Нікіта Тітов – художник-плакатист, роботи якого "зчитуються" з першого погляду. Стислі, влучні, з глибокими сенсами, вони щоразу спонукають людину зазирнути у щоденник митця. Головним у своїй творчості Нікіта вважає плакат "Дякую, Боже, що зараз я тут", зараз він часто малює біль, втрати, війну. В інтерв’ю "Апостроф Lime" художник пояснив, чому любить Івано-Франківськ, розповів про плакатне мистецтво, внутрішніх демонів, ставлення до "геніальності", а також висловився щодо українського політикуму.
Нікіта Тітов
Читайте також: Нардепка висміяла одяг міністра оборони України на Мюнхенській конференції.
- Нікіто, Ви в колі особистостей, дотичних до культури, своя людина в Івано-Франківську. Чи нагадує Вам Станіславів батьківщину? Чи ностальгуєте за Естонією?
- Місто, це перш за все люди, після Майдану в країні почало створюватися певне коло людей, яким не байдужа країна, тож знайти своїх в будь-якому місті стало простіше. В Івано-Франківську я швидко адаптувався, саме через таких людей, це і люди мистецтва, і волонтери, і військові. Місто справді нагадує мені Естонію. Я родом з маленького містечка, яке значно менше ніж Франківськ, а Станіславів схожий на інші міста Естонії. Це постійна згадка про Батьківщину. Я в усіх сенсах відчуваю себе як удома.
- А атмосфера міста якось помінялася, якщо пригадувати період, коли Ви вперше побували у Франківську?
- На жаль, атмосфера міста дуже сильно змінюється через будівництво. Якщо порівнювати Естонію і Україну, там все-таки ставляться до своєї спадщини набагато уважніше та трепетніше. Бізнес там не має таких великих можливостей руйнувати те, що створювалося століттями. А Франківськ потроху втрачає свою красу та естетику, але ці процеси можна побачити у будь-якому місті України. І в Києві, і в Харкові, які перебувають під обстрілами, відбувається недолуге і місцями дивне будівництво. На жаль, сучасна забудова – це для нас загальноукраїнська біда.
"Мова образів – це мова, яка насправді має набагато більше змістів, ніж будь-яка інша"
Читайте також: "Всі колись були з України…" Олег Винник зібрав "вовчиць" у Празі.
- Ваша діяльність свого часу була тісно пов’язана з рекламою. На Вашу думку, як змінилася ця сфера, якщо оцінювати період до війни, зараз, у 2000-х?
- Я знайшов себе в рекламі випадково. Через проблеми зі здоров’ям мені на певний час довелося залишити власну творчість. Я не розумів, як продовжувати діяльність як митця і здавалося, що з живописом усе покінчено. Через алергію не міг працювати олійними фарбами, які були мені найбільш близькі як матеріал. Я потрапив в одне з провідних київських агентств на початку 2000-х і до 2014 року працював у рекламі. За цей час ця галузь дуже змінилася. Але я не можу сказати, що сучасні рекламісти відіграють сильну роль у підтримці держави, країни і людей, створенні сенсів. На мій погляд, те унікальне, що могло з’явитися зараз, я маю на увазі маркетинг часів війни, у нас не відбулося. Є Нова пошта, є ОККО, є ще кілька відомих українських брендів, які максимально підтримують державу і військо, створюючи відповідні змісти і рішення саме в рекламних підходах. Але якщо говорити про галузь загалом, то можу сказати, що сама рекламна галузь залишилася далеко осторонь від тих процесів, які відбуваються в Україні. Та і державна комунікація не відповідає тим викликам, які є наразі.
- Повертаючись до творчості і плакатного мистецтва, які настрої і сенси зараз Вам близькі? Барви, відтінки є відображенням Вашого психологічного стану?
- Займаючись рекламою, я не думав, що повернуся знову до живопису. Моя рання творчість у 90-х була направлена на якісь внутрішні процеси, саморефлексії, а з початком Майдану, коли я відчув все, що відбувається в країні, мені захотілося висловитися про все. Творчість набула зовсім інших форм, мови та змісту. Плакатне мистецтво – це стисла форма розмови і чітко сформульовані думки. За цей час я створив більш як 1800 плакатів, присвячених війні в Україні і нашому опору, але кожен плакат, це не лише мої думки, чи фіксація події, для мене це ще і терапія, самопідтримка, яка, як виявилось, підтримує і багатьох інших людей.
"Занадто велику ціну сплачують наші військові та їхні родини"
Читайте також: Знаменитий співак Аль Бано зібрався до Москви на "концерт миру".
- Створюючи плакат, Ви якось прогнозуєте, чи публіка сприйме Вашу нову роботу? Намалювати щось – це емоційне рішення чи все-таки аналіз якоїсь невеличкої події або ж глобальної історії?
