Словаччина, яка після падіння комуністичного режиму пережила непростий період перебудови економіки, завдяки правильно проведеним реформам змогла продемонструвати вражаючі темпи зростання. Досвід змін, запроваджених урядом Мікулаша Дзурінди, для сучасної України є безцінним джерелом знань і прикладом, як можна провести реформи швидко і ефективно.
Куди прийшла Україна
Сьогодні Україна намагається здійснити багато реформ – і часто результат далекий від очікувань. Так, є помітні успіхи: реформа поліції, адміністративна децентралізація, реформа системи Мінтрансу. На жаль, це майже все.
Але де ж ті нагальні реформи, на які так чекає українська економіка? Де реформа Пенсійного Фонду, який з урахуванням свого суцільного банкрутства на багато років вперед не заслуговує такої назви? Буксує реформа ринку праці, тому що відсутній базис для якісного оновлення системи відносин "роботодавець – працівник".
Може, варто подивитися навколо – чого досягли наші сусіди, особливо ті європейські країни, які, як і Україна, починали грати на капіталістичному ринку, маючи на руках лише "соціалістичні" активи. І в цьому контексті саме Вишеградська четвірка – Польща, Словаччина, Угорщина і Чеська республіка – повинні стати прикладом того, як можна успішно втілювати реформи, навіть незважаючи на внутрішнє неприйняття суспільством певних економічних обмежень.
Втім, і серед цих країн є одна, чия динаміка розвитку є найбільш вражаючою, а її стратегія визнана найуспішнішою. Нові виробництва, головне з яких – потужний автомобільний кластер світових марок, які сукупно виробляють понад 300 000 авто на рік, сучасна металургія, вдало продана на приватизаційних аукціонах інвесторам "US Steel", високі соціальні стандарти – все це про Словаччину, нашого сусіда, чиї пейзажі видно прямо з центру Ужгорода.
Після повалення комуністичного режиму в 1989 році історія Словаччини нагадувала подорож на "американських гірках", коли періоди стабільності швидко змінювалися турбулентними і важкими економічними обставинами. В цілому, з причини вкрай невдалого управління країною урядом Володимира Мечьяра у 1993-1998 рр., фактично визнаного експертним середовищем некомпетентним, країна отримала сумне прізвисько "Чорна діра Європи". Потрапивши в складну ситуацію високих ризиків безробіття та падіння рівня життя, які могли принести кардинальні реформи, Мечьяр вибрав улюблену тактику українських урядів усіх часів – говорити про реформи замість того, щоб реалізовувати їх. Крім того, була дуже сумнівна приватизація державних підприємств, був сформований пул словацького бізнес-політичного "олігархату", наближеного до прем'єр-міністра.
НЕП імені Дзурінди
На щастя для Словаччини, в 1998 році до влади прийшов центристський уряд Мікулаша Дзурінди, який проголосив курс на скорочення розриву, зокрема, з економікою Чехії, а також на повну євроінтеграцію країни. У 2000 році Словаччина стала членом Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), у 2004 році вступила до НАТО і ЄС разом з іншими країнами Вишеградської четвірки.
Але найцікавіше відбувалося в економічній сфері. Незважаючи на те, що в уряді витали різні думки щодо плану конкретних дій, Дзурінді вдалося розв'язати головну на той час проблему Словаччини – реформувати неефективні державні банки і створити умови, за яких іноземні інвестори почали активно входити в країну.
Три головних державних банку, які в 1998-1999 роках були на межі колапсу, отримали реструктуризацію заборгованості перед бюджетом, яка обійшлася в 12% ВНП! Але це було того варте, оскільки після санації всі вони отримали вливання інвестиційного капіталу з Австрії, Німеччини та Італії.
Стратегічні інвестори почали роботу в таких галузях як телекомунікації, енергодистрибьюторські компанії, газопостачання, а протягом другого терміну Мікулаша Дзурінди – і в енергогенерації. Таким чином, мало місце підвищення тарифів до економічно обґрунтованих, але головним досягненням стало створення дійсно незалежного регулятора, який був повністю відокремлений від держави і орієнтувався виключно на ринкову вартість енергоносіїв.
