Ініціатива створення так званої «Ради миру», запропонована Дональдом Трампом, подається як відповідь на кризу ефективності існуючих механізмів міжнародної безпеки. Її заявлена мета на перший погляд видається благородною — сприяння стабілізації конфліктних регіонів і досягненню миру там, де багатосторонні інституції демонструють обмежені результати.
Бажання приєднатись до цього органу вже висловили такі держави як Казахстан, Угорщина, В’єтнам та сьогоднішній сателіт росії – Білорусь.
Разом з тим, чимало держав виступили проти такої ідеї лідера США - країни Європейського союзу (наприклад, Франція, Німеччина, Італія, Норвегія), а також Велика Британія і Канада не дали схвальних заяв та публічно висловили скепсис проти її створення та існування у запропонованому форматі.
Аналізуючи ідею створення такої «інституції» з точки зору міжнародного права — і особливо в контексті агресивної війни росії проти України — видається, що запропонована модель «Ради миру» є не лише проблемною, а й структурно несумісною з ідеєю притягнення агресора до відповідальності.
Злочин агресії займає особливе місце у системі міжнародного права. Саме він є тим «первинним злочином», з якого випливають воєнні злочини, злочини проти людяності та інші тяжкі порушення. У сучасному правопорядку агресія розглядається не як звичайний міждержавний спір, а як порушення імперативних норм (jus cogens), що породжує зобов’язання erga omnes — перед усім міжнародним співтовариством.
Звідси випливає ключовий наслідок: агресія не може бути «врегульована» шляхом політичної угоди, якщо така угода ігнорує питання ї відповідальності. Мирний процес може припинити бойові дії, але він не здатен скасувати правову кваліфікацію агресії чи усунути обов’язок покарання винних.
Саме тут виникає перший фундаментальний конфлікт між ідеєю «Ради миру» та механізмами притягнення росії до відповідальності. Запропонована модель робить акцент на стабілізації та компромісі, але не вбудовує відповідальність як обов’язковий елемент миру. У такій логіці правосуддя стає факультативним — чимось, що можна «відкласти» заради політичної доцільності.
Варто також не забувати одну важливу деталь - з точки зору класичної доктрини «Рада миру» навіть не може розглядатися як суб’єкт міжнародного права.
Ще у 1949 році Міжнародний Суд ООН у своєму консультативному висновку в справі Reparations for Injuries Suffered in the Service of the United Nations заклав базовий підхід, що є актуальним і дотепер: міжнародна організація набуває правосуб’єктності, якщо держави наділяють її міжнародними правами та обов’язками через установчий акт.
«Рада миру» не відповідає жодному з критеріїв, за якими встановлюється міжнародна правосуб’єктність :
- відсутній багатосторонній установчий договір;
- участь держав ґрунтується на політичному рішенні, а не на міжнародно-правовому зобов’язанні;
- ключові повноваження зосереджені в однієї особи, а не в колективному органі;
- немає чітко визначеної міжнародної відповідальності самої структури.
Отже, можемо стверджувати, що йдеться не про класичну міжнародну організацію, а про тимчасову політичну платформу, яка існує поза системою міжнародного інституційного права.
І цей висновок є принциповим, адже рішення «Ради миру» не можуть мати міжнародно-правового характеру. Це радше - політичні акти без юридичної сили. Цей «орган» не може надавати легітимні мандати, як не не може бути і джерелом або гарантом міжнародних зобов’язань.
У контексті відповідальності за агресію це означає, що «Рада миру» не здатна юридично замінити собою або обмежити юрисдикцію міжнародних судових механізмів, проте може спробувати їх нейтралізувати політично.
У міжнародних відносинах вже існували подібні утворення. Жодне з них не стало повноцінним правовим механізмом відповідальності.Найвідомішим прикладом тут є — Coalition of the Willing, яка була створена для вторгнення в Ірак без мандату Ради Безпеки ООН. Це була політична коаліція держав без міжнародної правосуб’єктності, що в кінцевому результаті стала прикладом обходу системи Статуту ООН, а не її розвитку.
Варто відзначити, що особливо небезпечним є також спроба залучення держави-агресора до такого «мирного органу» без попередніх юридичних умов. Повідомлення про можливе запрошення керівництва росії до «Ради миру», та моментальне публічне приєднання до цього, ще нествореного органу співучасника російської агресії - Білорусі створюють ризик нормалізації ролі агресора як «рівноправного учасника миру».
Насправді, з міжнародно-правової точки зору проблема полягає не в самих переговорах із ворогом — дипломатія завжди передбачає діалог. Проблема в статусі та символіці. Участь агресора в престижному міжнародному форматі без припинення агресії та деокупації захоплених територій, невизнання протиправності своїх дій, фактично підриває принцип ex injuria jus non oritur та обов’язок невизнання наслідків тяжких міжнародних злочинів. Мир у такій конструкції ризикує стати інструментом легітимації результатів сили, а не відновлення правопорядку.
Ще один аспект, який робить «Раду миру» несумісною з ідеєю трибуналу за агресію, — це її інституційний дизайн. Персоналізоване керівництво, концентрація повноважень в одній особі, можливість «постійного членства» за фінансовий внесок — погодьтесь, усе це виглядає як форма політичного клубу, а не правової інституції.
Притягнення до відповідальності за злочин агресії потребує цілком протилежного:
- інституційної нейтральності,
- мінімізації політичної дискреції,
- чітких і загальних правил, незалежних від платоспроможності чи геополітичної ваги держав.
Коли ж миротворча структура фактично працює за принципом «pay-to-stay», виникає очевидний конфлікт інтересів: правосуддя стає предметом політичного торгу, а створення трибуналу — змінною, яку можна пожертвувати заради ширшого «мирного пакета».
Історія мирних процесів неодноразово демонструвала небезпечну закономірність: тиск чиниться не на агресора, а на жертву, якій пропонують «бути гнучкою заради миру». У контексті України це може означати вимогу відкласти або пом’якшити питання кримінальної відповідальності російського керівництва в обмін на припинення бойових дій чи тимчасову стабілізацію.
Для злочину агресії, що є «основою» всіх міжнародних злочинів така логіка є неприйнятною. Відмова від притягнення до відповідальності означала б визнання того, що застосування сили може бути ефективним інструментом досягнення політичних цілей — за умови, що згодом буде укладено «мирну угоду».
Фактично, «Рада миру» створює паралельний міжнародний трек, який конкурує з ініціативами щодо спеціального трибуналу за агресію. Замість консолідації держав навколо відповідальності, вона ризикує розколоти міжнародну коаліцію на прихильників «юстиції» та прихильників «швидкої стабілізації».
У такій ситуації трибунал може стати політично складним і «незручним», тоді як участь у мирному форматі виглядає простішою і дешевшою альтернативою. Це підриває саму ідею невідворотності покарання за агресію.
Маємо констатувати, що модель «Ради миру» у запропонованому вигляді несумісна з притягненням росії до відповідальності за злочин агресії, оскільки вона ставить політичний мир вище правового відновлення,легітимізує агресора без відповідальності та комерціалізує миротворчу функцію.
Мир, який ігнорує агресію як злочин, не є справедливим і не є стійким. Він лише фіксує наслідки сили. Для України ж і для міжнародного правопорядку загалом питання відповідальності за агресію — це не перешкода миру, а його необхідна умова.
