Український актор театру і кіно Володимир Ніколаєнко зіграв у комедії "Потяг у 31 грудня". Ми вирішили поцікавитися, яким був процес зйомок новорічного фільму та попросили актора розкрити "закулісні" секрети. В інтерв’ю "Апостроф Lime" Володимир Іванович про все розповів, а також відповів на кілька запитань, не пов’язаних з творчістю.
Володимир Ніколаєнко
Читайте також: "Та шо ви знаєте про двійників Путіна, салабони?!" Українців вразив вибір голлівудської зірки на роль Путіна.
- Пане Володимире, із режисером Олегом Борщевським Ви співпрацюєте не вперше. Вам сподобалась Ваша роль у фільмі "Потяг…"? Як все розпочиналося?
- Мені надіслали зробити саму пробу, яку затвердили. У вересні місяці ми знімали зиму. Я ще ніколи не знімався в потязі, але було досить комфортно нам усім. Хлопці збоку колодами трошки хилитали, попрацювали і над тим, щоб у кадрі був сніг. Було відчуття, що ми потрапили у зимову казку. І команда була комфортна, цікава. А сценаристи, з якими ми вже тривалий час працюємо, починаючи з "Останнього москаля", вже добре знають мене, а я добре відчуваю їхнє перо.
- Які яскраві спогади залишилися після зйомок нової стрічки? У фільмі Ви граєте педантичного героя, який начебто не дуже привітно сприймає будь-яке сусідство в купе. Але згодом він змінюється…
- Коли працюєш над новим героєм, то завжди хочеш і себе трошки поламати, щось знайти нове. Наприклад, саме перед зйомками я сказав, що буду трішечки гаркавити. На мене подивилися і кажуть: "Ну-у-у… треба ще сказати Олегу". Борщевський одразу погодився і все, воно так і пішло. У мене, до речі, ніколи не було персонажів в кіно, які б гаркавили. А Ольга Сумська, до речі, після фільму мені казала, мовляв, думала, що сусідку там, у тому купе і полюблю. А я такий: "Та Ви що, фільм зовсім не про те…". Тобто у людей цей персонаж викликає різні емоції.
"Мій герой схожий на мене у житті"
Читайте також: "Не всі мають бути там": зірка серіалу "Зв'язок" відповів, чому він не на фронті.
- Персонаж, якого Ви граєте, схожий на Вас у житті? У фільмі він не розкривається до кінця, залишаючи певну загадку. Ви б хотіли його розвивати?
- Так, це правда. Мій герой схожий на мене у житті. Спокійний, розмірений, зі своїми устоями і графіком. Я думаю, що цього персонажа справді варто розвивати. Головне, що він поставив багато крапок. Тобто з ним можна працювати. До речі, у фіналі, коли грає оркестр, а молодь цілується, я, забираючи свою валізу, вирішив спонтанно піти вздовж камери. І до мене прибігають вкінці дубля і кажуть: "Володя, це так класно, у нас у всіх сльози потекли. Ти наче пішов у небуття, а тут нове життя…". Ці сцени якось так розвернулися по-філософськи.
- Комедія під час війни – це чи не найзатребуваніший жанр і в кіно, і в театрі, який допомагає витягти людей з психологічної ями, стресу і депресії…
- Так, навіть в перші дні війни, коли спочатку всі почали думати про патріотику, людям на передовій, та, напевно, і скрізь було не до цього. Людям треба комедія, ви правильно кажете – аби витягти себе з негативу і болю. Комедія завжди в лихі години дає поштовх до того, щоб бачити, творити, думати про майбутнє. Ти віриш, що не все так погано. До речі, вчора я пройшовся з дружиною по базару на Дарниці і дивлюся, як продавці до всього з гумором ставляться, підколюють один одного. І я собі думаю: "Так ось код нашої нації. Без гумору ми не можемо жити і працювати". Також мені Юрій Горбунов телефонував після зйомок і розпитував, чи сподобався мені мій персонаж. І я відповів, що зробили стрічку у правильному форматі. Він класичний, людський, бачимо, що життя кипить і продовжується. Це смішний, теплий і патріотичний фільм.