Це був дуже символічний процес, оскільки протягом 1994-1998 років тільки одна іноземна компанія придбала об'єкт у Словаччині, тоді як наближені до влади місцеві бізнесмени приватизували понад 400 об'єктів! Сумні паралелі з українською приватизацією напрошуються самі собою. Постійні натяки спочатку прем'єра Яценюка, а потім Гройсмана на майбутній масштабний розпродаж великих державних підприємств викликають питання про те, чи планують дати доступ до участі в торгах тим, хто дійсно готовий інвестувати в модернізацію та розвиток виробництва, як це зробили переможці приватизаційних конкурсів в Словаччині?
Другий прем'єрський термін Дзурінди почався в 2002 році, і це був рік, який сформував обличчя сучасної Словаччини – лідера регіону за обсягом прямих іноземних інвестицій. Урядова коаліція визначила своїм пріоритетом впровадження семи головних реформ:
1. Реформа макроекономічного планування та управління державними фінансами.
2. Податкова реформа.
3. Пенсійна реформа.
4. Реформа системи охорони здоров'я.
5. Реформа ринку праці.
6. Реформа системи державного управління та фіскальна децентралізація.
7. Поліпшення бізнес-клімату в країні.
Питання в тому, що саме з цього переліку вже зараз робиться в Україні і які результати цього процесу? Формально, більшість реформ з аналогічними назвами вже запущено. Але чого ж не вистачає для цієї ефективності? Що робити Україні прямо зараз?
Існує кілька речей, які, на думку експертів, повинні стати основою для змін на краще. В першу чергу, це реформа управління державними фінансами та впровадження середньострокового бюджетного планування, як це прийнято у всіх розвинених країнах. Можливість планувати доходи і витрати бюджету на кілька років вперед кардинально поліпшить якість управління, зокрема, капітальними видатками, а також позбавить Міністерство фінансів від ролі "пожежного касира", зробивши його, в свою чергу, розробником планів фінансового розвитку України.
Інша річ, на яку постійно нарікає бізнес в Україні – це непередбачувані зміни в податковому адмініструванні. Після податкової реформи в Словаччині фактично діяло вето на поправки до Податкового кодексу, кожний новий податок приймався не за 2 місяці до кінця фінансового року, як це буває в Україні, а після 4-6 місяців ретельного обговорення з експертним співтовариством і узгодження процесу з усіма стейкхолдерами. Запровадження нових акцизів щороку без урахування думки компаній, які працюють з підакцизними товарами – як імпортерів, так і експортерів – це ще одна сфера, де потрібен чіткий план дій, діалог з бізнесом і побудова довіри до Державної фіскальної служби.
На жаль, одна з головних українських проблем сьогодні – це відсутність політичної волі для проведення необхідних реформ через побоювання зростання соціального невдоволення. Реформи – це обмеження, це зміни, це нове середовище й нові обставини для багатьох людей. Але чому, впроваджуючи реформи в енергетичному секторі, які в короткостроковій перспективі негативно вплинуть на бюджет кожної української родини, уряд і президент забувають запропонувати суспільству ті реформи, які зможуть це компенсувати, – радикальне спрощення умов ведення бізнесу, гнучке і лояльне податкове законодавство, ефективний і збалансований Трудовий кодекс.
Сьогодні головним локомотивом і драйвером впровадження нових економічних підходів в країні є громадянське суспільство, зокрема, численні аналітичні центри та освітні проекти, які першим пунктом порядку денного вважають термінове реформування фіскальної та бюджетної сфер. Це включає також спільні проекти із зарубіжними колегами, такі як проект "Прозорість бюджетів регіонів і їх регіональних центрів в Україні", який Міжнародний центр перспективних досліджень (Київ) реалізує спільно зі Словацьким інститутом економічних і соціальних реформ (INEKO, Братислава). Портал створений в рамках проекту, що містить дані про фінансове "здоров'я" усіх областей України та обласних центрів, підготовлених за методикою, яка була основою словацької реформи децентралізації державних фінансів.
Досвід країн Вишеградської четвірки і, зокрема, Словаччини, для сучасної України є безцінним джерелом знань і підходів до реформування економіки країни, в тому числі завдяки етнокультурній близькості. Важливо, щоб український уряд і чиновники хотіли почути поради тих, кому вдалося досягти значно кращого результату, незважаючи на такі ж проблеми на початку шляху.