- Я не дуже аналізую запити публіки. Всі мої плакати – це реакція на ситуацію прямо зараз, моя власна мова, якою я намагався розповісти те, що відчуваю. Водночас я відкрито говорю про свої емоційні і психічні особливості. Зважаючи на мій психічний розлад, був певний час, коли було дуже важко висловлювати свої думки за допомогою тексту. Саме малювання стало для мене можливістю спілкуватися зі світом і говорити те, що відчуваю з приводу тієї чи іншої події або глобальної історії. Мова образів – це мова, яка насправді має набагато більше змістів, ніж будь-яка інша, бо іноді лише одним плакатом чи малюнком можна замінити ціле оповідання або книгу.
- А повертаєтесь до своїх робіт, аби щось поміняти, удосконалити або взагалі – перемалювати?
- Ні, не повертаюся до своїх плакатів у плані доробок, переробок, роботу залишаю такою, якою вона створена. Іноді вона недосконала, але чим більше я займаюся цією справою, тим більше напрацьовую професійність. Мова стала цікавішою візуально і технічно. Хоча в той же час вона доволі проста. Єдине, що бувають певні дати, про які пам’ятаю заздалегідь, тоді виконую роботу завчасно. Для мене це публічний щоденник, і я розмовляю такою мовою. Плюс у мене немає замовлень, я просто розмовляю сам з собою і знаходжу багато відгуків людей, які відчувають подібне. Бувають і незадоволення, і погрози. Але здебільшого це люди, які думають так само. Мої роботи знаходять відгук далеко за межами нашої країни.
"Мої роботи - це терапія і самопідтримка для того, аби позбутися тягаря"
Читайте також: "Я горда людина. Мені було би принизливо співати російською мовою": Вакарчук зробив гучну заяву.
- Закінчивши ту чи іншу роботу Ви відчуваєте піднесення чи виснаження?
- Останні кілька років виснаження – це частина мого життя. Це історія, яка триває зранку до ночі. Ми всі знаходимося у постійній напрузі. А щодо моїх робіт – то це і передусім бажання позбутися того, що є всередині мене. Це терапія і самопідтримка для того, аби "скинути" тягар. Піднесення точно немає, але є відчуття, що стало трохи краще.
- Якось Ви сказали, що не дуже любите слово "геній". Як Ви ставитеся до такого поняття як геніальність?
- Це дуже складна історія. Геніальність – це те, що перевіряється часом і внеском в майбутнє. Не факт, що ті, кого ми називаємо геніями сучасності, будуть сприйматися такими через століття. Ми можемо просто пропустити когось із сучасників і не побачити його зараз, але найголовніше у цьому сенсі – хто і як вплине на майбутнє, суспільство, країну згодом. І зможе визначити, якою є ця країна не лише для тих, хто в ній житиме, а й загалом для всього світу. Ось це і є прояв геніальності. У будь-якій галузі – це просто свій внесок у майбутнє і зміни, які можна буде побачити згодом. А якщо говорити про геніальність і сучасників – це просто випереджати час. Можливо, про них з часом забудуть і з’являться ті імена, які ще ніхто не знає.
- Чи є плакати, які Ви не показуєте публіці? І чи є картини, які вибиваються з плакатного стилю?
- За останні роки у мене є кілька папок у комп’ютері, які мають назву "Думки". Іноді я скидаю туди те, що не додумав на той момент, коли малював. Я такі речі просто складаю, а з часом про них забуваю. Але буває, що випадково дивлюся на них і розумію, що це досить цікаве рішення, проте вони так і лишаються в цих папках. Таких робіт набереться з десяток, бо здебільшого ділюсь усім. Є в мене табу – я намагаюся не давати волю внутрішнім демонам. Емоції зневіри, болю, страхів не випускаю. Намагаюся у творчих висловах не торкатися цього боку свого життя. Хоча якщо випустити цих демонів, то це може бути теж цікавою з мистецької точки зору робота. Але наразі я їх старанно ховаю. Я маю внутрішній діалог, який не транслюю назовні.
Читайте також: "Нова форма збочень": українську актрису вразили ленінтінки і сталінтінки з окупованого Луганська.
- Давайте про демонів не будемо, краще про позитив. Ви створили життєствердну серію листівок, присвячену любові і вдячності ЗСУ. Як ще допомагаєте армії?
ЗСУ - це любов
- Іноді мені здається, що роблю набагато менше, ніж міг би. І хоча десь 90% моєї роботи спрямовано на підтримку, це все волонтерські проекти, я дуже рідко говорю про це на загал. Мені здається, що волонтерство не може порівнятися з тим, що витримують наші військові. Тому це не привід хизуватися і показувати себе як незамінну людину. Це нормальна частина мого життя. Я вважаю, що кожна зріла людина, яка не воює, має бути волонтером. Занадто велику ціну сплачують наші військові та їхні родини.
- Раніше Ви співпрацювали з франківським театром. Зараз Ви задіяні в театральних проектах?
