, які займають посади, таких простих речей не розуміють зараз. Мені здається, що дуже велика проблема в тому, що у нас небагато серед посадовців мають рідних у війську. Я не про популістичне, що давайте всіх відправимо на фронт, а на їхнє місце посадимо ветеранів. Між державним діячем і військовослужбовцем дуже багато подібного, але це різні професії.
Нам треба професійні судді, нам треба професійні прокурори, професійні у значенні непідкупні і які знають свою справу, знають, що таке відстоювати закон. Нам треба хороші представники людей в парламенті. Нам треба добре управління.
Але в час війни в управлінців держави рідні мають бути у війську. Це, окрім усього, приклад. Коли ми бачимо, що в того утекли рідні, у того ухилилися, у того ще щось придумали. Це не тільки деморалізує, а й створює оцю прірву нерозуміння. Не тільки, звісно, між посадовцями і тими родинами, чиї рідні воюють.
Така ж сама прірва насправді утворюється між родинами, у яких тато вдома, діти вдома. Звісно, повітряні тривоги, звісно, інше випробування мирного начебто тилу у воюючій Україні, але це зовсім інше життя порівняно з родинами, які щодня переживають за свого тата або за свого чоловіка, не говорячи вже про дітей.
Я думав, що я сильна людина, але з тих часів, як Міха в ЗСУ, я маю набагато інший внутрішній тиск. Я молюся і вдячний долі, Богові кожного дня, що він живий, здоровий, продовжує далі торувати свій воєнний шлях.
– А це принципово, що він не в твоєму підрозділі?
– Так складалися обставини, і я думаю, що це правильно. Я думаю, що коли твоя дитина в твоєму підрозділі, це набагато складніше для тебе, для дитини і для інших людей. Тобі або треба бути для неї максимально вимогливим і жорстким командиром, щоб ніхто не подумав, що ти дитину вигороджуєш. Або у тебе почнуться проблеми, які не мають починатися.
Міха пішов до іншого підрозділу, який теж займається безпілотниками. Набагато відоміший підрозділ ніж наш. Робить свою справу, хоче робити більше, але я про те, що я думаю, що Марічка й інші мами, чиї діти в війську, не будуть до кінця розуміти тих і не будуть зрозумілі тим, у кого це не так.
Тому давай повернемося до того, про що ми говорили. Обов'язок захищати країну лежить на кожному. Це не прокляття, це не бажання. Це не те, що ти можеш на когось перекласти. Все дуже просто. Або тебе, твою родину уб'ють, познущаються і обернуть на рабів, або ми всі разом відіб'ємося. Це кожен український чоловік має собі казати, розуміти і діяти відповідно.
– Якщо людина хоче в твій підрозділ, але так склалося, що вона з технікою не мала справи, пульт не тримала в руках…
– Нічого страшного. По-перше, ми можемо всьому навчити. Як і в кожному хорошому підрозділі, в нас чудова внутрішня школа. Плюс, як ми говорили, у кожному екіпажі є людина, яка працює пілотом зі стіками.
Є штурман, який має добре розуміти місцевість, вміти орієнтуватися. Він може не бути хорошим пілотом, але його штурманські якості роблять екіпаж неповторним.
– Це все FPV, чи мідлстрайки також у вас є?
– Ми працюємо з різними БПЛА на різній дистанції. Ми можемо для будь-якої людини знайти гідне застосування.
– І побажання людини при цьому враховуються?
– Дуже сильно. Це перше, що ми запитуємо і перше, на що ми дивимося, коли людина робить перші кроки. До речі, у мене абсолютно нормальна ситуація, коли військовослужбовець приходить і каже: “Я вже тут зробив все, що міг. Я хочу спробувати ту задачу і тип дрона”. У майже усіх ситуаціях я це підтримую, і він перейде туди, де він хоче.
Ми навіть зараз маємо таку розкіш, що в людини запитуємо, де вона хоче воювати, бо наші групи є на кожному напрямку, де є угруповання військ. Якщо людина пов'язана з Харківщиною, Запоріжжям, Донбасом, північчю України, Одесою, де ми задіяні в боротьбі з шахедами, то ми з задоволенням підемо людині назустріч.
