Чотири роки тому почалася повномасштабна російська агресія. Це трагічний та переломний день як для нашої країни, так і для мене особисто. Саме тоді я та моя родина вирішили залишатися в Україні, в Києві. Сьогодні я хочу пригадати ті дні, особливо з огляду на те, що політика знову починає витісняти ті ідеї та принципи, завдяки яким ми як нація вижили в 2022-му.
23 лютого ввечері була зустріч великого бізнесу з Президентом, на якій я була присутня. Атмосфера була тривожна, всі це відчували, але ніхто тоді прямо не говорив, що завтра почнеться повномасштабна війна.
Говорили про напруження, про ризики, про відповідальність. Президент звернувся до бізнесу з дуже чітким проханням – нікуди не їхати, залишатися в країні, втримати економіку, втримати робочі місця, підтримати державу. Він говорив, що країна цього не забуде, що потрібно вистояти разом. Тоді багато хто думав, що це - питання тижнів, максимум - кількох місяців.
Я повернулася додому пізно ввечері. Ми з родиною сіли й обговорили, що будемо робити. Рішення було однозначним – залишаємося і в будь-якому випадку стаємо на захист країни та рідного міста. І вже вночі ми почули перші вибухи. Це був момент, коли найгірші прогнози стали реальністю.
Місто було в шоці. В перші тижні життя практично зупинилося. Але, водночас, я бачила як кияни брали в руки зброю і йшли обороняти своє місто. Зараз, якщо оцінювати це спокійно, це був справжній подвиг. Автомати роздавали просто з машин, люди без військового досвіду ставали на блокпости, йшли в тероборону. Для мене це був один із найвищих проявів людського духу та національного єднання.
Практично всі під’їзди до Києва були окуповані і продовольче постачання багатомільйонного міста було під загрозою. Але нам вдалося досить оперативно організувати нові маршрути для фур і ми почали заповнювати склади, щоб мати резерв на випадок повної блокади столиці.
В ті дні дуже допомогли наші львівські партнери - вони одразу включилися і почали надсилати транспорт з борошном, тушонкою, продуктами довготривалого зберігання. Це була реальна підтримка в той момент, коли місто могло опинитися в повній ізоляції.
У перший тиждень були заявки від міської влади Києва на харчування близько семи тисяч людей, в основному - захисників столиці. Ми готували на всіх доступних кухнях, випікали хліб у бомбосховищі й розвозили їжу по десяти батальйонах ТРО. Їздити доводилося під обстрілами, зокрема, на позиції наших захисників в передмісті.
Ніколи не забуду обличчя наших хлопців та дівчат, які в ті дні були на лініях оборони. Це були прості кияни, без досвіду та спеціальних знань, але саме завдяки таким людям Київ вистояв.
Також назавжди закарбувався в памʼяті один з молебнів за хлопців та дівчат, які боронили «Азовсталь». В Маріуполі тоді вже відбувалися дуже трагічні події, частина захисників уже була в полоні і ми разом з азовцями, які лише вирушали на передову, молилися за них.
Памʼятаю, що найчастіше в ті дні допомагали звичайні люди – водії фур, маніпуляторів, охоронці, робітники. Саме вони тоді не поїхали і виявили справжній героїзм. В цей час багато хто з керівників і великих гравців просто зникли. У Києві залишилися одиниці, і все трималося фактично на них.
Окрема історія – барикади. Будівельників у місті майже не залишилося. Доводилося в ручному режимі шукати людей, техніку, можливості. Ми знаходили маніпулятори, шукали ключі, домовлялися з водіями, які були готові сісти за кермо.
Шукали фундаментні блоки, плити перекриття, усе, що можна було використати як фізичну перешкоду. Недобудовані об’єкти частково розбиралися – бетонні плити вивозилися й ставали бар’єрами на під’їздах до Києва
Під’їзні шляхи завалювали всім, чим могли, щоб ускладнити рух важкої техніки. Це все робилося дуже швидко, без готових інструкцій, у повній невизначеності. Паралельно ми постійно моніторили інформацію, сиділи в телеграм-каналах, намагалися зрозуміти, що відбувається і де потрібна допомога.
Мій чоловік та сини в той час організовували логістику, а ресторани старшого сина тисячами готували обіди, які першочергово постачалися літнім киянам та для бійців ТРО. Для мене це було особливо важливо – бачити, що родина не просто поруч, а реально бере на себе відповідальність в такий момент.
Тисячі наших співробітників з різних напрямків зверталися за порадою та допомогою, кожен хотів ясності щодо того як жити далі - чи буде робота, чи буде чим годувати сімʼю. Дякую моїм друзям та колегам, які тоді залишилися і допомогли справитися з цими викликами. Включилися всі, навіть наш пес Грей, який вірно стеріг склади гуманітарної допомоги.
Якщо говорити про емоції, то найбільший страх того часу – це загроза окупації Києва. Усі мої діти були тут, мої батьки були тут, і головний страх в той момент був за родину. Згодом, після Бучі, стало зрозуміло, що це не абстракція. В той час ми також допомагали людям, яким вдалося вирватися з окупації. Їх історії глибоко шокували.
Також памʼятаю, що особливої допомоги потребували лікарні, зокрема - Охматдит, де були онкохворі діти з батьками. Тоді там не вистачало елементарних речей - від їжі до засобів гігієни. А потім стало зрозуміло, що треба організовувати автобуси для евакуації цих діток та їх сімей…
Після звільненя Київщини від окупантів стало зрозуміліше куди рухатися далі. Я створила благодійний фонд і ми більше почали працювати з фронтом, допомагати з технікою, підтримувати військових системно. Але роль саме бізнесу у стійкості та обороноздатності країни для мене стала особливо очевидною.
Бізнес – це робочі місця для родин військових, це податки, це забезпечення війська, це відновлення зруйнованого, це інвестиції в майбутнє навіть тоді, коли немає світла й опалення. Ми всі розуміли, що буде складно, але що буде настільки складно – ніхто не уявляв. І я вважаю, що ті, хто залишилися і продовжують працювати в Україні, заслуговують на честь та повагу.
Низький уклін всім, хто захищав Україну тоді та продовжує захищати її сьогодні. А українським політикам, а також тим, хто шукає ворогів поміж своїх, хочу дати пораду: поки країна воює, пріоритет має бути один - вистояти і перемогти.
Джерело: https://www.facebook.com/share/p/1DQbsNRshf/?mibextid=wwXIfr
