Українська акторка Надія Левченко відома своїми ролями у серіалах "Черговий лікар", "Перевізниця", "Жіночий лікар. Нове життя - 2", фільмах "Інший Франко", "Відблиск". А Івано-Франківський драмтеатр для Надії – це історія не лише про акторську працю. В інтерв’ю "Апостроф Lime" Надія Левченко розповіла про свої страхи та перемоги, волонтерську діяльність, написання музики, а також висловилася про Олександра Усика.
Надія Левченко
Читайте також: У ПЦУ розкрили цікавий феномен - як у культовому творі "Дюна" з'явилася Українська Січ.
- Надю, як Ви зустрічали Різдво? Чи маєте особливі сімейні традиції? Дванадцять страв готували?
- На Різдво для нас завжди важливо зібратися родиною. Цього року я завершила свої роз’їзди, гастролі і зйомки напередодні свята. На підготовку і приготування був один день. Але все вдалося: і ялинку купили, і напекли імбирних пряників, і гостей запросили. Я не женусь за приготуванням дванадцяти страв, головне - зібратися разом.
- Для себе Ви робили підсумки 2024 року?
- Якраз вчора мала майже вільний день, волонтерку відправила і все. І злапала себе на думці, що хочу стерти з пам'яті ці останні три роки. Так, я стала сильнішою, навчилась робити те, чого не вміла, але усвідомлення, що одночасно з моїм життям ТАМ гинуть люди, пригнічує мене. І з цим я щоденно намагаюсь боротись і не опускати руки. Тому висновок: "Я вдячна, що живу". А ще я навчилась бути вдячною і собі, і хвалити себе за зроблені справи.
- А РЕБи куди відправляли? Як трансформувався волонтерський штаб при театрі?
- З початком повномасштабного вторгнення я була організатором і відповідальною волонтерського пункту у театрі. Спочатку ми займались усім! Роздачею продуктів харчування, ліків, одягу, у нас була дитяча кімната, де можна було залишити своїх дітей у компанії чудесних аніматорів, закривали потреби військових і добровольчих батальйонів. Зараз ми займаємось допомогою військовим і деколи долучаємося до гуманітарних груп для прифронтових міст.
У фойє театру стоїть металева скринька, після кожної вистави ми нагадуємо і собі, і нашим глядачам завдяки кому ми маємо можливість бути у тихому тилу. Люди долучаються. Хотілося б зробити більше, але головне не стояти осторонь. Ми допомагаємо різним батальйонам по всіх напрямках.
"Хотілося б зробити більше, але головне не стояти осторонь"
Читайте також: "Цих двох я не можу пробачити": українська співачка назвала паразитами Лободу та Віру Брежнєву.
- Ви зіграли чимало ролей і в театрі, і в кіно. Яка з героїнь дуже близька Вам як людині, а яка є повною протилежністю Вам як особистості?
- Цікаве питання. Навіть не знаю, мені здається, що в будь-якому випадку, коли ти отримуєш роль, щось спільне з нею бачить у тобі режисер, продюсер. Тому стверджувати, що зі своїми персонажами я нічим не пов'язана як людина, буде брехнею. Єдине скажу, що кожна вистава, яку я граю уже в зрілому віці, а починала я в 21, це щоразу нова історія. Наприклад, Марія із "Солодкої Дарусі" тоді і зараз – це абсолютно дві різні Марії. Відбулось усвідомлення ролі через пройдений досвід і це, звісно, відрізняється від юного наїву. Всі ролі ростуть разом зі мною, тому, напевно, в кожній десь є я.
- А доводилося відмовлятися від ролі через певні табу?
- Я дуже люблю свою роботу. Лише відмовлялась від проектів, коли приходили проби російською мовою після 2012 року, коли мене почали кликати в кіно. А після 2014 року це вже була категорична історія. Пропонували проекти, де я могла б добре заробити, але я мала принципову позицію щодо варіантів, пов’язаних із країною-агресоркою.
"В роботі мені важливий зміст"
Також я не люблю робити скандал заради скандалу або ж щось вульгарне. Коли на старті я починаю спілкуватися з постановчою групою, то відчуваю такі моменти, коли щось робиться заради хайпу. В такі проекти не йду, бо в роботі мені важливий зміст.
- Чи боїтесь Ви бути оголеною перед глядачами?
- У виставі "Дзяди" за Адамом Міцкевичем, коли режисерка Майя Клечевська сказала, що я маю бути оголеною, для мене це було випробуванням. І досі перед кожною цією виставою хвилююсь. Для мене це не роздягання заради роздягання. Це відомий прояв протесту у сучасному світі. Для мене було дуже неприємним чути коментарі типу: "Нарешті Левченко свої цицьки показала". Навіть хотіла просити, аби обрали іншу акторку. Але переборола себе. І тепер, коли ми граємо "Дзяди" за кордоном чи в Україні, я знаю, що на своєму місці і роблю свою роботу добре.
Читайте також: Співачка Katya Chilly на тлі скандалу із заявою про єврейський символ в центрі Києва надала відповідь.
- Якось Ви сказали, що дотримуєтесь "лагідної українізації". Вам вдалося своїм прикладом вплинути на російськомовне оточення?