Читайте також: Де зараз і який вигляд має наймолодша акторка серіалу "Спіймати Кайдаша", яка зіграла Мелашку.
- А чи маєте в кіно улюблений жанр, у якому Ви працюєте з особливим ентузіазмом? Це комедія чи щось інше?
- Комедія. Я колись казав своїм дітям, що хочу знятися у фільмі про піратів. Якраз тоді був популярний фільм про Джека Горобця. До речі, у моєму житті якось складається так, що кожен рубіж мого віку знімаюся в якомусь цікавому кіно. В 2010 році ми знімали у Ялті "Правдиву історію про червоні вітрила", мені тоді було 40 років. Коли мені виповнилося 45, почали працювати над "Останнім москалем". В 50 були "Скажені сусіди", а ось зараз, у 55, я знявся у фільмі "Потяг у 31 грудня". Я не так часто знімаюся, як багато наших українських акторів, але всі зіграні мною ролі знакові для мене.
"Театр нескінченний"
- Як вважаєте, чим відрізняється робота в кіно у порівнянні з довоєнним періодом?
- По-перше, ми нарешті живемо у своєму просторі і відмовилися від російськомовних проектів, не дивимося у бік сусіда, якщо йдеться про кіноіндустрію. По-друге, ми маємо ідентичність, створюємо свою історію, притаманну Україні. Це дуже показово. На сьогоднішній день всі сценаристи, режисери та актори навіть підсвідомо вже створюють своє кіно. Воно різне. Після 2022 року ми зовсім інші.
- А в театрі Ви бачите певні зміни? До речі, я знаю, що Ви ділили гримерку з Богданом Бенюком. Як Вам таке сусідство?
- Ніяких застережень стосовно як досвідчених, так і молодих акторів у мене немає. Добре ладнаю зі всіма. Я відкрита людина і коли відчуваю, що це взаємно, у нас одразу встановлюється контакт. У театрі кожні десять років відбуваються процеси реструктуризації та внутрішня трансформація. Відбувається зміна поколінь. І це чудово. На всі вистави у нашому театрі квитки миттєво розлітаються. Люди йдуть на різні вистави і люблять живе спілкування, вони занурюються в те, що пропонують митці. А ми прислухаємось до побажань.
Читайте також: "Ось і наш час прийшов": Дмитра Ступку попередили про евакуацію через пожежи в Лос-Анджелесі.
- Театр і кіно – це різні темпоритми. Де Вам комфортніше?
- В кіно зазвичай немає і часу, щоб обговорити, подумати і розкласти все по поличках. Прийшов, дали в зуби текст і вперед, що, як на мене, не завжди правильно. Коли ти повністю читаєш сценарій, то вже робиш собі позначки для того, аби знати, де забойна сцена, де треба викластися, а де ти як слухач або виконуєш другорядну роль. А в театрі відбуваються довгі застільні процеси, коли все обговорюєш, доповнюєш, працюєш над усіма нюансами. Театр нескінченний. Після кожної прем’єри ти починаєш по-іншому аналізувати і створювати свою роль, будучи у постійному пошуку.
- Чи втратили Ви когось із дорогих Вам людей на війні?
- Так. Про ці історії важко говорити. У мене був похресник, який загинув. А мій менший син досі служить.
- Це був його особистий вибір?
- Так. Він закінчив четвертий курс економічного факультету. Ми думали, що продовжить навчання в магістратурі, але він не захотів. Він вирішив служити. Це для нас було потрясіння.
Кадр з фільму "Останній москаль"
- Я знаю, що Ви мали непросту історію з повісткою…
- Мене відправили у 2023 році в Чернігів. Десь 60 осіб нас їхало в автобусі. Я дивився навколо і думав: "Одні пенсіонери, куди нас везуть?! Ліси, ліси…". На місці нас оцінили і тих, кому було за 50, їх відправили назад. Ось така історія.
