24 серпня Україна відсвяткує свою 29-ту річницю незалежності. До цього дня theLime поспілкувався з українськими артистами, імена яких вже були на слуху в роки "перебудови". Ми попросили їх згадати кінець 80-х - початок 90-х, розповісти про своє тодішнє бачення незалежної держави, очікування та реалії сучасності. Читайте на сторінках розділу короткі бесіди з режисером Романом Балаяном, учасниками гурту "Брати Гадюкіни", Ніною Матвієнко, Павлом Зібровим, Богданом Бенюком та Ольгою Сумською.
З Романом Балаяном ми зустрілися в сквері біля одного з житлових будинків Києва. Нещодавно режисер закінчив роботу над своїм першим за довгий час фільмом "Ми є, ми поруч..." Цього місяця стрічку покажуть у програмі фестивалю "Молодість". Автор успішних картин "Польоти уві сні та наяву" (1982), "Райські птахи" (2008) погодився поділитися деякими спогадами.
Роман Балаян
Про роки "перебудови"
Відчуття певної незалежності з'явилося вже тільки після 86-го року, після "перебудови" Горбачова. Інша справа, що ми не знали, що з цим робити. А далі було абсолютне відчуття свободи. Пам'ятаю Льоша Герман мені каже: "Про що знімати тепер, Ромко? Про любов, чи що?" До цього ж кулаки мали бути в кишенях в будь-якому сюжеті, а тут - раз, і все можна.
Була цензура. Дуже принизлива форма цензури. Тому я зробив усе можливе, щоб мої діти не пішли в кіно, щоб вони навіть не стикалися з цим приниженням. "Приберіть те", "приберіть це". Я, правда ж, ніколи нічого не прибирав. Тільки якийсь один момент у "Каштанці" прибрав. Ви уявляєте, навіть в ній щось знайшли. А так до "Польотів уві сні та наяву" я не міг затвердити п'ять сценаріїв на київській кіностудії, два - в Єревані.
Внутрішньо я був незалежним завжди. Звучить хвалькувато, але тому мені нічого й не вдавалося. Хоча пропонували різне: і про сталеварів зняти, і про шахтарів. Я не погоджувався, і моя дружина великий молодець, бо вона терпіла бідність. І з цим зіткнувся багато хто.
[Індустрії кіно] не було ніякої. Перші прокатники здогадалися відокремитися і укласти договір з американцями. Мені теж пропонував один з них в якесь бюро увійти, я тоді не дуже розумів, що за афера така. І так вся культура жила за рахунок прокату кінофільмів.
Про перспективу незалежності
Звичайно [до перспективи незалежності] поставилися добре. До всіх питань суверенності я завжди ставився чудово, але не зовсім був згоден з тим, як це все склалося потім. От мені не зрозуміло: якщо ми суверенна незалежна держава, чому ми повинні залежати від того, що скаже Росія, що скаже Євросоюз чи Америка? Я цього не розумію. Мене це принижує як громадянина України. На початку 90-х було таке ж нерозуміння, але тоді ще був потрібен час - стільки століть Україна не мала державності. Але ж зараз ці оглядки тривають - ми дивимося на Росію, на Америку... Та яка різниця, що вони там кажуть?! У нас така багата країна, в чому проблема, друзі?! І ніхто не переконає мене у зворотному.
Олександр Абдулов, Роман Балаян та Олег Янковський на зйомках фільму "Поцілунок"
Про незалежне кіно в Україні
Починаючи з 1991 року кіно вже майже не знімали. Ніби як все можна було, але мізки правильно вже не працювали. Потрібно було якось політично встоятися [...] І тільки ось останні роки з'являються цікаві хлопці. Я б особливо виділив Нарімана Алієва ("Додому") і Антоніо Лукіча ("Мої думки Тихі"). Звісно, ще Мирослава Слабошпицького з "Плем'ям". Це вже режисура зовсім іншого класу. Ще є дівчатка - Горностай, Степанська, Трофименко... Я, правда, не все встигаю дивитися. Ось це і є незалежне кіно. Воно, правда, залежне від пітчингів, але це вже інша історія.
Ці фільми має ще якийсь канал культури крутити. Чим у нас займаються культурні канали? Мені, наприклад, вони не дуже цікаві. У Росії все дуже погано, але канал культури у них був на висоті. Не знаю, правда, що там показують зараз.
На пітчингах, до речі, я завжди кажу, що буду читати тільки дебютантів. У мене навіть є давнє гасло - будь-який дебютант має право на помилку за державний рахунок. Як не дивно, так було при всій тій радянській владі. От до таких речей, може, й варто було б повернутися.
Про те, чи є ностальгія за 90-ми
За 90-ми - ні. Знаєте, за чим сумую? Коли їздив свого часу з "Польотами" країною, в Ташкенті подивився "Триптих" Алі Хамраєва, приїхав до Тбілісі - подивився "Древо бажання" Тенгіза Абуладзе, в Талліні - "Гніздо на вітрі" Неуланда. Була широта культурних зв'язків. Не політичних. Через політичні я сьогодні обділений друзями, можливістю багато що побачити.
І матеріально жилося в той час погано. В цей час я живу краще. А всі розмови про той час - це просто кожен мріє про ті роки, коли він був молодший. Молодість, спогади, відчуття тривоги і бажань, які були нездійсненними.
Про те, чи потрібен ще незалежній Україні час
За великим рахунком 29 років для країни це мало, так. Взяти Францію, наприклад. 200 років вона йшла до того, щоб стати такою, якою ми її бачимо сьогодні. Хоча ви знаєте, європейська інтелігенція не так вже й задоволена своїми країнами, урядом. Маю друзів у Парижі та Римі. Що стосується свободи думки чи поведінки - так, а в іншому вони часто скаржаться. Правда ж, якщо б вони жили як ми, вони б взагалі померли (сміється).
Найцікавіші новини тепер в Telegram! Підписуйтесь на канал theLime, щоб нічого не пропустити.
