Візит міністра закордонних справ Німеччини Зігмара Габріеля до Москви, його зустрічі з президентом Володимиром Путіним і міністром закордонних справ РФ Сергієм Лавровим стали приводом для нового обговорення гострих проблем європейської політики, включаючи питання пов'язані з війною в Україні та міжнародної ситуацією навколо неї. У цьому колі в черговий раз спливла ідея залучити США в якості учасника до "Нормандського формату". Офіційних заяв з цього приводу під час візиту ні російська, ні німецька сторона не робили. Але те, що учасники квартету продовжують повертатися до обговорення участі американців, очевидно. З останніх заяв на користь тези можна згадати слова Лаврова про прийнятність для Росії залучення США до переговорів квартету, і заяву керівника українського МЗС Павла Клімкіна, зроблену після зустрічі з колегами по квартету "на полях" Мюнхенської конференції з безпеки. В інтерв'ю російському інформаційному агентству "Інтерфакс" під час московського візиту Габріель на питання про позицію Берліна щодо залучення США до квартету так і не дав прямої відповіді, але ніяк не заперечував факт обговорення даної теми.
Зрозуміло, було б дивно випускати з виду перспективу залучення США до безпосередньої участі в переговорному процесі, направленому на врегулювання конфлікту в Україні. За словами самого Габріеля, "жодна серйозна проблема в світі не може бути вирішена без участі США". Вашингтон до українських подій виявляв велику увагу, і робив це ще до анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі. Головною причиною, з якої США так і не приєдналися до "Нормандської четвірки", є небажання адміністрації Барака Обами пов'язувати себе багатосторонніми зобов'язаннями, які могли обмежити свободу маневру по відношенню до Росії, Україні та європейських союзників. Однак з приходом нової адміністрації виникла невизначеність в американській політиці на українському напрямку, а, значить, знову відкритим стало питання про участь Вашингтона у "Нормандському форматі".
Новий баланс сил у Вашингтоні
Габріель не випадково не став ділитися своїми власними поглядами на доцільність залучення американців до "Нормандського формату" — в Німеччині не знають, чого чекати від нинішнього господаря Білого дому, і намагаються без крайньої потреби не втручатися в природний перебіг подій. 14 березня канцлер Ангела Меркель прибуде до Вашингтона для зустрічі з американським президентом Дональдом Трампом. ІА "Рейтер" з посиланням на неназвані офіційні особи американської адміністрації повідомляв, що Трамп збирається "просити у Меркель ради як вести справи з Путіним". Найімовірніше, контекст такого обговорення буде зав'язаний на події в Україні, і обговорення це буде проходити з ініціативи американського президента. І тому не можна виключати того, що Трамп продемонструє інтерес до безпосередньої участі США в переговорному процесі, в т.ч. і в "нормандської форматі", не чекаючи поки (і — головне — якщо) з’явиться запрошення від квартету.
У нинішньої адміністрації такий крок може виявитися затребуваним через внутрішньополітичні причини. У Конгресі позиції "української партії" сильні, і тому відкинути будь-який крок на підтримку України зараз для Капітолію — протиприродно. З іншого боку, якщо погодитися на входження США до "Нормандського формату" або до іншого постійно діючого механізму для врегулювання ситуації в Україні означає розв'язати адміністрації руки, відкрити Трампу канал для прямого спілкування з Москвою. У разі підключення до цього формату, не доводиться сумніватися, що контроль над участю в ньому США виявиться повністю в руках президентської адміністрації, оскільки за минулий з моменту інавгурації час Трамп чітко продемонстрував, що Держдепартамент не гратиме в його зовнішній політиці першу скрипку. І Трамп може поставити Конгрес, від якого поки отримує одну поразку за іншою, в незручне становище. Якщо парламентарії спробують заблокувати ініціативу президента, це може спровокувати перший розкол різношерстої опозиції Трампа. Якщо ж Конгрес погодиться, президент зможе вийти на оперативний простір європейської політики зі значно меншим контролем з боку законодавців, отримавши від тих випадковий карт-бланш.