Читайте також: "Два будинки і три лазні": переможниця "Холостяка" розповіла, яку має нерухомість і скільки заробляє.
- А в місті Шахтарськ на Дніпропетровщині давно були? Чим живе Ваша мала батьківщина? З родичами спілкуєтесь?
- Був там дуже давно. Це невеличке шахтарське містечко. Десь 100 км до Дніпра і 100 км до Донецька. Родичі живуть в смт Петропавлівка. Часом телефоную, то розповідають, що буває дуже гучно. Там у мене залишилась сестра. Я сподіваюся, що там усі нарешті зрозуміють, що українська мова повинна скрізь лунати. Бо ця проблема залишається актуальною.
- Як вважаєте, в Росії залишилися люди, які адекватно розуміють ситуацію в Україні?
- Я давно ні з ким не спілкуюся з Росії. Можливо, хтось там і є, я не думаю, що телебачення затуманило розум усім і люди не бачать, де біле, де чорне, а де ніяке. Коли диктатура вичерпає себе і Путін здохне, ми повинні відчути, що росіяни зробили висновки. Вони ж спочатку думали, що вони на коні, а коли загрузли, то одразу замовкли. На сьогодні я не бачу ніяких зрушень. Навіть по соціологічних опитуваннях видно, що більшість – це агресивна маса. Але нагадаю приклад. Коли закінчилася перебудова, був журнал "Огоньок" і тоді писали про смерть Сталіна, наслідки його керівництва і багато хто у тому "радянському союзі маячні" говорили: "Як це так?!" Тоді я зрозумів, що росіянами можна керувати, якщо прийдуть адекватні люди. Я вважаю, що і незабаром таке можливе, якщо поміняється їхній режим.
- На Вашу думку, хто може завершити війну в Україні?
- Я так думаю, що люди передусім хочуть змін всередині країни. А для цього треба припинити бойові дії. Варто пам’ятати, що незамінних не буває. У нас дуже талановита нація, яка обере собі того отамана, якого вважатиме потрібним. Щодо міжнародних політиків, то давно потрібно було припинити будь-які контакти з країною-агресоркою. Треба жорсткіше проявляти себе по відношенню до Росії, ніяких контрактів, ніяких зв’язків, ніяких запрошень на форуми. Це б просто-напросто задушило ворога. Вихід один – відвернутися від російської наволочі.
Читайте також: "Що у неї з волоссям?": Інна Бєлєнь відповіла на критику своєї зовнішності на "Холостяку".
- А чи читали Ви пост Оксани Забужко, яка назвала українську журналістику бидложурналістикою та поскаржилася, що в Україні немає професійної культурної журналістики?
- Я не читав цей пост, але хочу сказати, що колись давно я викладав акторську майстерність в університеті Поплавського серед тележурналістів. І я завжди казав, що ви повинні говорити про те, що вас турбує. Журналісти повинні чути дихання суспільства. У нас є сміливі журналісти, які їдуть на передову. Це рівень. Щодо нашого телебачення, то там, як на мене, немає на що дивитися. Також я не можу сказати, що у нас журналістика – це пропаганда, як у Росії, наприклад. Але у нас дуже люблять піаритися. Наприклад, Гордон любить піар. А хто хоче думати? Ніхто не хоче думати.
В цілому я вважаю, що українська журналістика не стоїть на місці і розвивається, так само як і театр. Зараз є про що говорити і писати. Наприклад, чого варті історії переселенців. Про це треба писати. І нам треба повертати людей з Європи, бо вони не вірять в світле майбутнє в Україні. Треба шукати позитив. А щодо Оксани Забужко, то вона може вільно говорити на всі теми, як і всі люди. Оцінюючи ті чи інші міркування, я завжди намагаюся дивитися між рядків. Може, Забужко хтось образив, от вона так і написала про журналістику.
