РЕБЕККА ГАРМС – німецька євродепутатка, член групи Зелені – Європейський вільний альянс та відомий друг України в Європарламенті. Візити пані Гармс до Києва – не рідкість. Цього разу вона, зокрема, відвідала конференцію, присвячену четвертій річниці окупації Криму Росією. "Апостроф" поспілкувався з депутаткою Європарламенту про важливість стратегії невизнання анексії півострова, найважливіші зміни в Україні за чотири роки російської агресії та сприйняття українських реформ у ЄС.
- Пані Гармс, розкажіть, будь ласка, як пройшов ваш візит до Києва? Які ваші враження цього разу?
- По-перше, було дуже холодно (усміхається). По-друге, я згадала, наскільки красивим може бути засніжений Київ, навіть попри мороз. У мене були доволі цікаві зустрічі, перш ніж я приєдналася до конференції щодо Криму (26 лютого в Києві відбулася конференція "Окупований півострів: чотири роки опору", – "Апостроф"). Я спілкувалася з людьми, які працюють із тематикою Криму, з юристами з Криму, а також я приготувала внесок до цієї конференції з кримчанами, особливо кримськими татарами. Також я погодилася приєднатися до акції солідарності перед російським посольством, яка відбулася під час конференції, бо думаю, що недостатньо, щоби лише декілька людей стояли перед російським посольством, демонструючи солідарність з Олегом Сенцовим та іншими політичними в’язнями в Росії. Тому краще зробити це, ніж не показуватися.
Крім того, я зустрічалася з представниками неурядових організацій в Україні, а також представниками ООН і Національного демократичного інституту міжнародних відносин. Під час усіх своїх візитів я намагаюся відслідковувати з різних перспектив внутрішньополітичні зміни в Україні.
- У цей період маємо річниці Євромайдану та анексії Криму. Які зміни в Україні вам здаються найважливішими за ці чотири роки?
- Думаю, незважаючи на війну на Донбасі, (не спрацьовує, - "Апостроф") частина російської стратегії, метою якої є завадити процесу реформ в Україні. Також, попри окупацію Криму, українські політики в уряді та парламенті змогли досягти прогресу в реформах, яким себе присвятили. І вони себе їм присвятили не лише, щоби догодити Європейському Союзу чи іноземним донорам. Реформи – це зобов’язання українських політиків та людей на кшталт мене в Європейському парламенті, які ми взяли на себе після Революції Гідності та ще під час Євромайдану. Думаю, є галузі, де ми можемо бачити, що Україна проходить період змін усіх державних інституцій, пов’язаних з усіма проблемами.
Реформи є дуже глибокими, вони означають багато змін. Вони не обов’язково означають негайний позитивний ефект: інколи вони негативно впливають на повсякденне життя людей. Наприклад, пенсійна реформа або енергетична, у межах якої підвищуються ціни на електроенергію. Тобто вони складні, але інколи їх роблять ще складнішими, оскільки політики втрачають бажання йти до кінця в процесі реформ.
Є позитивні результати боротьби з корупцією і, на мою думку, у головних сферах. Люди, які організували Майдан і підтримали Революцію Гідності, знали, що боротьба з корупцією потребує глибоких інституційних змін: незалежної судової системи, кращого виборчого законодавства, незалежної преси та хорошого медіарегулювання. Ми йдемо в цьому напрямку, але інколи поступово, тому що виникають перешкоди. І це те, щодо чого європейські установи – парламент, а також Європейська комісія, – не завжди погоджуються з Верховною Радою.
- Чи є взагалі небезпека скорочення підтримки України з боку ЄС через гальмування реформ? Зокрема, не секрет, що чи не найбільшою проблемою є в цьому плані створення антикорупційного суду.
- Думаю, коли йдеться про ці інституційні питання, якісний закон про ефективний Вищий антикорупційний суд справді необхідний. [Нашим] колегам у Раді, друзям в уряді та президентові слід якнайшвидше погодитися зробити це у такий спосіб, який забезпечить підтримку іноземних донорів та Венеціанської комісії. Немає сенсу ухвалювати закони, якщо ви вже знаєте, що вони не відповідатимуть міжнародним критеріям.
Також я би хотіла згадати ще одну думку, яка не дає спокою установам ЄС: кілька разів нашим інституціям, Європарламенту українські політики з уряду та Ради обіцяли, що поправку до закону про e-декларації, яку вони внесли відносно НУО, змінять, і неурядові організації матимуть в Україні правила прозорості, як у ЄС. Вони обіцяли це, але так і не зробили. Тобто це також перетворюється на чинник, який серйозно псує наші відносини.
- Український парламент лише на третину виконав законодавчу програму, передбачену Угодою про асоціацію України з ЄС, хоча і є деякий прогрес порівняно з минулим роком. Загалом же органи влади адаптували законодавство приблизно на 40%. Які шанси має Україна надолужити це відставання? І чи матиме взагалі українська влада таке бажання в передвиборчий період?
