Процеси українізації та видавничої справи важко уявити без братів Капранових, які завжди були в епіцентрі культурного та громадського життя України. Навесні Дмитра не стало і Віталій у непростих умовах війни продовжив їхню спільну справу. В інтерв’ю "Апостроф" Lime Віталій Капранов розповів, як це – жити і творити без "другої половини".
Читайте також: Воював з початку повномасштабного: Сергій Танчинець повідомив про загибель на фронті брата.
- Віталію, брати Капранови в очах українців завжди були культурним явищем. Як вдається Вам у своїй різноплановій діяльності зберегти присутність Дмитра?
- Це дуже складне запитання. Я поки що живу спогадами. Мені треба зафіксувати те, що він зробив. Я, знаєте, як вдова письменника, яка повинна ходити і розповідати про його роботу і про те, який він був талановитий. Усі наступні активності, звісно, не можуть відбуватися без Дмитра, бо ми ніколи окремо один від одного не були. А як це зробити, я не знаю. Найближчим часом плануємо зробити вечір пам’яті, зібрати друзів, почитати поезію, поспівати та поговорити так, наче він з нами.
Попри те, що у мене дуже багато виступів, одному дуже складно. Всі говорять, що я повинен продовжувати за двох, а як це фізично зробити, поки що не знаю.
Брати Капранови створили свій бренд
- А який вигляд зараз має Ваша творча лабораторія? Чи є люди, яким довіряєте, як Дмитрові?
- У цьому і лихо. Творчої лабораторії як такої немає. І немає, з ким радитись. Сьогодні я продовжую те, на чому ми зупинилися. Ось, наприклад Беранже, який для того, аби мати час і гроші на улюблену справу, торгував зброєю, продавав французьку зброю американцям для їхньої війни за незалежність. Якби я мав можливість торгувати зброєю, то, мабуть, було б простіше. А наш видавничий бізнес дуже працемісткий. Цю роботу ми тягнули вдвох. Наразі лишень встигаю вирішувати проблеми, які нам несуть несприятливі економічні умови, війна та відсутність електрики тощо. Коли я зрозумію, що щось із того, що робив Дмитро, можна передоручити комусь іншому, я це зроблю. А поки несу на спині два мішки невиконаної роботи.
Читайте також: Григорію Решетніку дорікнули за відпочинок під час війни: ведучий відповів.
- Ваш YouTube-канал імені Тараса Шевченка здобув неабияку популярність і має цілу армію прихильників. Напевно, були ідеї, які реалізовані на півдорозі через раптову смерть брата…
- Ви потрапили у саме серце. Дмитро був ініціатором і двигуном історичного каналу. Він пішов, залишивши за собою один недороблений текст, який я дописав. Це історія США. Якщо я скажу, що СЩА – це передусім басейн річки Міссісіпі, багато хто точно буде здивований. Вся країна утворилася навколо однієї велетенської водної артерії. За подібним зразком утворилася і Україна, тільки це Дніпро та річки Північного Причорномор’я. Незабаром побачимо, чи сподобається наша розвідка глядачам.
Наразі перше, що мене турбує, — це подальший розвиток каналу. Писати тексти на історичну тематику непросто. Немає зараз достатньо кваліфікованих людей, які могли б одночасно розумітися і на історії, і на літературі, яка є способом подачі історії. Оповідь має бути цікавою, аби це не перетворювалося на цитати з Вікіпедії. І тут не допоможе науковий стиль, бо це не науковий канал. А з іншого боку — не можна брати на допомогу чистого літератора. Воно начебто і творчість, але з іншого боку — це творчість у шахті, де потрібно багато копати і видавати на гора.
Логотип каналу братів Капранових
- У наш час епатажу та поверхових розважальних шоу дуже важливо прищепити любов до історії та культури дітям. Ви з братом створили мультик "Історія України за 10 хвилин". Плануєте ще дитячий пізнавальний контент у лаконічному форматі?
- Важливо, щоб молодь не боялася історії і не вважала, що це занудство. Щодо дитячого контенту, то ми планували розширяти наші жанри і апелювати до дітей. Але сьогодні без партнерства з кимось ми цього не зробимо. Поки що плани вижити і зберегти те, що є. Зберегти канал, видавництво «Зелений Пес», зберегти позиції на ринку та свій образ, бо так чи інакше, нам вдалося побудувати певний бренд, за який я тепер відповідаю.
Читайте також: Андрій Бєдняков після удару по Вільнянську назвав Росію країною-гноєм.
- У своїй літературі Ви не вигадуєте персонажів, а берете їх з реального життя. Якщо б Ви написали книгу про Дмитра, то який би це був герой? Можливо, авантюрний життєлюб з тонким почуттям гумору або ж…
- Ми з братом ніколи не проводили між собою ніякої різниці. Мені і зараз непросто розповідати всім про нього. Бо це має такий вигляд, наче я сам собою хвалюсь, а з іншого боку — не маю права не хвалитися. Ми обидва завжди були авантюристами, які легко йшли на ризиковані затії, як, наприклад, спалення рукописів під Кабміном та інші численні акції та мітинги. Пригадую, як на перекопі були в квітні 2014 року, коли там з’являлися перші мінні поля. Ми тоді перед хлопцями виступали. Виступаємо, а вони не можуть аплодувати, бо у них у руках зброя. А потім почули, що один з тих, перед ким ми виступали, керував рейдом по тилах на Донеччині та став Героєм України.