- Наразі з Франківським театром проектів не маю. І насправді у мене не так багато часу, щоб зануритися в таку історію як вистава або наприклад ілюстрації до книг. Зараз час, який потребує миттєвих рішень. Викликів набагато більше, ніж робота, коли ти присвячуєш себе одному проекту тривалий час. Тому я не берусь за такі речі. Але маю чудові спогади. Колись відкривши франківський драмтеатр, я познайомився з Ірмою Вітовською, Ростиславом Держипільським, Олексієм Гнатковським. Мене долучив до проекту Андрій Єрмоленко, який кілька років поспіль підтримував мене у стані важкої клінічної депресії. Вистава "Оскар і Рожева пані" була частиною інклюзії і по відношенню до мене, бо вона допомогла мені витримати і пережити дуже складний період у житті. Створював я малюнки і до вистави "На західному фронті без змін" Олексія Гнатковського, яка була його дебютною режисерською роботою. Над цим проектом ми працювали разом з Юрієм Овчаром, неймовірно витонченою людиною, який зараз у війську.
Дуже цікавою для мене була участь у проекті з Русланом Горовим "Чуваки не святкують, або Ukrainian" про наше життя і війну з Росією. Зараз ця вистава отримала друге дихання, після повернення Михайла Бондаренка, продюсера і натхненника вистави, з фронту. "Чуваки 2.0".
Читайте також: "Коли його мобілізували, обіцяли, що буде займатися дронами": син українського письменника потрапив у штурмову роту.
Була також робота над виставою "Постправда", яка, на жаль, так і не вийшла. Це історія, яку ми мали зробити разом із режисеркою Світланою Олешко і Міськом Барбарою для їх театру "Арабески". Я намалював всі роботи, а згодом розпочався ковід, прем’єру перенесли, згодом не стало Міська, почалась повномасштабна війна і ось нещодавно не стало Світлани. Ця вистава, на жаль, ніколи не вийде, а якщо і вийде, то без тих людей, які мали наповнити її змістом та сенсами, це дуже боляче.
- І трохи про політику. Ваша думка щодо таких депутатів як Мар’яна Безугла. Як вважаєте, її публічна діяльність шкодить чи допомагає нашій державі?
- Стосовно більшості наших політиків, краще, ніж коментарі під їхніми сторінками, напевно, важко висловитися. Плюс у тому, що у нас досі є можливість відкрито говорити про дії політиків. Коментарі наших громадян відображають за великим рахунком ту діяльність, яку ведуть політики. З багатьма думками з приводу наших депутатів я солідарний. Вважаю, що те, що відбувається зараз в державі, – це великою мірою провина і нашої влади. Я сподіваюся, що колись настане такий момент, коли за свої слова, обіцянки і дії політики почнуть нести відповідальність. Це керувало б їхніми діями і роботою. На жаль, зараз вони безконтрольні і в більшості випадків безвідповідальні. І у суспільства поки немає важелів якось змінювати цю ситуацію.
"Емоції зневіри, болю, страхів не випускаю"
- Що думаєте про Трампа та Маска? Чи вважаєте їх "шизанутими" на всю голову? Вони здатні зламати ліберальний світ та цивілізаційні надбання?
- Як людина, яка не раз лежала в психіатричній клініці, слово "шизанутий" не люблю використовувати, бо чимало людей, з якими перебував у цих медзакладах, набагато більш нормальні та людяніші, ніж ті, які ніколи туди не потрапляли, тож у мене є інші слова для характеристики.
Зовсім недавно я створив плакат, що саме тут, в Україні, наші військові і наші люди - це, напевно, останні лицарі західного світу, який, як на мене, стоїть на порозі свого можливого кінця.
Читайте також: "Ми зустрілися на очах країни": історія кохання Лілії Ребрик і Андрія Дикого, які познайомилися на відомому шоу.
Стосовно зовнішньої політики, ми її вигравали у 2022 році. Але вигравали кров’ю, трагедіями і за рахунок наших людей, боротьби та армії. Все це з одного боку налякало світ, а з іншого cпонукало захоплюватися нашою країною. 2022 року наша зовнішня політика була виграшною за рахунок неймовірних зусиль і трагедій. Україна тримається вже дуже багато років за рахунок найкращих людей. Тримається великою ціною і за кожну нашу хвилину тут сплачено життям і долями кращих.
На жаль, не розуміючи цього до кінця, практично всі діячі нашої культури, включно зі мною, не змогли зробити такі ж надзусилля, які роблять наші захисники, щоб про нашу культуру і про нас, чув весь світ, чув не в окремих історіях, а постійно. Це велике марнотратство відвойованого часу.
Так само і в зовнішній політиці. Є люди, які намагаються щось робити, але це не є спільною стратегічною і продуманою роботою. Це скоріше ініціативи і тактичні рішення, а не стратегія. Наш ворог дуже сильний, він використовує не лише ракети і снаряди, а й пропаганду, гроші, культурний вплив, і щоб йому протидіяти, треба бути ще розумніше, креативніше, сміливіше і не забувати, якою ціною дається нам час, поки він ще у нас є!
Цікаві новини для вас:
- "Ми з глядачами були в шоці, Шекспір був в шоці": українській режисерці перехопило подих від побаченої вистави.
- "В кінці правильні фіни їдять її борщ та випивають зі словами "Слава Україні!" Журналіст виявив корисний серіал.
- "Дуже схожа на ту дівчинку, яка вела "Підйом" на Новому каналі". Чим вразила донька Маші Єфросиніної.