- Сподіваюся, ми знайдемо шлях м’яко запровадити те, що погодили в Угоді про асоціацію. Україна хотіла цю угоду, громадяни боролися за цю угоду, деякі навіть загинули на Майдані за те, щоб отримати її. І зараз інколи з’являється відчуття, що вона більше не бажана. Тому замість впровадження домовленого українські політики приїздять до Брюсселя й запитують, що далі: "Ми маємо Угоду про асоціацію, безвізовий режим, що ми отримаємо далі?"
Як "друг України" я знаю, що "Друзі України" в Європарламенті (неформальна група "Друзі європейської України", що включає півсотні депутатів, – "Апостроф") усі дотримуються такої позиції: найкращий для України шлях зближення та подальшої інтеграції з ЄС – це впровадження Угоди про асоціацію. Мене хвилює нехіть української сторони.
- Також є проблема законопроекту "Купуй українське", який Верховна Рада вже ухвалила в першому читанні. Він порушує, зокрема, Угоду про асоціацію. Які ризики створить для України його остаточне ухвалення?
- Я ніколи б не виступила проти ідеї, що українські товари слід купувати якнайчастіше. Я сама шукаю українські модні речі, взуття тощо, коли я тут, тому що мені подобається нова самосвідомість, впевненість українців у собі, те, що вони пишаються своєю країною та мають такий здоровий і добрий патріотизм, далекий від чогось, пов’язаного з війною. Тобто цим дружнім патріотизмом вони показують, що вони – українці.
Думаю, є хороші можливості збільшити торгівлю українськими продуктами й без порушення міжнародних стандартів. Тому що багато народів зробили це. Ми в Німеччині маємо досвід просування регіональних товарів, регіональної торгівлі. І мене завжди дивує, чому не можна зробити це в Україні без порушення міжнародних правил торгівлі та, можливо, без конфлікту з власними правилами закупівель.
- Повернімося до теми Криму та Донбасу. Два роки тому Тім Себастіан з Deutsche Welle в доволі провокативній манері казав в інтерв’ю з українським президентом, що Захід не визнав анексію Криму, але ж прийняв її. Тобто західні політики нічого не роблять із цим, і всі начебто знають, що Росія Україні Крим не поверне. Як би ви відповіли на це?
- Я не вмію передбачати майбутнє і вважаю, що в Кремлі президент, пан Путін, який, мабуть, не готовий повернути Крим Україні. Однак думаю, що щось зміниться після Путіна. Я б не очікувала див зараз, проте я гадаю, що зміни прийдуть до Росії зсередини, а не ззовні, і це також створить нагоду для можливої зміни статусу Криму. Доти ми повинні розглядати становище окупованого Криму значно серйозніше, воно має стати значно більшою мірою питанням міжнародної участі та переговорів.
Стратегія невизнання [анексії Криму] дуже важлива, й українці мають пам’ятати, що міжнародна спільнота не визнала анексію Криму, а навпаки, що теж дуже важливо.
Мене також, як і у випадку з Донбасом, хвилює таке: частиною нашої стратегії завжди має бути те, щоби думати про долю та життя людей під окупацією чи за режиму кремлівських найманців на Донбасі. Думаю, цього часто не вистачає в дискусіях із нашими партнерами в Києві.
- Мирний процес, передусім у "нормандському форматі", давно не приносив якихось результатів. Що можна зробити, щоби вивести ситуацію з цього глухого кута?
- Це хороше питання, бо найжахливіша частина реалій полягає в тому, що ми, незважаючи на постійні спроби, не змогли зупинити обстріли. Думаю, до так званих президентських виборів у Росії ми не побачимо суттєвих змін. Але після виборів, оцінюючи також місію пана [спецпредставника США з питань України Курта] Волкера, українці та їхні партнери повинні сісти разом та напрацювати стратегію на майбутнє.
- Київ та особисто Петро Порошенко вже не один рік звертаються до міжнародної спільноти зі словами про грандіозну важливість ролі України як форпосту на шляху російської гібридної війни. Українській владі, як зазначають багато українських експертів, складно знайти нові та більш переконливі аргументи, чому реакція на дії Росії має бути жорсткішою. Вдаючись до простих аргументів, зрозумілих українцям, Порошенко не знаходить розуміння серед західних політиків. Як ви гадаєте, які наслідки це матиме?
- Думаю, на Заході все більше й більше розуміють, що відбувається на Сході України. Проблема не в тому, що вони не хочуть підтримувати Україну: усі західні партнери вирішили, що немає військового вирішення, і вони повинні розширити свою участь у Мінських домовленостях чи подумати про новий формат. Але новий формат не буде вирішальним. Порошенкові слід подумати, чому він інколи почувається, ніби партнери його покинули. Тому що причини не стосуються Донбасу, а полягають більше в критичному сприйнятті процесу реформ.
