Російська економіка зазнає великих збитків через низькі ціни на енергоносії та західні санкції. На думку фахівців американської розвідувально-аналітичної компанії Stratfor, Москва хотіла б зменшити тягар, що лежить на її плечах, із забезпечення сепаратистських територій у Грузії, Україні, Молдові та в Нагірному Карабасі. Для цього Росія може піти на тактичні поступки в переговорному процесі, але навряд чи коли-небудь захоче відмовитися від сепаратистських анклавів, оскільки вони дозволяють їй зберігати свій вплив на сусідні держави.
Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році проросійські сепаратистські території займають чільне місце в євразійському політичному ландшафті. Їхній феномен розпочинається в пізньому Радянському Союзі часів Михайла Горбачова, коли централізований контроль у державі ослаб і з'явився регіональний рух, що намагався відірватися від своїх республік.
Це було особливо помітно в тих районах, в яких сконцентрувалися етнічні та культурні меншини: в Абхазії та Південній Осетії, Придністров'ї, де проживала слов'янська меншість Молдови, а також у Нагірному Карабасі, який знаходився в Азербайджані, але мав здебільшого вірменське населення. Зрештою на цих територіях спалахнули збройні конфлікти. Підтримавши заколотників, Росія зміцнила свій контроль над частинами колишнього радянського простору і перетворила сепаратистів у власні активи. Військова присутність Росії на цих територіях дозволила їй швидко реагувати на регіональні політичні події. Наприклад, коли Грузія перейшла до сильної прозахідної, антиросійської зовнішньої політики, РФ посилила підтримку Абхазії та Південної Осетії, а в 2008 році використала ці території як плацдарм для вторгнення в Грузію, одночасно показавши небажання НАТО прийти на допомогу союзнику. Незабаром після цього РФ розмістила свої офіційні військові бази на територіях невизнаних республік, що і донині не дозволяє Грузії вступити в НАТО і ЄС.
А в 2009 році, коли дружня Росії Комуністична партія Молдови поступилася владою прозахідному альянсу за європейську інтеграцію, Москва збільшила свою присутність на території Придністров'я, зламавши плани молдавського уряду з реінтеграції самопроголошеної республіки. Саме існування Придністровської республіки обмежує можливість членства Молдови в ЄС і НАТО.
На території Нагірного Карабаху немає прямої військової присутності РФ, але за допомогою цього конфлікту Росія є домінуючою державою на Кавказі: Вірменія орієнтується на курс Кремля, а Азербайджан здійснює більш збалансовану зовнішню політику. При цьому Росія продає зброю обом країнам, щоб вони спрямовували її один на одного і були більш залежними від Москви у сфері безпеки.
У 2014 році Москва використовувала свою стратегію в Україні. Росія анексувала Крим і підтримала бойовиків на сході України. Донецьк і Луганськ тепер є найновішими сепаратистськими територіями на колишньому радянському просторі. Створення так званих ДНР і ЛНР показує, що стратегія Росії на пострадянському просторі практично не змінилася. Її слід розуміти як частину більш широких зусиль Росії, спрямованих на збереження сфери впливу на пострадянському просторі. Росія також прагне посіяти розбрат шляхом використання місцевих опозиційних груп і надання бунтівним територіям політичної, економічної та військової підтримки.
Як зазначають аналітики Stratfor, враховуючи те, як відбувається загострення протистояння Росії та Заходу, важливість сепаратистських територій зростає. Поки Захід посилює свою співпрацю у сфері політики, економіки і безпеки з Україною, Молдовою і Грузією, РФ зміцнює свою присутність в цих анклавах, нарощує темп військових навчань і надає бойовикам більш досконалу зброю.
Тим не менше прогрес у сфері дипломатії все ще можливий. Оскільки Росія зазнає збитків через низькі ціни на енергоносії та західні санкції, це може сприяти інтенсифікації діалогу щодо проблеми сепаратистських територій. Хоча переговори досі жодним чином не проявилися, вони все ж привели до появи низки важливих тактичних змін. Наприклад, Україна і проросійські бойовики в Мінську домовилися про план відведення сил на трьох ділянках лінії зіткнення. Крім того, під час останніх Нормандських переговорів щодо України президент Росії Володимир Путін заявив, що Москва підтримає введення збройної місії ОБСЄ на Донбасі. Хоча представники Кремля після цього спростували цю заяву, тим не менше ситуація показує, що російська сторона здатна проявляти гнучкість у переговорах.
З огляду на слабкість своєї економіки Росія хотіла б зменшити тягар, що лежить на її плечах, із забезпечення сепаратистських територій. Утім, Кремль навряд чи повністю відмовиться від своїх позицій у цих регіонах. Підтримання військової присутності на Донбасі, в Придністров'ї, Абхазії та Південній Осетії дає Москві потужний важіль тиску на Україну, Молдову і Грузію, а непряма підтримка нагірно-карабахського конфлікту дозволяє зберігати свої позиції на Кавказі. Росія може піти на тактичні поступки, щоб послабити власну політичну та економічну ізоляцію, але її широка стратегія щодо сепаратистських територій, швидше за все, збережеться.