Капранови - авантюристи та пасіонарії
Попри всі пригоди і авантюризм, для нас завжди дуже важливою була системність роботи. Це те, що нам дала математична освіта. Нашою основною метою була побудова інформаційного незалежного книжкового простору України. Для країни конче потрібна була своя книжкова справа. Тому ми одночасно займалися організацією торгівлі саме українською книжкою, виданням саме української книжки, організацією пошуку людей, які пишуть, організацією навчання людей, які хочуть писати, організацією інформаційного книжкового простору, щоб читачам це було знайоме, супроводом цього піар-акціями та тиском на владу для того, аби вона міняли законодавче поле. І ми врешті побачили результат.
- І тут варто згадати автопробіг по Києву в День книжки на зеленому "Запорожці", якого ви називали "жужиком"…
-Звичайно. Якщо перший раз, коли ми це проводили, однодумців було небагато, то на другий-третій рік День книжки увійшов в побут. Це було складовою того, щоб суспільство і політичний бомонд пам’ятали, що існує книжка. Якби, приміром, Коля Тищенко читав колись книжки, то він не був би таким довбнем. Важливо, щоб нових "тищенків" та інших подібних персонажів у нас не було. І книжка може цьому зарадити.
Із зеленим "Запорожцем"
Читайте також: Влад Росс спрогнозував, коли може початися ядерна війна.
- Письменників можна вважати провидцями та екстрасенсами. А нещодавно Ви писали про погані прикмети, які переслідували Вас останні роки і справдилися. В умовах війни що каже Вам інтуїція зараз?
- Якби ми правильно могли прочитати її знаки, то по-іншому будували б своє життя. Письменник мусить дослухатися до підказок своєї і чужої інтуїції, як радіоприймач, який приймає всі радіостанції одночасно. Я пам’ятаю наш найбільший успіх щодо провидства. Коли Майдан горів і палала остання барикада, а навкруги стояв стіною ОМОН, туди прийшла знімальна група і питає в нас: "Що буде?". А ми відповідаємо: "Все, ми перемогли, наливайте шампанське, їм гаплик". І на ранок починається стрілянина і "стражі порядку" втікають.
Чому ми так сказали? Бо коли Янукович дав команду застосувати Збройні сили проти революціонерів, — це і було його самогубство. Армія не може воювати з народом, а особливо українська армія. Це найманці можуть воювати з нами, а наші люди не можуть. Знаєте, я боюся бути провидцем, але зараз у мене таке ж відчуття, що ми не збираємося здаватися. Питання в тому, коли вичерпаються сили ворога і якою ціною ми виграємо. Я вже заплатив за це найвищу ціну, бо фактично вмер разом з Дмитром. Якби не було війни, він би ще пожив навіть з важкою хворобою. Два роки війни, служба в "Азові", обстріли, — це ж все впливає на здоров’я. Його не напряму вбив Путін. Разом з ним москалі убили і мене, але здаватися я все одно не збираюся.
Дмитро Капранов
- Пам’ять про Дмитра житиме і в музиці. Ви розвинули свій напрямок "кобза-реп", який є передусім обрамленням для поетичних творів. А зараз взялися за новий музичний проект, де вже є жіночий вокал…
- Музика для нас була хобі ще з дитинства. Вдома завжди стояло піаніно, я вчився грати на гітарі. В молодості ми співали на вулицях і набралися відповідного досвіду. А потім зрозуміли, коли ти приходиш перед людьми виступати, у них у вухах навушники. І в тебе є два варіанти: або виступати, коли вони тебе не чують, або спробувати залізти до них у навушники. Ми відкрили для себе поета Сергія Татчина, який, як і всі українські генії, зараз служить у Нацгвардії. Ми почали експериментувати з його поезією та нашою музикою, створюючи імпровізації, які близькі до речитативу. Ми прагнули зберігати поезію як основний матеріал, а музикою підкреслювали вірші.
Згодом у нас накопилася значна кількість пісень, які повинна співати жінка. Ми познайомилися з Надією Конон і почали робити проект на трьох. Надія має велетенський музичний досвід, тому вона цінує глибину. Цього року на «Країні Мрій» ми побачили, що люди сприймають наш експеримент дуже позитивно, підспівують, танцюють. Просто хочеться, щоб музична палітра була більш різноманітною, бо люди сорок плюс фактично не залучені в жодну музичну культуру. Зараз ми ближче до українського романсу, який пробуджує справжні почуття без показухи.
Раніше ми писали, що письменник Станіслав Асєєв розповів про поранення на фронті. Це вже друге поранення за останні два місяці.