- Звичайно. Я яскравий приклад зросійщених українців, бо мама росіянка, а тато українець. Він був військовим і ми жили по військових містечках, де української майже не було чути. Відповідно і я до 18 років не говорила українською. А зараз рідну мову знаю досконало.
Для мене приємні спогади про моїх ВПОшечок, як я їх лагідно називаю, які приїхали з Харкова, Маріуполя та інших міст. Вони не говорили українською зовсім. Але зауважень я їм не робила, за що вони мені дуже вдячні. Згодом спілкуючись зі мною, їм захотілося говорити українською. Мені здається це вірний шлях, показати своїм прикладом, що у них все вийде. Бувають різні люди, звичайно. Коли ми з театром у 2015 році були на гастролях у Кременній, Сватово і Сіверськодонецьку, до нас після вистави підходили жінки зі сльозами на очах, зізнавались, що не знали багато чого і уявляли нас зовсім інакшими. Зараз ми маємо шанс змінити це. Розповідати, співати українських пісень, ділитись традиціями.
- В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що дуже боялися клейма "серіальна акторка". На Вашу думку, чим потрібно керуватися актору, аби не загрузнути в серіальному виробництві?
- По-перше, це робота. Можливість працювати для акторів дуже важлива, тому загрузнути у серіалах не так і погано. Аби не "загрузнути" у гіршому розумінні, то це особиста робота актора і доля випадку. Щодо мене, маю щастя бути і в серіалах, і в повних метрах, поки що мені вдається балансувати.
Читайте також: Футболіст Мілевський повідомив про раптову смерть своєї подруги Ірини Ашкеназі.
- А як загалом Ви оцінюєте кінематограф до 2014 року і після, а також зараз?
- До 2014 року наш кінематограф був під ковпаком Москви. Знімали здебільшого телевізійні проекти і серіали, де в головних ролях були російські актори, а українці в епізодах. Зараз я захоплююсь і пишаюсь людьми кіно. Попри відсутність умов, засобів, коштів, часу, ці люди невпинно роблять свою роботу. Велика праця залишається за кадром, тому нам, глядачам, варто слідкувати за українським кіно, підтримувати, і своєю увагою дати шанс на розвиток і процвітання.
- А який цьогорічний український фільм справив на Вас особливе враження?
- З останніх робіт мій топ - це "Божевільні" Дениса Тарасова. З серіалів "Перевізниця" Євгена Туніка і Аркадія Непиталюка. Приклад серіального продукту, зробленого за підтримки іноземних партнерів. Наші сценаристи, художники, режисери, оператори надзвичайні, таких мало у світі.
- Ви тривалий час працюєте з театральним режисером Ростиславом Держипільським. У вас повна гармонія у роботі чи бувають конфлікти?
- Всі двадцять років ми конфліктуємо (сміється), але все це творчий процес. Суперечки і сумніви – це лише на добре. Ведемо разом другий курс.
- А чи не виникало бажання переїхати до Києва, аби продовжувати реалізовуватися в столиці?
- Мене запрошували в Київ, але маю чітке розуміння, де я і звідки. Люблю свій театр. Я тут реалізована. Напевно, коли відчую, що тут я не маю більше росту, то піду в інший театр. Наразі я якщо не задіяна як акторка, то пишу музику, займаюся громадською діяльністю.
Читайте також: "Щодо накидки - взагалі прикол якийсь": переможниця "Холостяка" розчарувала своїм стилем у фіналі.
- А розкажіть детальніше про своє захоплення – написання музики. Я знаю, що у Вас є досвід роботи із електронною музикою. Як Ви розвиваєте свої композиторські здібності і де взагалі Вашу музику можна послухати?
- Був карантин, і французький режисер Жюль Одрі запропонував мені спробувати написати музику до кабаре, так народжувалась наша "Гоголь кабаре". Потім була "Попелюшка", але це вже електронна музика і "Дон Кіхот", де поєднана і жива оркестрова музика, і електроніка. Зараз готується нова прем'єра "Біла Тінь" за мотивами Карела Чапека у постановці Ольги Сємьошкіної і там у мене спроба попрацювати в авангарді. Я ніколи не називаю себе композитором, але пишаюсь собою, що маю людей поруч і можливість проявити себе в цій галузі.
"Гоголь кабаре"
- І ще хотіла почути Вашу думку щодо спортсмена Олександра Усика, який нещодавно здобув гучну перемогу над Ф’юрі. Його часто критикували і називали патріотом із московським піднебінням. Як вважаєте, Олександр - це наша гордість чи все-таки пристосуванець? Він зробив роботу над помилками?
- Він крутий спортсмен, говорить про Україну світу. Але його риторика про те, чий Крим, мені не зрозуміла.
- А як бути з малоросами, які свого часу кричали, що ненавидять Україну, але досі тут живуть, періодично перевзуваючись, перефарбовуючись і продаючи свій голос за кілограм гречки? Чи можна їх перевиховати?
- Це спірне питання. Бо йдеться і про Луганськ, і про Донецьк, де нас, очевидно, не дуже хочуть бачити. Невеличкий відсоток свідомих людей там залишився. І не можна їх покидати, хоч як би це не здавалося безнадійно. Будь-яке зло можна виправити працею та любов’ю. Якщо з десяти людей одна щось зрозуміє, це вже велика перемога.