Приєднання США до постійних механізмів з врегулювання в Україні — чи то буде оформлено перетворенням "Нормандської четвірки" в п'ятірку, або ж створенням нового інституту — не змінить природи залучення Вашингтона до української кризи. Тут США є гравцем найбільш впливовим і важливим. Але американці занадто сильний гравець для будь-якого міжнародного формату, і сам факт їх участі неминуче трансформує внутрішній баланс інтересів. Зміни торкнуться нинішніх учасників квартету, особливо їх здатності використовувати "Нормандський формат" у власних інтересах.
Шанс для Київа та нічого для Москви
Мабуть, більше за інших в приході американців в "Нормандський формат" зацікавлена Україна. Це при адміністрації Обами ми не потребували додаткової точки сполучення наших інтересів з американськими: позиція США була однозначно проукраїнською, висока інтенсивність контактів забезпечувала безперервний діалог, а позицію Києва в переговорному процесі в Вашингтоні знали чи не краще нас самих. Зараз ситуація інша, і будь-який додатковий канал комунікації з американською адміністрацією, будь-яка можливість донести наші інтереси і нюанси політики до Вашингтона — на вагу золота. Єдина проблема — Рекс Тіллерсон не виглядає впливовою фігурою в нинішній адміністрації, отже, міністерський рівень "Нормандського формату" буде просідати. Але інтенсивне використання квартетом в переговорному процесі телефонних консультацій між лідерами держав і, отже, можливість встановлення регулярного діалогу між президентами України і США, з лишком перекриває цей недолік.
Для Росії можлива зміну формату, швидше за все, не принесе істотних змін — саме тому Москва не виступає проти запрошення США, але і не докладає зусиль для розширення. З урахуванням того, що зближення США і Росії при новому американському президентові вже перестало бути найімовірнішим сценарієм відносин, зміни настрою в "Нормандському форматі" на більш доброзичливий в разі приходу США в Москві не очікують. Немає і реальної перспективи посилення позиції Заходу в рамках переговорного формату: США постійно консультувалися і з Німеччиною, і з Францією щодо ситуації в Україні, тому позиція західноєвропейських учасників квартету навряд чи може розглядатися як така, що не враховує американську позицію. Так що прихід в "Нормандський формат" США "у плоті" нічого в позиції Заходу не замінить.
Мабуть, єдиним істотним зрушенням для Росії може стати ймовірний перехід переговорного формату в бік американо-російського діалогу — на шкоду багатостороннім переговорам. Адже маючи вдома сильну і успішну опозицію своїм планам зближення з Росією, Трамп не зможе множити майданчики для діалогу з Москвою, і якщо він остаточно не скине ідею співпраці з Росією з рахунків, для його адміністрації цінної буде кожна можливість для діалогу. Для Росії такий розвиток подій скоріше позитивний. Ще в липні 2015 року тодішній глава адміністрації президента Росії Сергій Іванов заявляв про можливість створення спеціального двостороннього переговорного формату щодо українського питання між США і Росії, де сторони були б представлені помічником американського держсекретаря Вікторією Нуланд і заступником міністра закордонних справ РФ Григорієм Карасіним. Москва небезпідставно розраховувала, що двосторонній діалог дасть більше шансів на домовленості (нехай і малі), ніж багатосторонній.
Неприємності для Парижа і Берліна
А ось для двох учасників квартету, що залишилися такі зміни у "Нормандському форматі" стали б швидше неприємною новиною. Для Німеччини і Франції зусилля по врегулюванню в Україні були — і залишаються — важливим інструментом для підтвердження свого статусу як великих держав, підтвердженням незалежності їх ролі на міжнародній арені. Як і в 2008 році з ініціативами Ніколя Саркозі, європейці хотіли довести свою готовність самостійно відповідати за безпеку на континенті і на рівних вести діалог з будь-якими партнерами — включаючи США. Так, Німеччина і Франція не можуть продемонструвати громадськості результати своїх миротворчих кроків — навіть такі ілюзорні, як у Саркозі після російсько-грузинської війни. Але не можна недооцінювати вагомість багаторічних посередницьких зусиль, реалізованих самостійно, поза міжнародних інститутів. Особливо важливо це для Німеччини: здатність утримувати переговорний процес в настільки складному конфлікті, поряд з підтриманням формального консенсусу з питаннями санкцій щодо Росії і підвищенням ролі Берліну у воєнній безпеці Європи, є важливою перевіркою лідерства Берліну в Європейському Союзі, від успіху якого, напевно, буде залежати майбутнє ЄС.
