П’ять років тому в Україні почався Євромайдан. 21 листопада 2013 року кількасот людей вийшли на Майдан Незалежності, протестуючи проти раптової відміни колишньою владою підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Про те, чи вдалося українцям отримати те, чого вони хотіли, "Апострофу" свою думку висловив дипломат і громадський діяч Василь Філіпчук.
Що це було? День гідності і свободи? Чи день брехні і лицемірства? Зговір олігархів проти жадібного президента чи народне повстання проти самодура-диктатора? Російський план по розчленуванню України, анексії одних її частин і встановленню контролю над іншими? Чи англосаксонська конспірологія по поступовому знищенню Росії?
Кожен знайде в Майдані те, що шукає. Це було водночас і свято демократії, і махрова махновщина. І протест проти свавілля влади, і цинічне перетікання сумок з доларовим кешом з одних місць в інші. І героїзм простих людей, і бридке використання людських доль і життів політиками і олігархами для своїх розборок і приватних інтересів.
П’ять років потому поступово все стає ясніше і зрозуміліше. Хоча і тоді ті, хто хотіли бачити – бачили, хто хотіли вірити – вірили, хто уміли перетирати – перетирали, хто міг боротися – боровся.
А більшість спостерігала. Емоційно, хто з радістю, хто з обуренням. Байдужим не був ніхто. Вся країна була затягнута у воронку, яка поглинала з кожним днем все більше і більше людських життів, доль, коштів, довіри, впевненості у майбутньому...
Вся країна стала полем гри – для кого в преферанс, для кого в шахи, для більшості – в дурня. Дехто виграв. Хто вчасно вистрибнув чи вчасно заскочив. Хто за пару днів поміняв колір і освоїв нові офіси чи підприємства.
Більшість програла. Програла вся країна, яка так і не подолала корупцію, але очолила список найбідніших країн Європи. Двадцять п’ять років тому ми рівнялися на Францію, десять років тому – на Польщу, а сьогодні вже Албанія з Молдовою нас обігнали.
Як ми могли дійти до такого? Як країна могла упустити шанс, який був подарований тими, хто помирав на Майдані, вірячи, що помирав за краще майбутнє? Як ми могли дозволити тим, хто прийшов до влади на крові, бути гіршим за тих, хто допустив цю кров?
Чи навчив нас Майдан чогось? Чи ми спроможемось на порозуміння і зміни? Чи далі віритимемо брехунам, забуватимемо про злочини, дозволятимемо корупцію, за якою цинічний бізнес і договорняки? Чи українці таки покарають винних – з обох боків – у смертях на Майдані і нездатності захистити мир і цілісність країни? Чи дозволять їм далі виснажувати країну і трансформувати її багатства у свої середземноморські вілли? Українці таки можуть організовуватися і домовлятися між собою. Усі три майдани (і студентський майдан-1990 також) це показали. Чи зможуть зараз – майбутній рік покаже...
