Зустріч у "нормандському форматі" на Мюнхенській конференції з безпеки не відбулася, а виступ українського президента Петра Порошенка там же не викликав ажіотажу – зал був напівпорожнім. Про головні підсумки та значення цієї події для України та врегулювання конфлікту на Донбасі "Апострофу" розповів керівник політичних програм "Українського інституту майбутнього" Юрій Романенко.
В нашої публіки завжди завищені очікування від заходів на зразок Мюнхенської конференції з безпеки, які є великим капусником. Так, там збираються всякі важливі люди, але такі події не носять характеру робочих чи офіційних зустрічей між главами держав, які довго готуються і на яких ухвалюються важливі рішення. Власне кажучи, провал зустрічі в "нормандському форматі" – те, що не приїхала делегація німецького МЗС – є ілюстрацією цієї тези.
Відбувся Мюнхен, ну і що далі? Пролунали якісь цікаві заяви, але ніяких домовленостей не було. Як на мене, з цікавих меседжів прозвучали заяви про готовність нейтральних країн взяти участь у миротворчій місії ООН на Донбасі: Фінляндії й, можливо, Швеції. Але в мене немає, якщо чесно, ні завищених, ні занижених очікувань.
Те, що [президент Петро] Порошенко виступив перед напівпорожнім залом, – це насамперед провал апарату, який готував зустріч. По-перше, можна було здогадатися, що якщо глава МВФ Крістін Лагард виступає десь паралельно, то підуть переважно на Лагард, а не на Порошенка. По-друге, очевидною є криза жанру, тому що Петро Олексійович не відтворює якихось нових меседжів. А їх відтворити не можна, тому що фактично за чотири роки на якісно новий рівень ситуація в Україні не вийшла, реформи в Україні застопорилися, про що останнім часом все більше і більше говорять західні політики й аналітики. Як наслідок, є постійне тасування цієї заяложеної колоди: Росія – агресор; ми – передовий форпост захисту демократії; давайте оголосимо хрестовий похід проти Росії; санкції; ми за миротворчу місію на Донбасі – ось якось так. І десь там, рефреном, скромна згадка, що якісь реформи йдуть.
Давайте говорити чітко: Києву нема чого запропонувати партнерам. Будь-які консультативні ініціативи з нашого боку, які можуть народити у владі або в суспільстві, ніхто не буде виконувати. Фактично вироблення формату передане на рівень США-Росія. І тут не тільки Україна пасе задніх, але й Франція з Німеччиною, що, до речі, прозвучало в одному зі "зливів" (йдеться про інформацію, отриману "Апострофом" від співрозмовника в дипломатичних колах Євросоюзу): одне з дипломатичних джерел сказало, що Париж і Берлін дуже незадоволені, що [представник США Курт] Волкер і [помічник президента Росії Владислав] Сурков, Держдеп і Кремль, відсунули їх від переговорного процесу щодо Донбасу. До речі, з цим і пов'язаний демарш німців. Або ж у них дійсно були якісь обставини, що їхня делегація не приїхала в Мюнхен, і в результаті зірвалася зустріч у "нормандському форматі".
На мій погляд, просто марно відстежувати якісь тенденції. Зрештою Україні запропонують якийсь варіант, який вироблять Волкер і Сурков. А далі все буде залежати від того, якими будуть розклади в парламенті та як ці ініціативи будуть сприйняті Верховною Радою в контексті президентських і парламентських виборів, і, відповідно, наскільки Захід, поєднуючи метод батога і пряника – тобто загрозу скорочення фінансування і нові кредити, фінансове донорство на відбудову Донбасу, – зможе переконати Київ та особисто Петра Олексійовича.
Я думаю, Штати і Росія можуть у підсумку прийти до якихось угод щодо Донбасу, але реалізувати їх в 2018 році вони не встигнуть. Хоча очевидно, що спроби домовитися в цьому році мають більше шансів на успіх, ніж у минулому, тому що запрацював формат переговорів Волкера і Суркова, видно, що сторони намагаються вийти на якийсь наратив.
Але, з іншого боку (це може бути для нас плюсом), щодо Сирії ситуація вийшла на новий рівень конфліктності. Сирію дерибанять на зони впливу, контрольовані Штатами, Ізраїлем, Росією, Іраном, Асадом і Туреччиною. І це призводить вже до прямих зіткнень, як це сталося під Дейр-ез-Зором 7 лютого з ПВК "Вагнер". Це дуже серйозно ставить під питання досягнуті щодо Сирії домовленості. Ми бачимо, що Ізраїль різко збудився з приводу зміцнення позицій Ірану та перспективи розгортання в Сирії його військових баз. А Туреччина все глибше грузне в районі Афріна.
На глобальному рівні великі гравці можуть домовлятися з приводу тієї чи іншої архітектури на Близькому Сході або з приводу України. Але стрункі конструкції починають руйнуватися, коли впираються в інтереси локальних і регіональних гравців, що плювати хотіли на Дональда Трампа і Володимира Путіна, оскільки, наприклад, конфлікт між шиїтами і сунітами триває понад тисячу років. Тому глобальні угоди досить легко укласти, але дуже складно виконати в умовах наростаючої турбулентності світової системи.
